Влітку тридцять дев’ятого ми не вірили у війну. Кожен із нас знав, що війна неминуча, але ніхто не був готовий до того, що вона розпочнеться завтра. Дійсність показала, що разом з усіма не були готові ні польська армія, ні західна, ні заокеанська Демократія. А євреї міста Лодзі – чверть мільйона скоро засуджених до смерті людей – були готові найменше. За кілька днів до катастрофи натовпи демонстрантів проходили вулицями Лодзі з транспарантами: «Відібрати польське громадянство у німців!» Проходячи єврейськими вулицями, демонстранти кричали: «Настане і ваша черга, євреї!»… Два тижні потому Лодзь була в руках німців.
Напередодні війни поляки запевняли кореспондентів французьких газет, що Польща досить сильна, щоб протистояти Німеччині без допомоги «Совєтів». Через кілька тижнів вони готові були прийняти цю допомогу на колінах, з квітами і тріумфальними арками. Але було вже пізно. 17 вересня 1939 року Червона Армія вторглася до Польщі, як союзниця Гітлера.
А влітку тридцять дев’ятого ми не вірили у війну. Тисячі людей, перебування яких у Польщі не було обов’язковим і які могли б за бажання її покинути, легковажно залишалися на місці. Маса єврейського населення залишалася на місці. З одного боку нам бачився Гітлер, а з іншого – ввесь світ. Здавалося неймовірним, щоб Німеччина зважилася воювати на два фронти.
І тільки ввечері 23 серпня 1939 року стало зрозуміло, що війна буде насправді. Цього вечора світ дізнався про пакт Сталіна з Гітлером. Почуття жаху, з яким ми сприйняли цю звістку, можна порівняти з відчуттями відвідувачів зоопарку, на очах яких відчиняється клітка з тиграми. Ось встають голодні звірі, двері клітки відчинені для них. Це і було те, що «вождь народів» зробив 23 серпня – спустив на Європу скаженого звіра: дав благословення німецькій армії накинутися на Польщу. За цей «мудрий крок», в захисті якого й досі вправляються продажні пера, десятки мільйонів заплатили життям. Злочин Росії 23 серпня 1939 року обернувся океаном крові і нелюдськими стражданнями. Це не був найкоротший шлях до знищення Гітлера, натомість – найкоротший шлях до розгрому Європи. У вересні тридцять дев’ятого року з благословення Сталіна розпочався справжній розгром Європи. «Вождь народів» міг бути задоволеним результатом своєї гри, хоча первісний його розрахунок і не виправдався. «Зіткнення хижаків», як називали події тридцять дев’ятого-сорокового років у радянській пресі, довелося спішно перейменовувати у «велику оборонну війну світової демократії». Зловтішна посмішка, з якою радянські правителі спостерігали світову пожежу, дуже скоро змінилася виразом жаху. Для всіх нас, маленьких людей, кров’ю яких постійно торгують на політичній арені, день 23 серпня 1939 року – похмура і зловісна дата.
Поміж першим і 17 вересня ми пережили патетичне видовище краху Польщі. Держава з населенням тридцять шість мільйонів, цілий світ, повний добра і зла, історичних традицій і тисячолітньої культури – все це обвалилося, ніби картковий будиночок. Війна була програна в перші ж півгодини, коли польські сили під Познанню не витримали удару німецьких танкових дивізій.
Того першого дня вересня ранок в Лодзі розпочинався нормально. Потім задзвонив телефон на робочому столі в одному з кабінетів установи, де я працював. Чоловік за столом зняв слухавку, і раптом обличчя його побагровіло, очі розширилися, і він диким голосом почав кричати в телефон: «Що?! Що таке?!!».
Я кинувся до нього: «У Вас вдома щось трапилося?». Він кинув трубку: «Німці бомбардували Варшаву з повітря… Краків, Львів… Війна!»
Того дня Лодзь ще не підпала під повітряну атаку. Але ранком наступного дня нас розбудили вибухи. Над містом трикутником пливли німецькі ескадрильї. Стрілянина рідкісних зеніток їх не турбувала і не заважала їм… Ми могли переконатися, що небо над нами вже належало Гітлеру: в той момент, коли літаки пропливали над моєю головою, я зрозумів, що ніщо не заважає їм викласти бомбами будь-яку площу чи вулицю міста, і якщо вони цього не роблять, то це добра воля німецького командування.
Ми уявляли собі війну інакше.
На третій день повітряні тривоги продовжувалися одна за одною, не припиняючись. Застопорилась нормальна робота, не було нормального зв’язку, не було звісток, окрім німецьких, про хід військових дій. Нещастя насувалося. Вночі того третього дня, в сліпій і безокій, затемненій Лодзі я натрапив на першу безтямну жінку. Божевільна, вона металася на тротуарі в темряві, заламуючи руки, безладно белькочучи слова. Певно, тільки що її сім’я загинула під німецькими бомбами, і вона вже не знала, де її домівка, де вона знаходиться. Лавина людського горя слідувала за нею, першою. Я не впізнавав знайомих вулиць мирного міста – вони перетворилися на джунглі, в їх чорних проваллях таїлася смерть.
Німці підповзали велетенським холодним гадом, і щовечора доносився до нас голос Фріцше, гугнявий і повільний, злісно-отруйний, наповнений глузливою втіхою і загрозою. Німецька радіопередача на Польщу розпочиналася полонезом Монюшко. Цю урочисто-пливучу мелодію я до сих пір не можу слухати без здригання, неначе її впоперек хтось перекреслив гакенкрейцем. На світанку п’ятого вересня я поїхав з Лодзі. Рано вранці мені зателефонували: «Є місце в автомобілі. Чекаємо п’ятнадцять хвилин». Того ранку німці стояли за п’ятдесят кілометрів від міста. Я взяв портфель і вийшов на вулицю. Сяяв яскравий вересневий ранок. «Поки дістануся домівки, мине, можливо, місяць, – подумав я. – Потрібно взяти пальто». Повернувся. Зняв із жердки літнє пальто, почепив знову. І взяв – хіба мало що могло трапитися – солідне осіннє пальто з клеймом лодзинського магазину – «Еніґкайт». З цим «Еніґкайт» та портфелем, в який спантеличена прислуга навіщось засунула домашні капці, я виїхав з Лодзі. На відміну від інших євреїв я твердо знав, де мій дім. Мій дім знаходився в Палестині. З 1936 року моя сім’я перебувала там, і цього літа я був у Польщі на правах гостя. З Польщею мене пов’язував тільки мій польський паспорт… та сентимент польського єврея.
Про патріотизм польських євреїв вже можна говорити в минулому часі. Немає більше польських євреїв. На вулиці Берка Моселевича живуть поляки, які обійдуться без нас і нашої прихильності. Але того ранку, коли почалася моя біженська епопея, я був щиро схвильований, і польська трагедія заступила в моїй уяві ту єдину, про яку слід було думати – трагедію мого народу. За двадцять років своєї незалежності Польща Легіонів здійснила три злочини, за які тепер наступала розплата, три помилки, з яких кожна дорівнювала злочину перед судом Історії та людської совісті. Першим злочином з боку народу, який щойно скинув ярмо національного поневолення, була його політика щодо національних меншин. Білоруси, українці, литовці та євреї були придушені і позбавлені рівних прав у польській державі. Другим злочином була нелюдська і хижацька ідеологія польської «правої» – політичний цинізм у внутрішніх відносинах, який, особливо після смерті Пілсудського, призвів до популяризації гітлерівських методів у польському суспільстві і спотворив моральні риси польського народу гримасою антисемітизму – аж до сьогодення. Третім злочином була зовнішня політика, небажання слугувати захисту європейської демократії, що проявилося в 1938 році актом ганебної зради, коли Польща допомогла Німеччині в поділі Чехословаччини і тим самим звила мотузку на власну шию. Гітлер використав допомогу Польщі, щоб розчавити Чехословаччину, – і через рік допомогу Росії, щоб розчавити Польщу. Метод був той самий – і той самий же розрахунок на сліпу жадібність і продажний цинізм своїх союзників.
Автомобіль виніс нас із Лодзі. З обох боків шосе лежали гаї, поля і луки, залиті літнім сонцем, лежала польська земля, жива мішень для вбивства. Сто тридцять кілометрів до Варшави нас супроводжували німецькі літаки – екіпажі бомбардувальників розглядали прогулянку над Польщею як безпечний і веселий спорт; містечка, крізь які ми проїжджали, уповільнивши швидкість, були заповнені людом і нагромадженням обозів; паніка зароджувалася на наших очах. Пізно вночі почався масовий вихід з Лодзі, коли десятки тисяч рушили з приреченого міста. Ми випередили цю хвилю на п’ятнадцять годин.
Того дня, прощаючись навіки з мирним польським пейзажем, я думав про країну, яка, зі слів Пілсудського, була «засуджена до величі» – але не зуміла бути великою. Шопен і Пілсудський втілювали два полюси польського духу: музика Шопена – без грана твердості і чоловічої сили; і подвиг Пілсудського – героїчний, але позбавлений останньої глибочіні та світової перспективи. Між ними двома не було справжньої середини, не було політичного такту і вміння творити нове, не запаморочуючись гордістю. І Шопен, і Пілсудський – обидва залишилися без наслідувачів. Але неправда, що Польща – «Європа другого сорту», як сказав хтось нерозумний. Польща – Європа справжня. Міцкевич і Словацький, Прус і Жеромський – європейці першого рангу. Але Польща ніколи не йшла в аванґарді, завжди це був ар’єрґард Європи, прикордоння, з усіма його недоліками і небезпеками… Того прощального дня мені були милими її двори, і плетені тини її сіл, і шпилі костьолів, і я бажав їй вийти зі страшного випробування відродженою і вільною, дійсною учасницею великого демократичного піднесення Європи, в яке я вірив… Думка про те, що Гітлер або Сталін можуть стати переможцями цієї війни, навіть не приходила мені тоді до голови.
Варшава, в паузі між двома нальотами, кипіла, ніби казан. Саксонська площа наповнилась автомобілями, які прибули здалеку. В готелі «Європейський» не було місць. Не було бензину, і ми витратили два дні на пошуки пального. На п’ятий день війни не було вже денного сполучення залізницею і потрапити в потяг було справою щастя. Я ночував на окраїні міста. Вночі радіотривога підняла на ноги населення столиці: «Німці прорвалися – рити окопи!» Всі пішли з квартири, де я спав. Піднявся і я, щоб не залишатися одному в чужій домівці. О другій ночі я прийшов на спорожнілу Саксонську площу. У вестибюлі «Європейського» мене зустрів, позіхаючи, портьє. «Нікого немає – всі євреї розбіглися!» – сказав він, прискіпливо дивлячись на мене, ніби дивуючись, чому я залишився. Я запитав про своїх супутників. «Виїхали!» – байдуже сказав портьє. Робити було нічого, я взяв номер і ліг спати з тим, щоб вранці купити собі рюкзак і піти через Віслу пішки.
Але рано вранці – перші, кого я побачив у вестибюлі готелю, були мої лодзяни. Нічна інформація про них була неправильною. 7 вересня, об одинадцятій годині ранку, ми виїхали з Варшави. Перші кілька кілометрів до Мінська ми рухалися зі швидкістю кроку в непроглядній товкотнечі. Неймовірний безлад клубився на шосе: піші, кінні, дитячі возики переплуталися з платформами і вантажівками, автобуси з возами і бричками, фургони з пасажирськими автомобілями і ручними візками, завантаженими жалюгідним скарбом. Йшли жінки, тримаючи за руку дітей, молоді люди по-похідному, з сумками і мішками. Заїхавши в середину, ми вже не могли вибратися і рухалися в загальному потоці. Раптом низько показалися німецькі літаки (польських ми так і не бачили до самого румунського кордону). Натовп кинувся врозтіч. Ми теж кинули наш «Б’юік» і залягли в картопляному полі під огорожею. Але того дня біженців ще не бомбили. Тільки назавтра розіграються страшні сцени дорогою до Любліна, і шосе буде на метри залите кров’ю… Потроху ми вибралися із затору і до Мінська (за 30 км від Варшави) дорога стала вільною. З території здійснення повітряних атак ми ще не втекли. Всі міста впродовж нашого шляху були вже всипані бомбами. Німці бомбили одночасно всюди. Ми проїхали палаючий Седлець, на вулицях якого стояло виття; поліцейський бив гумовим кийком очманілу жінку, що несамовито випручувалася. Проскочили села, в яких горіли хати. Гул з висоти не залишав нас. Зупинилися перед Мендзижцем, чекаючи кінця нальоту. Нам здавалося – ще один ривок вперед, і ми відірвемося від війни, залишиться тільки літня спека та незворушна тиша путівця, яким плететься фурманка з дрімаючим бородатим євреєм.
Нарешті ми в’їхали в Брест і зупинилися на Ягеллонській. Я вийшов, розминаючи ноги, і до мене відразу підійшов чоловік, посміхаючись і простягаючи руку: «Не впізнаєте?». Це був адвокат, з яким я зустрічався в якомусь іншому місті сім років тому. «Я місцевий, ви заночуєте в мене».
Почувши про хвилю біженців і про те, що твориться у Варшаві, наш господар побіг купувати віз і коня, щоб бути готовим в путь. Ми принесли в Брест паніку, від якої рятувалися…
Наступного ранку ми виїхали до Волині.
Фронт плинув за нами, але за двісті кілометрів від Варшави нічого не було відомо про дійсний стан речей. Поляки сподівалися на якусь фантастичну допомогу з Заходу, на англійський повітряний флот, на французький прорив лінії Зіґфріда, на втручання Червоної Армії. Офіцери брехали солдатам, місцеві листки велетенськими заголовками повідомляли про прорив польської кавалерії в Східну Пруссію, про бомбардування Берліна і про вторгнення французів у Саарську область.
В Ковелі ми знайшли затишну єврейську провінцію, запущені сади і дерев’яні ґаночки, просторі двори і трактир, переповнений іменитими гостями з Варшави.
Босоногі дітлахи, засунувши пальці до рота, роздивлялися, як на призьбі корчми сиділи незвичайні гості: пані у вишуканих дорожніх костюмах, товсті лодзинські фабриканти і сам варшавський віце-бургомістр. В кінці вулиці знаходився кібуц, там єврейська молодь проходила підготовку до майбутнього життя в Палестині. На стінах висіли портрети, на столах лежала вже непотрібна література. Все спізнилося. «Біжіть звідси, – хотілося мені сказати їм. – Не покладайтеся більше на дорослих. З них нічого вже не візьмеш, вони нічого не знають і ні за що вже не відповідають…» Але пізно було розмовляти і переконувати.
Вночі, у вервечці автомобілів із затемненими вогнями, проїхали Луцьк.
Наступним було Рівне. Місто наповнилося біженцями з Кракова і Львова, евакуйованими установами. Затримуючись у Рівному, міністри уряду, що розсипався, розповідали небилиці про кулак, який збирається для контрудару по німцях, а потім щезали в напрямку румунського кордону. На дорогах стояли покинуті автомобілі, непотрібні через відсутність бензину. Їх власники охоче обмінювали недешеве авто на віз із конем. В нас ще був бензин, але автомобіль приходилося ховати, щоб не реквізували військові. Магазини і лавки були зачинені або порожні, услід за політичною починалася руйнація побутова – брак продовольства і товарів, відсутність будь-якого уявлення про те, що буде взавтра. В Тернополі галицькі євреї з довгими пейсами і в чорних халатах вразили нас своїм повним супокоєм. Все навколишнє начебто не мало до них прямого відношення. Покладаючись на Бога, вони раз і назавжди вирішили не випереджувати події і чекати, поки знову можна буде крамарювати…
На вузькій тернопільській вуличці я чув з уст молоденьких польських сестер милосердя, зодягнених в хакі з протигазами, слова отруйної ненависті, погромні промови про євреїв… Їм не терпілося… Це були сестри чи матері тих шестирічних дітей, які пізніше кидатимуться на старих єврейських жінок і вискубуватимуть у них волосся – дитячими рученятами. В тернопільському натовпі вже зародилися перші симптоми деморалізації і очікування нової влади. Були там і особливі біженці – польські родини, які втекли з району до міста зі страху перед українською розправою.
15 вересня ми прибули до Чорткова. В це мальовниче містечко, яке красою свого гірського розташування нагадувало ландшафти Італії, ми пробралися, минаючи військову заставу. В'їзд до Чорткова був заборонений. Тому, не доїжджаючи півкілометра, ми вийшли з автомобіля і дійшли до міста пішки. Наш водій і товариш, Шимкевич, з’їхав машиною з насипу і провулками проїхав до задніх дворів. В місті мешкав рідний брат одного з нас. Ми були прийняті з почестями і привітністю. Тут панували тиша і спокій – після 10-денної дороги це була справжня оаза. Ми докоряли собі, що в мирний час нехтували красою Чорткова і вже думали посидіти тут деякий час… до з’ясування обставин.
Обставини з’ясувалися значно швидше, ніж ми думали.
Вранці 17 вересня в Чорткові було по-літньому тихо. Я прокинувся і пішов у «Староство» просити пропуск до Заліщиків. На мій подив, у будівлі «Староства» я застав зяючу порожнечу. Двері кабінетів навстіж, ящики столів розчахнені, в коридорах ні душі. Картина спішної втечі. В дальній кімнаті біля вікна стояли два референти і вдивлялися в небо, де кружляла зграйка літаків.
«Це їх літаки, напевно!» – сказав із тремтінням в голосі референт.
Я виклав своє прохання, але він навряд чи мене слухав.
«Та їдьте куди хочете, заради Бога… Які тепер пропуски?»…
Я вийшов на вулицю, нічого не розуміючи. Зайшов до сусіда, де чулося радіо.
Саме тієї хвилини передавали текст промови В'ячеслава Михайловича Молотова. Урочисте повідомлення всьому світу про те, що сьогодні на світанку Червона Армія перейшла кордон, щоб з огляду на розпад Польської держави взяти під свій захист братерські народи Західної України і Білорусії.
Через годину ми стрімголов мчали з Чорткова. Бензину до румунського кордону могло вистачити в обріз. Ми об'їжджали колони польських військ; солдати вдивлялися в горизонт – чи не йдуть радянські танки? – й офіцери пояснювали їм, що Червона Армія спішить на поміч.
Біля Заліщиків нам загородили дорогу. Ми побоювалися, що радянські аванґарди наздоженуть нас, і вирішили продовжити шлях, об’їхавши півтораста кілометрів.
О тринадцятій ми прибули до Снятина, за п’ять кілометрів від румунського кордону. Там ми дізналися, що кордон закритий намертво. Ще два дні тому можна було за гроші перейти його. Але тепер і гроші не допомагали. В зв'язку з подіями румуни виставили потрійну військову заслону на кордоні. Прорватися було неможливо.
Втрачати нам було нічого. Кожен із нас мав за кордоном сім'ю: я – в Палестині, інші – в Парижі і в Лондоні. Кожен мав закордонний паспорт в кишені. З настанням темряви ми рушили до кордону.
В Снятині ми вперше побачили польські літаки: вісім аеропланів описали коло над містом, прощаючись із Польщею, – і повернули за Прут. Снятин був єдиним пунктом, де польська армія була моторизована на сто відсотків – без піхотинців. На кордоні стояла низка військових автомобілів, довжиною в чотири кілометри, вантажівок, цивільних машин, перейнятих військовими. Румуни вночі чатували в три ряди, повільно пересуваючись в темряві; дорога кишіла людьми, перегукуваннями голосів, сигналами, бурхливою метушнею. Ми втратили єдиний шанс: слід було кинути наш прекрасний «Б’юік», змішатися з натовпом і минути кордон з групою військовослужбовців, під покровом темряви. Але ми були ще новачками: як ризикувати, як відразу зважитися на пригоди, на труднощі? Наша чорна потужна машина раптом здалася нам надійним осередком, як корабель вночі у відкритому морі серед бурі. Ми бачили, що вона була не єдиним цивільним автомобілем у черзі. І ніч пройшла в нервовому очікуванні, в розміреному просуванні до заповітної лінії, де під аркою стояв румунський офіцер з ліхтарем і констатував кількість вояків на кожній машині: «Наступна! Наступна…»
На світанку дійшла наша черга. Нас пропустили на п’ять метрів за кордон. Поруч із румунським офіцером стояв польський, допомагав розпізнавати і відділяти євреїв. «Документи! – і прочитав у паспорті нашого водія. – Шимкевич Мойше»… Решта імен були не кращі.
Нам звеліли вийти з авто і повернутися туди, звідки прийшли. Автомобіль залишався. «Не дамо машині дістатися більшовикам!» – пояснив німецькою румун. Поруч лаявся француз, якого теж не пропустили. Хтось пояснив йому в чому справа: в його машині виявився випадковий попутник – єврей. Справа відразу владналася: єврея висадили, зраділий француз поїхав далі. Як добре бути французом.
Право забрати з собою свої валізи ми все ж відвоювали. Зірвалася шалена злива. Під проливним дощем ми потяглися назад до Снятина, з валізами, пішки. Це не було тріумфальною ходою. На околиці містечка я, мабуть, виглядав досить жалібно, тому що на дорогу вийшла єврейка і покликала мене відпочити і напитися чаю. Таким був мій дебют в ролі безпритульного волоцюги.
Того ж дня ціла група палестинців зробила останню спробу прорватися додому: запропонувала румунській владі пропустити їх в Констанцу, прямим транзитом до пароплава, в автобусі під конвоєм жандарма. Ми простояли півдня на прикордонному містку, чекаючи телефонної відповіді з близьких Чернівців. Зрештою, нас прогнали з лайкою. Сутеніло. Ми вирішили, що ранок вечора мудріший.
Наступний день явився безхмарним небом і сонцем, вигравала музика і все місто гуло на ногах: вночі увійшли радянські війська.
На високій башті ратуші майорів червоний прапор, танкетки стояли на площі, і вулиця кишіла людом. Червоноармійці стояли, оточені щільною юрбою. Кожен був у центрі кола, його закидали питаннями, тіснилися подивитися, як на диво. Виникли десятки імпровізованих мітингів. Добродушні солдати, не виявляючи ні тіні здивування чи збентеження, відповідали на всі запитання. Починалася моя подорож до Росії, хоча в цю хвилину я і не підозрював цього.
Українські селяни в білих свитках цікавилися цінами на хліб, а чоботар запитував, почім чоботи. Всіх цікавили заробітки в Радянському Союзі, і всі були приголомшені надзвичайним благополуччям радянських громадян.
«Я сам швець, – відповідав веснянкуватий хлопець, посміхаючись і похитуючи гострим багнетом. – Я на тисячу рублів сам виробляв».
«А чоботи скільки коштують?»
Тут веснянкуватий підморгнув і запитав: «А у вас скільки коштують?»
Йому назвали ціну.
«Ну ось, і в нас, приміром, стільки ж» – не замислюючись, відповідав хлопець.
Група червоноармійців стала кружкома:
«Ра-а-сцвета-а-ли я-а-блони и гру-у-ши,
Па-а-плы-ли-и тума-а-ны над реко-о-й,
Вы-ха-ди-и-ла на берег Катю-у-ша…»
Мелодія «Катюші» всім дуже сподобалася ... Ще три дні тому ніхто не чекав у Снятині цих пісень. Польські льотчики в доладних чорних мундирах, офіцери в рогатих шапках, цивільне польське населення, ніби приголомшені, намагалися зрозуміти, що сталося, не вірили своїм очам…
Тільки роки потому, перебуваючи в Радянському Союзі, я зрозумів, яку комедію втнули того променистого ранку веселі червоноармійці – як натхненно і стовідсотково брехали нам ярославські і уральські хлопчаки, як вони над нами сміялися, розповідаючи про чоботи по шістнадцять рублів і колгоспний рай. Певно, були в них для цього випадку інструкції, чи може позначився своєрідний російський патріотизм – утерти носа полякам. Варто зауважити, що у євреїв відразу виникли деякі підозри: почувши, що «все є», «у нас все є!», стали задавати каверзні питання: «А чи є у вас Копенгаген?». Виявилося, що «а як же, є і Копенгаген, скільки захочете!..» Картина стала ще яснішою, коли комендатура розпорядилася відкрити всі магазини, оголосила, що злотий дорівнює рублю, і на крамнички накотилася лавина радянських покупців. «Рубль за злотий!» – це їм задарма віддавали залишки буржуазного достатку, як премію переможцям. Пізніше я бачив, як в порожні магазини Львова заходили командири і, не вміючи читати польською, запитували, що тут продається. Їм було все одно, що купувати – цвяхи, валізи, купальні костюми. І про ціну не питали, так що євреї спершу набавляли скромно – десять-двадцять відсотків, а потім зрозуміли, що цим людям потрібні будь-які речі за будь-яку ціну.
Через три роки я зустрів у радянському таборі ув'язненого, одного з тих, хто у вересні тридцять дев’ятого «звільняв» Західну Україну. Я його запитав, яке враження склала на нього перша побачена ним «заграниця». І від нього я дізнався, про що думали в ті дні червоноармійці, котрі на вулицях Снятина розповідали слухачам про вільготне радянське життя.
«Те Рокитно, куди я потрапив, – містечко невелике. Але хлопці прямо очманіли, коли побачили, скільки всього добра по квартирах. І дзеркала, і патефони, а ще скаржаться, що їм погано жилося! Ну, думаємо, стривайте, голубчики, у нас забудете, як скаржитися. Особливо лавки з мануфактурою вразили – товар не тільки за прилавком на полицях, а й з іншого боку, де покупці. Годі! Не по-нашому живуть. Кругом відразу весь товар поховали, але я все ж знайшов лазівку, і, вірите чи ні, скільки я какао купив! По п’ятнадцять рублів кіло, а до нас, кажуть, за копійки продавали. Шкода, повернули нас назад, не випало поживитися…»
До кінця вересня ми пробули в радянському Снятині. Стояла чудова рання осінь. Я жив на околиці, в будиночку зі скляною верандою і палісадником. Айстри і мальви цвіли під вікном. Господиня моя, стара полька, мала таку ж стареньку прислугу, і обидві були смертельно наляканими. Щоранку я спускався обривом до річки, купатися. На тому березі Пруту синіли пагорби – то була Румунія. Звідти через кілька днів стали повертатися групи поляків: румуни обійшлися з ними непривітно, зігнали в табір у відкритому полі, на обід веліли копати картоплю, викрадали цінні речі.
А в Снятині поселилась ідилія: на ринку людно, радянські командири зайняті покупками і надзвичайно ввічливі. Місцеве населення організувало демонстрацію привітання Червоній Армії: прикрасили місто, і близько семисот людей пройшли перед будівлею комендатури з червоними прапорами і криками «Да здравствует!» і «Ура!». Більшість із них – євреї. Кілька українців йшли позаду. Поляків не було зовсім. Якщо взяти до уваги, що в Снятині проживало тисяч п’ять євреїв, які мали всі підстави бути вдячним радянській владі, то відсоток єврейського ентузіазму щодо червоних виявився відносно невеликим. Але поляки не бачили тих тисяч, які залишилися вдома – для них це була «єврейська демонстрація». І ввечері того ж дня польська вчителька, патріотка, гірко скаржилася мені на снятинських євреїв.
Нелегко нам було розлучатися з румунським кордоном. Ми все ще не здавалися, шукали провідників, чекали оказії. Як довго можна було залишатися, не привертаючи уваги органів радянської влади? Вечорами, в приватному будинку, ми збиралися слухати радіо – єдиний зв'язок із зовнішнім світом. Ще трималася Варшава, ще просувалася Червона Армія, ще всі чекали чудес на Західному фронті. А в сонному прикордонному містечку залишався острів тиші. Покрівлі українських хат були викладені золотою кукурудзою і гарбузами. В білій будівлі Сіоністської Організації зі щитом Давида на фронтоні розташувалася радянська установа. І ми, європейці, які збилися з дороги, яким все це здавалося маренням, замість того, щоб читати Екклезіяста, абонувались у ще працюючій приватній бібліотеці і запоєм читали Монтерлана, письменника антисоціального і беззаконного, автора геніальних парадоксів, нашого ворога Монтерлана, майбутнього прислужника режиму Віші.
Охочих перевести нас через кордон не знайшлося. Нарешті ми з’явилися в комендатурі зі своїми закордонними паспортами, прикрашеними багатьма візами, і скромно попросили пропуск за кордон. Бравий вусатий командир з явним осудом крутив у руках сині книжечки з польським орлом на обкладинці. Задзвонив телефон. Комендант зробив страшну гримасу і гаркнув у слухавку: «Який магістр фар…ма-ко-логії?! Ви ці титули залиште, будь ласка! Пройшли часи панів та магістрів! З аптеки? Так і скажіть, що з аптеки! ». І звернувся до нас: «Хто такі?»
Ми чистою російською, пропускаючи будь-які титули, пояснили, хто ми такі, і комендант запропонував нам отримати безкоштовний біженський проїзд до столиці Західної України – міста Львова.
