В попередніх серіях
http://gak.com.ua/creatives/1/49400
http://gak.com.ua/creatives/1/49407
Сиділа і плакала, плакала і крутила каблучку. І плакала. Я не знаю, що робити, нічого не вдається. Хочеться їсти врешті решт. Та кока-кола пече.
Плач не плач, а треба йти в ломбард, здавати свою знахідку. Я ніколи не була в ломбарді. Бажання можна загадувати – нове місце. Я б воліла звичайно відвідати щось більш приємне. Ломбардію та її столицю Мілан. Цікаво ломбард і я, як ми будемо діяти. Звичайно я бачила безліч вивісок ломбардів, звичайно я читала Достоєвського і з папірців, що роздають біля метро знаю, що ломбард приймає все і іноді там треба оцінщики, яких сам ломбард навчає і сертифікує. Отаке воїнство ломбардське.
Витерла сльози, добре, що без косметики, бо зараз би все розтеклося. А так рукавом втерлася. Серветок немає. Не забезпечили в хостелі.
Ломбард був за рогом. Тепер за кожним рогом нас чатують швидко гроші або ломбард. Черги не спостерігалося. Я натягла маску та зтягла з пальця каблучку, приготувалася, і раптом згадала жарт про чоловіка, який звільнився з тюрми за пограбування банку чи скажімо ломбарду. Так мені мозок підказав,щоб мене підбадьорити, ну і не знаючи про карантинні обмеження зайшов в магазин, де його заарештували за не носіння маски. Комічно відсидіти за пограбування в масці, а потім за її відсутність. Так я себе намагалася заспокоїти, аби ця каблучка була моя, то я б певно нервувалася з іншого приводу. Мені б було її шкода по іншому, емоційно, а нині я шкодувала лиш, що я щось неправильно роблю і що я отримаю мало грошей, і що я не можу оцінити свої дії.
Приміщення було якесь занедбане, захаращене. Пластикові панелі потріскалися. Кахлі на підлозі зачовгані. Не Ла Скала. Я підійшла до маленького віконця, що нагадало мені лікарняну реєстратуру, і звично схилилася в німому поклоні прохача. Тільки замість старенької медсестри на мене дивився чоловік. Я бачила лише його обличчя, я відображалась в його великих окулярах. Але чомусь я подумала, що він з тих, хто одягає сандалі на шкарпетки. Тим часом він завчено запитав( діяла програма навчання і сертифікації оцінювачів):
- Добрий день, чим можу допомогти?
- Доброго дня, у мене каблучка,- сказала я і завмерла.
- Так давайте!(це вже поза програмою), - і трошки роздратовано сказав мені ломбардієць, - чек є, атестат на діамант?
- Немає нічого, - буркнула я, зашарівшись і згадавши,ту ранкову історію. Ще дужче захотілося їсти, бо в спогадах з’явився стіл. На ньому залишки смакоти. Зараз я б напевно не погребувала доїсти.
Каблучка м’яко скотилася на шматочок синього оксамиту, що покривав дно шухлядки, яку мені висунув лихвар. От прямо захотілося його так назвати. Від слова «лихо». Поки він робив там, за склом якісь рухи, намагаючись тримати свої руки і мою-не-мою каблучку у полі зору, я думала чи дійсно лихвар від слова лихо, чи є якесь інше походження цього слова. Не чіпай лихо, поки воно тихо. Тим часом, окуляри змінилися моноклем через який вивчався осяйний камінчик. І лихо набуло свого первісного казкового вирлоокого вигляду.
- Три тисячі вісімсот сорок шість гривень. Дві тисячі двісті чотирнадцять гривень за метал. Одна тисяча шістсот тридцять дві гривні за діамант,- сказало лихо, тримаючи в одній руці каблучку в іншій калькулятор.
- Дякую, я подумаю, - сказала я в надії скоріше втекти.
- Більше не дадуть, - буркнуло лихо, але потім виправилося: повертайтеся до нас, у нас найкращі умови!
Я схопила своє єдине цінне майно і вибігла з ломбарду. Кисню не вистачало. Все стискалося всередині. Хапала повітря. Очі сльозилися знову. Не знаю тепер чи від прикрості, чи від чого іншого.
У вас було таке, що ви повністю губилися у просторі, у часі, у думках? Я не знала де я, куди я забігла, не знала котра година, і все крутилося в мені сірим пилом, їдким димом, гіркотою. Якась бабуся запитала мене:
- Дєточка, тобі зле?
- Злеее…
- Ну, то йди на лавку сядь. Подихай. Водички треба?
- Так.
- Зараз Вальку попрошу,- і постукала своєю палицею у вікно першого поверху, напевне там мешкала Валька.
- Що?- не забарилась Валька.
- Водички дай, бо дівчина ледь не знепритомніла на порозі біля ломбарду.
У відповідь висунулась рука з пощербленою, але чистою чашкою, з черешеньками.
- Ти пий, Валька самогонку гонить, у неї все продезінфіковано.
- Дякую, - чашка з черешеньками допомогла мені заземлитися, згадати мої улюблені чашки, мій дім і зупинити цей вир гіркоти і сірого пилу всередині,- а котра година?(хоча, яка мені різниця)
- Та ось без п’ятнадцяти три. Зараз листоноша прийде. Пенсію принесе. Пенсія мала, але все ж гроші. Якби діти не допомагали, то й не знаю. Валька он жене, а там якісь он поселились, - вона махнула на кінець будинку, - якусь травичку продають. А тут що продаси, добре слово?
- Навіть не знаю, моя мама поїхала в Фінляндію, ягоди збирає.
- От-от, сиротіє Україна…А на тобі лиця нема. В тебе цей…гемоглобін в нормі? А цукор? Може тобі щось з’їсти треба? Цукерку? На, он в мене м’ятна є. Вона звичайно не така, як раніше була. Ото я любила «Льотні» чи «Театральні». І літали, і в театр ходили, - видобуваючи льодяник з кишені.
- Дякую, мені зараз треба щось з’їсти, я не їла давно. Хотіла в ломбарді взяти грошей, але щось він мало дає.
- Так то так…завжди як хочеш чого, то поділи навпіл. От по телевізору люблю дивитись про історії успіху людей, але ж сама собі думаю, а скільки ж людей нічого не досягли. Нічогісінько. Про них не знімають фільм і нічого не кажуть. Але ж ми живемо. Валько!- знову постукала палицею у вікно, - а дай дівчині бутерброда якого чи булку, чи ти може пиріжка пекла якого?
- Зараз,- Валька та була на диво слухняна, хоч я і не бачила її, але вже відчула вдячність.
- Мені так ніяково, що я у вас їсти прошу, ну чи у Валі. Мене Реґіна звати.
- А мене Єва Рафаїлівна. Да, єврейка… А в тебе теж ім’ячко..Що це твоя мама читали, що таке вигадали? А ти звідки?
- З Дніпропетровщини, ну це майже межа між Запорізькою та Херсонською областю, там де село наше знаходиться, тато жартував, що Дике поле. А тато був з Вінниччини. І там є джерело. Воно називається Реґіна. В честь дочки якогось польського шляхтича, от і мене так назвали.
Тим часом з вікна висунувся пакет, я підскочила, щоб отримати свою милостиню. Віддала назад чашку, і мені протягли ще одну з чаєм.
- Дуже дякую, дуже, - а рука вже намацувала в пакеті пиріжки. Пиріжок був з потріпкою, як вдома, - я відчувала смак. Чай був солодкий. Вікно зачинилося.
- Валентина молодець, і самогонку жене і пиріжки пече. Я не схвалюю звичайно алкоголізм, але продає вона тихо. Ті, хто голос підвищує, більше не приходять. А таке життя, пенсія маленька, дітей немає. Перший поверх, сам Карл Маркс велів. Збирати капітал. Квартира трикімнатна, а всі померли і чоловік, і донька. Онуків не було. Вона і квартирантів брала. Студенток. Тут інститут поруч. Але зараз літо. Всі роз’їхались.
Я жувала швидко і махала головою, так це було смачно і несподівано. І смачно. Правда нюх не повернувся. Намацала рукою, що в пакеті лишилось два пиріжки, протягла пакет бабі Єві. Вона покачала головою. Я вирішила, що ще один і все. А цей був з яблуком. Смакота. Тепер я вже потрошки кусала. І навіть якісь думки з’явилися в голові. А то просто пустка була. Це були просто миті тріумфу. У мене з’явилися: їжа, смак, добро від незнайомих людей, думки і голосне бурчання в животі.
Може у цих жіночок і не було зайвих грошей, але вони поділилися зі мною їжею і якоюсь енергією, що я відчула, що впораюсь, що вилізу з цієї халепи. Тільки ще не знаю як.
Далі буде.
