На старій березі з обламаною колись вітром верхівкою було лелече гніздо. А у гнізді самотньо стояв уже оперений Буслик і махав крилами, розганяючи полудневу спеку, а заодне й вправляючи крила, на яких йому час було злітати в небо. Але Буслик... боявся.
Дві його старші сестрички давно літали разом з батьками на широку луку за селом, щоб ловити там прудких, стрибучих жабенят, лякати зелених коників і булькатих бабок з тонесенькими тулубами й прозорими крилами. Увечері, повернувшись, вони навіть не сідали на гніздо, підкреслюючи цим зневагу до боягуза-братика, а мостилися на свіжій копиці сіна за хазяйським садком.
Отож Буслик днював на старій березі сам-один та ще й голодний, бо тато Чорногуз і мама Лелека тільки пізно ввечері принесли йому кількох жабенят, сподіваючись, що голод примусить-таки обачливого сина злетіти з гнізда.
Але він боявся. Земля, про яку сестри всі вуха протуркотіли, здавалася йому далекою-далекою. По ній сільською вулицею снували заклопотані дорослі люди, галасливою зграєю мчала до річки дітвора. Діди й бабусі поважноточили розмови на ганках або на лавах під ворітьми — уранці повиганявши на пасовище худобу, увечері — зустрічаючи з паші. Гуркотіли, здіймаючи куряву, машини й мотоцикли, шурхотіли велосипеди, іноді вйокав на коней, сховавшись під засмальцьованим брилем, їздовий, що збирав у блискучі бідони виставлене господинями молоко.
Усе це було Бусликові знайоме, звичне, приємне, як і сороки, що сварилися не знати чого у вишняку, і горобці під стріхою старої хати, і сива поважна кішка на порозі нового цегляного будинку у сусідському дворі, де, обгороджені сіткою, переливалися самоцвітами павичі, знехотя перелаюючись з набундюченими гиндиками із сусідньої вольєри.
Таке було навколишнє життя, таким його бачив Буслик, відколи розплющив очі, вилупившись на світ білий з великого, теплого й затишного яйця. Звісно, з високого гнізда було видно й далі — синю смугу річки, синьо-зелену — лісу, пастівник з рухливою чередою... А десь там, за річкою, ховалася лука з поживними жабенятами, а за лісом — болото, куди старші лелеки заводили тільки вже цілком дорослих лелечат.
Болото здавалося далекою, незнаною країною, і на усі запитання про нього тато з мамою говорили: “От як виростеш...”
Отож був полудень, проймала спека, і Буслик, роззявивши дзьоба й махаючи крилами, самотньо стояв на гнізді, споглядаючи напівсонне в цей час життя на селі.
Ось дівчинка повела білу козу на довгій мотузці, а коза упиралася і мекала. Викотився з чиєїсь хвіртки барвистий м’яч, а за ним — такий же кругленький і барвистий малюк у червоній панамці. Попленталася до сусідки стара бабуся, спираючись на костур. Унизу, під самісінькою березою, руде цуценя ганяло таких же рудих курей, а півень, злетівши на паркан, репетував своє обіднє ку-ку-рі-ку. На електропроводах, трохи нижче лелечого гнізда, щебетали молоді ластів’ята.
Та найцікавіше Буслику було дивитися, як за метким мотоциклістом гнався кучерявий струмок пилюки. Він то відставав, затухаючи, то зривався знову, закручуючись гвинтом, здіймаючись угору й вигинаючись, ніби збирався упасти мотоциклістові на голову. Ось мотоцикл уже досяг околиці й покотив, пирхаючи, асфальтом. Вихоркові там ніби не стало поживи, він заметлявся сердито на узбіччях, захоплюючи з собою усяке сміття, а тоді якось дивно, наче хто батогом ляснув, зітхнув і рвонув угору, усе розкручуючись і розкручуючись на тонкій рухливій нозі, що ковзала нечутно, ось-ось готова відірватися від дороги. Вихорик уже став Вихором, і Буслик раптом побачив перед собою широко роззявлену пащу якогось дивовижного створіння. Паща, наближаючись, усе ширше роззявлялася, а в глибині її шкрхотіло зібране на дорозі сміття, наче скреготали щелепи когось голодного й злого.
Переляканий Буслик склав крила, скулився у своєму широкому гнізді, притискаючись до його надійного денця, і заплющив очі. Страх на якусь мить відпустив його, а тоді він раптом відчув, як щось велетенське й дуже одірвало гніздо од берези і кудись понесло з собою. А коли Буслик одважився розплющити очі, він побачив довкола себе незнайомий, суціль зелений світ. Небо, яке над рідною березою було таким близьким, таким необійманно просторим, бачилося тепер йому далекою блакитною цяткою з білим пір’ячком рідесеньких хмарин.
— Ох! – зітхнув Буслик і у розпачі заховав голову під своє широке крило.
Прокинувся він аж у сутінках, коли голод таки нагадав про себе по-справжньому. Знайоме рідне гніздо оточували зовсім незнайомі речі. Якесь зелене пір’я стирчало довкіл, з одного боку — зовсім близько, з другого — віддалене блискучою плямою чогось блакитного, як далеке небо, але небом воно бути не могло. Це Буслик знав напевне. Небо — опора для крил, простір для польоту, якого він так прагнув і так боявся, а цю пляму, розпростерши крила, він міг би цілком затулити собою. Перехиляючи голову з одного боку на другий, Буслик вивчав незрозуміле явище, що вже потроху темніло, аж тут булькнуло, і з клаптика блакиті, збрижуючи її блиск, щось вигулькнуло: два булькатих ока вилупились на Буслика з превеликою цікавістю, а широкий рот роззявився і сказав: “Кр-р-ре?” І тут, перш ніж Буслик встиг щось утямити, його дзьоб міцно тримав незнайомця, а іще через мить незнайомець ковзнув йому у горло. Пахло жабкою. У маленькому клаптику фальшивого неба водилася їжа! Таким був перший урок з Бусликових болотяних пригод.
За першою жабкою вигулькнула ще одна і теж стала легкою здобиччю лелечати, а далі вже сутінки так швидко снували своє павутиння, що Бусликові очі не могли нічого гозглядіти. Та в його становищі і така вечеря була добрим дарунком долі. Буслик облишив думки про подальше полювання. От сміялися б сестри і батьки, побачивши, як він, якого вважали ні на що не здалим, ловить жабок, навіть лежачи в гнізді! І тільки подумав, як затерпле тіло запросило руху.
Буслик обережно встав, щоб розім’ятися. Гніздо під ним захиталося, а варто було переступити затеплими ногами, як воно крутнулося в один бік, у другий, і крізь гніздове галуззя почала просочуватися вода. Буслик дуже здивувався, бо досі вода у його гніздо потрапляла тільки з неба, коли йшов дощ.
Буслик змахнув крилами, гніздо захиталося сильніше, крутнулося й притулилося до невідомого зеленого пір’я, жорсткого й холодного. Вода й ньому піднялася вище, і переляканий бранець швидко склав свої широкі крила й довгі ноги, знову затаївшись у промоклому гнізді.
Як тільки Буслик ліг, гніздо піднялося вище, вода трохи одступила, і скоро висушене теплом тіла галуззя вже зігрівало його. Незвичні звуки нічного життя на болоті полонили небагату бусликову уяву лякливим трепетом. Але у нічному мороці він не міг нічого роздивитися, тому вирішив краще покластися на долю.
Коли перші промені нового дня вдарили з-за обрію по старій березі, на якій уже не було лелечого гнізда, Буслик іще спав, закутаний сивим вологим рядном туману.
Та ось зацвьохали, зацвікали якісь невидимі пташки, туман поплив кудись угору, і довкруг усе зазеленіло. Над головою засяяло чистою блакиттю небо, по якому заграли жовтогарячі промені сонячного сходу. Одразу затепліло, і наш герой, відчувши раптом непереборний голод, розплющим очі і роззявив рота. Але ніхто нічого йому туди не поклав. Не цокали знайомо мамин і татів дзоби, не сварилися поруч сестри...
Заплакати б з горя, та пташки не вміють плакати, тому Буслику довелося закрити рота і замислитись. А, скажу я вам, не маючи досвіду, мислити дуже важко.
Згадалися Буслику і булькаті очі вчорашніх жабенят, але їх чомусь не було видно у близькому дзеркалі води, мабуть, вони десь далі шукали свого вранішнього поживу.
Буслику стало зовсім сумно, аж тут щось шелесь-шелесь у осоці. Глип — сіренька пташка на довгих ногах здивовано втупилася в нашого мислителя.
— Ти хто?
— Буслик.
— А мама твоя хто?
— Лелека.
— А тато?
— Чорногуз.
— Таж вони в селі живуть. А ти як сюди втрапив?
— Вихор заніс.
— То що робитимеш?
— Не знаю.
Незнайомець озирнувся довкола й константував очевидне:
— Як нічого не робитимеш, помреш з голоду. Голодний?
Буслик тільки рота роззявив.
— Це ти дарма, — сказав незнайомець. — У мене свої дармлїди в гнізді. На всіх не настачусь. Та й ти ж — он який здоровань. Учись харчуватися сам.
– А як?
– Таж он пуголовки у калюжі перед тобою. Лови і ковтай. Лови і ковтай. Та сидьма не сиди, так багато не вхопиш. А мене Куликом звати. Я ще до тебе навідаюсь. Бувай.
Куличок зник серед болотяної рослинності, а Буслик узявсяловити товстих лупатих пуголовків, з яких уже випнулися задні жаб’ячі лапки. Пуголовки ловитися не хотіли. Од мелькання їхніх хвостів Бусликові аж голова закрутилася. Хоч Буслик працював тільки довгою шиєю, од різких його рухів вода час від часу затоплювала гніздо, що не додавало лелеченяті впевненості. Та, зрештою, він таки пристосувався, і хоч не дуже щедрий сніданок з пуголовків угамував його перший голод. З тої праці мав він іще й другу користь: промокле гніздо прибило до високої, м’якої від моху купини, і воно там стало міцно, ніби на якір. Буслик зміг устати, розправити затерплф ноги і крила, огледітися довкола. Як витягнути шию, понад травою зелене царство болота з його озерцями, купинами і кущами проглядалося досить далеко. А окіл нього темнів ліс.
День був довгий, спекотний, сповнений життя і праці. Щебетали по кущах пташки, знехотя кумкали жаби, сюрчали коники, а звідкілясь, з далекої дороги, долітали знайомі звуки моторів. Та Буслик уже не тривожився й не лякався. За цей перший, довгий і нелегкий день самостійного життя він відчув себе іншим, ніж був ще учора, чи ще колись тоді, коли сидів у високому гнізді і роззявляв рота назустріч батькам, які приносили живність, що найчастіше таки пахла болотом.
Минула ще одна ніч, і знову настав день. Потім ще один, і ще. Виловивши пуголовків і жабенят в озерцях біля своєї купини, Буслик мусив шукати поживу десь далі, і так, крок за кроком, освоював довколишній світ, уже потроху ставав і на крило, перелітаючи з купини на купину. Звичайно, лелечата вчаться літати не так, таж Бусликові й доля судилася надзвичайна. Наприклад, дружба з рудуватим куличком. Той, щоранку пробігаючи мимо, підбадьорював завзято:
— Здоров, малий. Ну, ну, бачу, ростеш нівроку, стараєшся. Тож хай тобі щастить.
Потім Буслик познайомився з качкою, що привела свій виводок поплавати на чистій воді; з їжаком, який жив з родиною на твердому острівці серед верболозу. А головне — здибав цілу родину сірих журавлів, що, виявляється, жила на іншому острівці, де, крім кущів, росли ще й дві старезні верби, здалеку схожі на величезні купи зеленого листу.
Журавлята були його віку, і вся сім’я сприйняла Буслика мов далеку рідню. Його не дуже принаджували, але й не проганяли, і він, покинувши своє, уже геть розпатлане гніздо, оселився поруч із журавлятами на пругких вербових гілках.
Потім настав день, коли зміцнілі журавлята полетіли разом із сім’єю шукати іншу рідню, і Бусликові стало самотньо і трохи навіть соромно, що він досі так і не злетів, а якось ніби звикся із земним існуванням, мов ті півні, павичі і гиндики, яких бачив він колись зі свого високого гнізда і, правду кажучи, трохи їх зневажав за покірну приземленість.
А літо тим часом сходило духом стиглих трав, дні ставали коротшими, і Буслик уже не стомлювався ними. Він став молодим красенем-чорногузом, і одного прекрасного ранку його широкі крила сповнилися вітру і простору, і він злетів високо над болотом, над лісом, над сіножатями, де поміж копицями молодого пахучого сіна угледів знайомі чорно-білі постаті своєї рідні. Він зробив широке коло над лугом і сів поміж ними.
— Здоровенькі були, — сказав він лелечою мовою.
— Здоров і ти будь, — відповіли йому і не спитали, хто він звідки. Ні сестри, ні навіть мати з батьком не впізнали його. Та й він їх не впізнав. Просто були лелеки, чорногузи, бусли і бузьки – усі рідня, усі свої, він почувався своїм серед своїх — сильний, впевнений у собі, з досвідом інакшим, багатшим, ніж у його ровесників. І коли уже збиралася зграя джо осіннього вильоту, наш Буслик стояв другим на чолі зграї. Йому не бракувало розуму й сили, але бракувало досвіду, що його він мав набути поруч з тими, хто уже знав шлях відльоту і повернення. Бо як не знати, для чого летиш, то й саме літання не має ніякого смислу.
