Іоанна зручно лягла за свій персональний змінний комп’ютер найновішої моделі й наготувалася читати. Вона могла собі дозволити таку розкіш, адже добре заробляла як письменниця. Україна вважалася фавориткою серед країн за кількістю читачів: у тридцяті роки у суспільному житті відбувся перелам – й перенасичені віртуальними беззмістовними шоу громадяни масово кинулися обчищати як старомодні паперові книгарні, так і електронні магазини та бібліотеки. А що мало хто уже вмів писати довгі структуровані тексти, то поодинокі таланти виявилися шалено популярними! Двадцять років потому конкуренція зросла в рази, але Іоанна Панібудьласка непогано давала собі раду, вигадуючи нові світи, до яких читач міг доторкнутися лише силою своєї уяви. І цього року вона вирішила замахнутися на вершину.
Всеукраїнський конкурс «Письменник-2050» обіцяв стати одним із найвидовищніших шоу Ютуб Даймонд Україна: права на показ нагородження викупила транслят-агенція «ShowMe», в особі її місцевої дочки «ВидивоКрай». П’ятсот письменників у десяти номінаціях мали шанс отримати першість і далі представляти країну на «World’s Best Writer-2050». А що до українських літераторів була завжди прикута особлива увага, адже вони вважалися головними фаворитами, то фіналісти одразу заживали світової слави. «Як тобі цьогорічний формат?» вигулькнуло мислеповідомлення в її голові: це Фотинія Закарячко вже прокинулася та, як завжди, не могла на самоті пити шпинаткаву, їй конче потрібно з кимось поспілкуватися. А на її подругу по життю й по цеху стояло автоз’єднання.
Інтрига полягала у тому, що цього року оргкомітет змінив правила: тепер у найпопулярнішому літературному конкурсі оцінюванням займатиметься не суворе професійне журі, а самі учасники. Анонімно. «Пхе», настукала любителька олдскул звичайне текстове повідомлення Іоанна, «так і раніше було, все нове – давно забуте старе». «Звідки ти знаєш?!», прилетіло мислеповідомлення. «Я ж дисертацію захищала, в універі ім. Андруховичів, про літературні процеси кінця ХХ – поч.ХХІ століття». «Це ж якщо усім, окрім нас, наставити одиниць, у нас вищі бали будуть!» засміялася в Іоанниній голові Фотинія. «Подруго, як ти до такого додумалася лише! Все, не чіпляйся зі своїми дурнуватими вигадками. Хай щастить на конкурсі!» З цими словами жінка відключила зв’язок, поставила світлограму «Не турбувати!» й притулила свій палець до кнопки «Ласкаво просимо!» на порталі з вензелями ПЧ» (себто, «ПишиЧитай») внизу дисплея комп’ютера. Пролунав тихенький мелодійний передзвін й перед екраном постала фігура Головного Письменника України – Оліяна Тягнирядна. Голографічний митець розімкнув гостинні обійми й промовив «Пиши й читай, натхнення здобувай!» Потім перед користувачкою розгорнулася панель управління. Ось, ось вони нарешті – усі тексти, що були подані на конкурс й відсіяні за відповідністю тематиці й відсутністю дискримінаційних складових. На щастя, цього року список антидискримінаційних пунктів був суттєво скороченим, завважила Іоанна, бо «Письменник-2049» видався на рідкість нудним: тексти старанно оминали усі можливі конфлікти й були дуже прісними. Відповідальна секретарка Інституту Української Книги, Іоаннина однокласниця, навіть шепнула їй, що збірку фіналістів ледве розкупили. Отож, цього року конкурс проходив під гаслом «Подолали дискримінацію в житті – додамо у тексти перцю!»
Іоанна зняла тонкий довгий маніпулятор з бокової панелі монітору, приставила до вказівного пальця. «Вітаємо Вас, Іоанно! Не відставляйте свій палець протягом трьох хвилин. Дякуємо!», прошелестіло з динаміків. Жінку дивувала ще одна нова умова – перехід до оцінювання відбувався лише через сканування за допомогою медичного стилуса. «Доторк до релаксивних вібрацій з маніпулятора допоможе Вам зняти стрес й налаштуватися на продуктивне читання», зачитував далі інструкцію медитативний голос. Письменниця зітхнула й знизала плечима: дистанційні технології вже не знали, чим здивувати, чого тільки не придумають. Хай буде і так.
Тема нинішнього конкурсу – «Любов: свіжий погляд» - інтригувала й манила. Власне, за багато століть людської історії все було писано-переписано, тому вигадати щось абсолютно нове видавалося за навряд чи досяжну мету. Люди любилися між собою в різних кількостях, між різними статями різного віку, фантазували про стосунки з прибульцями, міфічними істотами та привидами, випробовували високі поривання й дикі тваринні злягання. Нічого вже не могло здивувати поціновувачів любовних творів. Однак часи минають, декорації змінюються, міркувала собі Іоанна, й читач прагне бачити відтворення давніх сюжетів у сучасній для нього епосі. Часом вдається внести й відтінок нових сенсів. Що й мали спробувати цьогорічні конкурсанти. Для письменників, звиклих фантазувати про смисли буття й освоєння космосу, ця ніби простенька тема видалася важкуватою. Не винятком став і текст Іоанни. Вона писала про…. Про?
Її роздуми перервав тихенький писк, й перед жінкою розгорнулася галерея обкладинок конкурсних оповідань. Вона простягла руку й доторкнулася першої, з тьмяним претензійним написом «Per aspera ad amare». На пальцях лишилося відчуття прохолоди, у повітрі з’явився легкий аромат ванілі. «Що ж», усміхнулася Іоанна, «побачимо, які такі нові сенси ви нам запропонуєте».
…. Зажеврів ранок четвертого дня конкурсу. Іоанна достукала останній комент: «Історія абсолютно далека від сучасного життя: складно уявити, що комусь таке може бути цікавим. Здивували наївні фрази з вуст головних героїв, такі звороти вживали ще, певно, у 18 столітті. З плюсів: стрункість викладення та добра структурованість тексту, а також високий індекс ГНЗЕ». Вона знеможено відкинулася на своє крісло. Вбудований масажер загудів, розминаючи втомлені м’язи. Усі тексти було нарешті прочитано! Який пекельно-цікавий маратон! Іоанна була вражена ромаїттям жанрів та концепцій: деяким авторам таки вдалося її здивувати! Тому вона з чистою совістю поставила їм найвищі бали. Один текст, отой, перший, був настільки м’ягеньким та приємним, що кожна жінка лише мріяти може про настільки ідеальні в сучасних умовах стосунки. Ця авторка (звісно ж, лише жінка так тонко могла відчувати!) здається, розгадала формулу гармонійного співіснування. І лише кілька оповідань їй відверто не сподобалися, що вона й засвідчила своїми оцінками. Нічого новаторського вони не продемонстрували, жували тему все нових порталів для знайомств.
Іоанні захотілося перечитати свій текст. Але який він? Яка назва? Під яким порядковим номером? Конкурсантка вже не мала ані сил, ані натхнення його шукати. Пригадала, що Фотинія так і не надіслала назву свого оповідання. Воно й на краще. Стиль подруги знала добре, тому сподівалася хіба на те, що «око замилиться» й вона підійде до оцінювання незаангажовано. Здається, вийшло, бо жінка не пригадувала, щоб десь натрапляла на оповідання, що його могла би назвати знайомим за манерою викладення. Знову під’єднавши маніпулятор до пальця, Іоанна зачекала кілька хвилин й відійшла від змінного комп’ютера.
Іоанна вигнала робота-пилососа з-під ніг, замовила температуру для сну, додаткове очищення й іонізацію повітря, погодувала хом’якочерепаху й поринула у солодкі обійми свого аероліжіка. Навіть за звичкою не перевірила, чи підібрав Джойнер їй нового потенційного партнера. Доки розумний балдахін знімав косметику та наносив маску на обличчя, втомленій літераторці снився Ларіон Загоруйко, темноволосий сусід, який стискав її у своїх обіймах, не питаючи дозволу. Так, саме первісне розуміння стосунків між чоловіком та жінкою дозволяла собі письменниця у снах і мріях. В житті вже ніхто не знайомиться поза Джойнером, де очному побаченню передує узгодження сексуальних запитів та кілька сеансів віртуального інтиму. Профіль сусіда Іоанна не могла знайти ніде, окрім будинкового чату, можливо, він взагалі не знався з жінками або був одруженим. Друге стало рідкістю, та часом пари реєстрували свої стосунки – хай і недовгі, взаємні зобов’язання додавали їм романтизму. А, можливо, послуговувався псевдо. Що теж було ділом нечастим – люди воліли знати одне про одного якомога більше, щоб убезпечити себе від ворожих намірів.
…Конкурс «Письменник-2050» запам’ятався надовго. Головним чином, судовим процесом над організаторами, які вмонтували тимчасове незаконне стирання пам’яті учасників на своє оповідання під час оцінювання текстів. «Ми хотіли, щоб автори мали змогу незаангажовано подивитися на власне дітище», виправдовувалися новатори. Але збірку оповідань з коментами авторів під своїми невпізнаними текстами читачі розхапали, мов кисневі кінзобургери.
«Нагородження фіналістів відбудеться на сервері 23.45.678. Ланки на приєднання для учасників, глядачів та журналістів буде оприлюднено пізніше».
Іоанна додиктувала статтю про конкурс для літературного порталу й вирішила таки виповзти на вулицю: вона гостро потребувала простору, щоб осмислити те, що відбулося. Адже вона сама, своїми руками, присудила своїм втіленим у текст фантазіям про сусіда найнижчий бал! Тікати, тікати! То й що, що Міністерство погоди знову напартачило й на вулиці збиралося на дощ. На сходовому майданчику вона зіштовхнулася з фігурою в чорному шумопоглинальному каптурі. Серце її забилося сильніше, ну хай вона, у неї стрес, а кому це ще треба на вулицю? Там здебільшого шастають машини автодоставки й роботи-двірники. Чи не маніяк? Фігура повернулася до неї – й Іоанна ледь не впала. Вона впізнала темні манливі очі Ларіона, такі ж, якими він дивився у камеру під час всебудинкових зборів.
— Вітаю з перемогою у номінації «Сміливість року», — м’яко промовив він. — І дякую за твою високу оцінку та схвальні коментарі, адже для мене це була перша проба пера. Тільки я не жінка. Просто загадкове псевдо.
Ларіон усміхнувся й ступив крок назустріч, протягаючи руки для обіймів.
І тут письменниця зрозуміла, чому вона вліпила собі одиницю: втілювати свою ж фантазію їй стало до гикавки страшно!
