Що-ж, «стадіон так стадіон», - сказав богам
«Пігмаліон» і видав Слугам підписні листи…
Осінь. Мені холодно. Вечірній Хрещатик, окутаний синтетикою неонового сяйва, жив своєю химерою нестримного броунівського руху. Вірші вже не лізуть в голову – їй Богу, якась одна синтетика на душі. По тілу повзають мурахи і я чухаюсь, чухаюсь, чухаюсь, щоб якось пригнітити свербіж невпевненості. Мене навіть не зігріває моя вогняно-червона куртка оверсайз від Армані, а сумку, від Марка Джейкобса, кольору осіннього листя, хочеться жбурнути кудись, аби не заважала рукам. Жах!
Іноді кортить залізти в Мережу на ТікТок і покопирсатися там досхочу у пошуках манливого віртуального щастя, але, нажаль, окрім ритмічного речитативу Альони Альони в навушниках і пачки «Кент» в посинілих від холоду руках, мені зараз вже нічого не потрібно. Сумно…
Хтось сміється, сьорбаючи каву, хтось відчуває насолоду від поцілунку коханої людини у теплій затишній кав’ярні – кожному своє, я їм не заздрю – мені зараз просто холодно і нехай хоч все летить шкереберть… Звідусіль так і пре синтетика: із книжок, з їжі, з компа, з облудних облич на вулиці… А ще ця «зелена» вакханалія з підписними листами… І чому життя таке сіре, не цікаве і холодне?.. Чому? Можливо я чогось не розумію?..
Я починаю вагатися, свербіж потроху сходить нанівець, я відчуваю тепло і нарешті розуміння приходить само-по-собі – щастя в тому, аби по тілу не повзали мурахи.
