Михась ще раз перечитав останній аркуш. “Геніально! Я зробив це!” - захоплено подумав він. Праця всього його життя, через яку він не їв, не спав, закинув абсолютно все крім її написання, ця праця - завершена.
“Це точно перемога на конкурсі. Та що там конкурс? Це Букерівська премія, а може й Нобелівка!” — Михась уявив себе на нагородженні Нобелівською премією з літератури. “Це ж треба англійську трохи вивчити. А чи є в мене пристойний костюм?” - занепокоївся він.
Але це все потім. Зараз треба зробити останній крок та відправити свій роман на конкурс на здобуття літературно-мистецької премії імені Івана Дробного. Самий перший, але необхідний крок до Нобелівської премії. Михась замріяно погладив рукою стареньку, але вірну друкарську машинку “Москва”, що колись придбав через інтернет. Справжній письменник не може творити на бездушному комп'ютері, але й ручка — то вже минулий вік.
Михась обережно склав рукопис докупи, обернув його жовтим обгортковим папером та скріпив скотчем. Після цього він швидко одягнувся та побіг на пошту, навіть не відповівши на крик Ганусі з кухні:
— Ти куди?
На пошті Михась чи то від хвилювання, чи через те, що давно не писав ручкою, але зіпсував вже третю наліпку з адресою на посилку з рукописом.
— Чоловіче, чи ви писати не вмієте? — насупилася поштарка, розглядаючи чергові каракулі Михася. — Так ви мені всі наліпки перепсуєте. Диктуйте адресу, я вже сама запишу.
Додому геніальний письменник повернувся у піднесеному настрої. Чи не вперше за останні пів року він поцілував Ганусю. Вона здивовано глипнула очима, а потім щасливо посміхнулася та спитала:
— Невже закінчив?
— Так! І вийшло просто геніально! Неперевершено! Шедевр! Пощастило тобі, Ганя, вийти заміж за майбутнього лауреата Нобелівської премії. — Михась знову її обійняв.
Премія не завадила б їх сім’ї — останній рік Михась працював тільки над своїм романом. А гроші за це не платять, принаймі до цього моменту не платили. Вони жили на зарплатню Ганусі, яка була не так щоб велика — прожити можна, але на всьому треба економити. “Мівіна” кожного дня остогидла, одяг з секондхенду, хоч і був не таким вже й поганим, але Ганусі хотілося чогось новенького, модного. Зайти б у крамницю та купити таку ж сукню, як у вітрині, якою ти милуєшся щодень, коли проходиш повз неї на зупинку автобуса. Але навіть не це головне — борги за комунальні послуги вже вийшли за всі межі і не було видно, як це можна вирішити.
Весь тиждень Михась по п’ять-шість разів на день перевіряв поштову скриньку — чи немає відповіді від журі конкурсу? А Гануся була просто щаслива, що чоловік нарешті перестав цілодобово замикатися у своєму кабінеті та безперервно стукати там на своїй друкарській машинці. Сусіди справа навіть двічі викликали поліцію через той нескінченний стукіт. Через те Михасю прийшлося вночі вже не друкувати, а брати до рук олівця та редагувати свій текст. Рукопис дружині він так жодного разу не показав, бо хотів, щоб вона побачила вже красиву видану книгу, а не ці аркуші з текстом, друкованим на старій друкарській машинці.
Цього разу Гануся повернулася додому з роботи і відразу відчула неспокій. Щось було не так. Чи то мертва тиша у квартирі, чи якась невідома напруга у повітрі, чи просто якесь почуття незрозумілої тривоги.
— Михась! Михась, ти де? — Гануся пройшлася по кімнатах і нарешті знайшла чоловіка у кабінеті.
Махась сидів на підлозі. Таким Гануся його ще ніколи не бачила. Він був мертвенно блідий, з почервонілих очей по щоках нескінченно котилися сльози. Плечі його тремтіли. Погляд був абсолютно божевільний. Навколо Михася були розкидані аркуші його рукопису, а в руці він тримав якогось зім’ятого листа.
— Божечки! Що сталося?! — Гануся кинулася до чоловіка.
Він спробував щось сказати, але слова застрягли у його горлі. Михась тремтячою рукою простягнув зім’ятий папір.
Гануся розгорнула його та прочитала: “Шановний Михайло Петрович, ми уважно перечитали ваш рукопис і маємо тільки одне питання: чи це якийсь жарт? Якщо жарт, то абсолютно недоречний. Ми журі почесного і поважного конкурсу, а ви присилаєте до нас текст, який, певне, надрукувала п’яна мавпа на зламаній друкарській машинці. Якщо це якась технічна помилка, то ми надаємо вам шанс це виправити й прислати нормальний рукопис до 20 числа цього місяця. З повагою, члени журі десятого конкурсу на здобуття літературно-мистецької премії імені Івана Дробного.”
Гануся розгублено подивилася на Михася, зустрілася з його поглядом — безмежний розпач та туга були у його, заповнених сльозами, очах. Перевела погляд на аркуші паперу з рукопису чоловіка. Підняла один та піднесла до очей.
— Що … що це? — ошелешено спитала вона. На аркуші була написана якась абракадабра. “Іиьбнлці лдид нщгипйфхвл ибфпеме’иддрв щфржддж фдепефпт лдирфпдди” і такого роду текстом був заповнений весь аркуш. Гануся підняла другий, третій, четвертий — всюди була абракадабра.
— Як це сталося, Михасю? Хтось пожартував і підмінив твій рукопис на пошті? — перше що спало на думку Ганусі.
— Ні, це мій рукопис! — нарешті заговорив Михась і вирвав аркуші з рук дружини.
— Але ж тут якась абракадабра!
— Що?! І ти … і ти?! Юда! — плечі Михася знову затремтіли та він розридався.
— Михасику, любий, заспокойся! Я люблю тебе і те що ти робиш. Але ж, певне, щось зламалося, чи, не знаю, як так вийшло, але ж усі літери у твоїх словах переплутані. Нічого не можна зрозуміти.
Михась продовжував ридати, притискаючи аркуші до грудей.
“З чоловіком щось не те” — нарешті зрозуміла Гануся — “Що ж робити?” Тут вона згадала, що на першому поверсі живе лікар Ілля Абрамович. Спершу, коли жителі парадної узнали його професію, то до його квартири потягнувся нескінченний потік сусідів за консультацією з різних болячок. Але дуже швидко виявилося, що він не педіатр, чи там хірург, а психіатр. Тож більше ніхто до Іллі Абрамовича не ходив. Але в цьому випадку він якраз може допомогти!
— Михасику, сонечко, тримайся, я зараз на хвилинку і повернуся відразу! — Гануся поспіхом кинулася до дверей. “Тільки б він був вдома!”
На щастя, Ілля Абрамович був вдома. Гануся була у такому відчаї через те, що трапилося з Михасем, що лікар відразу ж зголосився допомогти. По дорозі до квартири Гануся все розповіла Іллі Абрамовичу.
Вони зайшли до кабінету. Михась все ще сидів на підлозі, тримаючи у руках аркуші рукопису, але вже не ридав, а якось підвивав. Ілля Абрамович вивів Михася з його істерики та змусив випити валер’янки, що прихопив з собою. Після того, як всі трохи заспокоїлись, він взяв до рук один з аркушів рукопису.
— Михайле Петровичу, дорогий мій, що тут написано? На цьому аркуші. — Ілля Абрамович простягнув папір з абракадаброю Михасю.
— Тут … тут написано про те, як головний герой зустрічає своє перше кохання. — відповів письменник-невдаха.
— Це те що ви писали. Але які саме слова написані? Чи не можете ви прочитати з цього аркуша. Прямо по окремім словам. Вголос.
Михась взяв до рук аркуша і почав читати:
— Пирцюпхфрв — тут він запнувся, очманіло кліпнув очима і спробував продовжувати — іхиенмошд дийпбрхфхвц.
— Що?! Як? — шоковано перервав себе Михась.
— Заспокойтесь, Михайло Петрович. Заспокойтесь. Це — дисграфія. Ви гадали, що пишете якісь слова. Але автоматично ваш мозок плутує усі букви, коли ви їх пишете. Таке буває. Щоправда, звичайно люди з цією проблемою просто роблять специфічні помилки, а у вашому випадку прямо весь текст неможливо читати. Коли ви дивитесь на аркуш, ви згадуєте, що хотіли там написати і вам, можливо, здається, що там написано саме те. Але коли вас попросити прочитати окремо кожне слово на аркуші, то ви починаєте читати саме ті букви, що у дійсності написали і тоді вже помічаєте, що там написано. Насправді ваш випадок унікальний, я ще ніколи з таким не стикався. Тим більше ви, очевидно, набули дисграфії не так давно, а абсолютна більшість людей з дисграфією мають таку ваду від народження. Дуже, дуже цікавий випадок.
— Чи це лікується, Ілля Абрамович? — з надією спитала Гануся.
— Ну, в якомусь сенсі, все лікується. Треба провести діагностику, енцефалограму та томографію головного мозку. І ще багато чого.
— Михасику, ми тебе вилікуємо, обов’язково вилікуємо. — защебетала обнадієна Гануся і погладила чоловіка по плечу.
— Давайте, підемо разом до аптеки зараз. Треба купити ще якогось сильнішого заспокійливого і я ще дам вам список ліків на перший час. — Ілля Абрамович рушив до виходу,
— Михасику, любий, заспокойся, не хвилюйся, Ми зараз повернемося! Зачекай трошки. — промовила Гануся і вони разом з лікарем вийшли з квартири.
Залишившись один, Михась почав гортати аркуші. Він знав, що написано на кожному, але коли намагався вголос читати по словах, то виходила якась нісенітниця. У відчаї він пробував і пробував. Останній аркуш, який він взяв — це було феєричне закінчення його роману, яким Михась особливо пишався. Він прочитав останню строку:
— Абир-абирвалг дипйхурфд фдрйнфйпихфотю окрцюфгхфт.
— Нащо ти викликав мене, смертний? — раптом почув Михась за спиною. Він повернувся та очманів. Посеред кабінету стояло жахливе створіння. Воно було майже двометровим, багряна шкіра, начебто, була складена з рогової луски, як у крокодила. Схожості з крокодилом додавали ще й гострі нарости на шкірі. Морда була страшна, безноса, нагадувала людський череп. Очі — мигдалеподібні, червоні, з чорною вузькою смужкою зіниць. Рот широкий та повний гострих ікол. Потвора, як раз, відкрила його і перепитала:
— Навіщо ти викликав мене?
— Я … я не кликав тебе — ледь спромігся промовити Михась.
— Як це не кликав? А хто тільки-но сказав “Абир-абирвалг дипйхурфд фдрйнфйпихфотю окрцюфгхфт.”? — розгнівано сказав демон. А хто б це ще міг бути?
Демон підозріло звузив очі. Потім підняв довгу руку з гострими пазурами і обережно торкнувся нею повітря, начебто очікуючи якоїсь прозорої чи невидимої перепони. Рука легко пройшла у повітрі без усякого спротиву. Очі демона здивовано розширилися, а потім з’явилася глумлива посмішка.
— Йолопе, ти викликав мене, не зробивши захисну пентаграму! — у голосі демона відчувалася радість та тріумф. — Зараз буде весело.
Михась застиг від жаху. У руках демона звідкись взялася величезна гостра сокира.
— Хоча … Ні, зробимо все чисто і красиво. — зловісно посміхнулась потвора і сокира перетворилася на товсту мотузку з петлею.
З кімнати лунали істеричні жіночі ридання. “З громадянкою Петренко зараз не порозмовляєш” — зітхнувши подумав сержант поліції Коровін.
— Так ви кажете покійний був дуже засмучений, на грані психічного зриву і є передсмертна записка? — перепитав він старого сусіда-лікаря, що разом з громадянкою Петренко повернувся з аптеки і застав у квартирі повішеного Михайла Петровича Петренко.
— Так, он вона на столі, ми її не торкалися.
Коровін підійшов до столу і придивився до аркуша паперу, що лежав на ньому. Брови його піднялися.
— Це що таке? Шифр якійсь?
— Ні, розумієте, у покійного була дисграфія - психічне захворювання при якому він не може писати нормальні слова.
— Так, я зрозумів, що дисграфія. Але що ж тут написано?
— Ніхто не знає. — знизав плечима лікар.
