Спека була така, що розімлілий асфальт в’яз і лип до підошов, наче багнюка. Перехожі ховали очі за заборолами темних окулярів, через що площі нагадували просторі маскарадні зали, де юрмились гості в темних оксамитових півмасках без отворів для очей, осліплені й ослаблені – чи «знімальні» майданчики, залиті сяйвом тисяч юпітерів. Обрії тремтіли, мов марево, перспективи злущувалися і бгалися, як облізлі клапті з обгорілої шкіри провулків.
Маршрутки, що просувались переповненими вулицями центру, статечно і повільно, мов коняки-важковози, ледве вирвавшись на вільний простір, вибрикували, мов лошата, ганяли так, що за ними не встигала захекана тінь. Раптово вони гальмували – з різким скрипом і скриками - заковтували чергові порції пасажирів – рушали.
- Тепер ти мені віриш, правда?
-…
У салоні маршрутки панувала прохолода ввімкненої мікрохвильової печі. Опасисті тітоньки, у яких лавиноподібні складки того, що в анатомії делікатно звуть «сполучною тканиною», вивалювалися з усіх отворів у блузках, мов дріжджове тісто, худорляві юнки в коротких спідничках, юнаки, закуті в джинси, наче лицарі-тевтонці в обладунки – це в таку задуху – і білявий хлопчик років десяти на задньому сидінні, у синій футболці і білих шортах, з брудними руками і шиєю, у навушниках від плеєра. Він пильно вдивлявся у вікно.
- Сьогодні мій останній робочий день. Я оформлюю і здаю звіт і рушаю на заслужений відпочинок. Хай тут інші придурки гарують.
- Придурки…?
Мерці їздять швидко. Так, принаймні, вважав Брем Стокер, котрий описав темп подорожі найлиховіснішого і найпопулярнішого з вигаданих ним літературних героїв до Англії. Водії маршруток у любові до швидкої їзди перевершують усіх літературних і кінематографічних мерців. Вони сміливо ідуть в обгін, порушуючи всі знані і незнані їм правила дорожнього руху. Водіями маршруток керує найсильніша з людських пристрастей. Їхній час – це нові і нові кола маршрутів, накручені усе швидше і швидше, нові напівпритомні пасажири, котрі проходять крізь горнило розпалених салонів у шаленому темпі. Кити, фарбовані у жовте, вивергають напівперетравлених людисьок на розтоплені літні вулиці, і хапливо ковтають наступні порції не отовареної здобичі. Час водіїв - це гроші. Тому вони так поспішають жити.
- Обережніше, людей везете!
- Нє, ну ти подивися!
- Водій, прошу сказати ваше прізвище!
-…
- Ваше прізвище, водій!
Хлопець дивився не за скло. Він дивився власне НА СКЛО, обмацував поглядом його брудну, відносно прозору поверхню, наче муха лапками. На душу задубілого, муміфікованого скла.
- У кожної людини є власний ангел-хоронитель. Я - твій. Точніше, був до сьогодні. Я звільняюся з цієї контори. За власним бажанням. Здаю звіт і йду.
Бачиш, у небожителів є також власна ієрархія, котра, ясна річ, не має нічого спільного з фантазіями релігійно заангажованих мешканців твоєї планети про херувимів, серафимів і т.д. У нас – власна кар’єрна піраміда, харчовий ланцюжок, біля підошви якого ангели-хоронителі. Вони… Словом, це як дисбат у армії, найгірша рахуба для безсмертних.
-Чому???
- Бо ми працюємо не з янголами, не зі стихіями, не з силами природи, а з людьми.
Водій вкотре різко пригальмував. Пасажири рвучко нахилились, мов зібрались блювати. Ангел замовк. Він згадав останнього зі своїх підопічних. Чолов’яга любив курсувати містом напідпитку. Одного разу він збив 17-річну дівчину на пішохідному переході. І, цілий і неушкоджений, утік на своєму «ауді» з місця пригоди.
Хлопчик морщив лоба, від чого на щоках окреслювалися вертикальні зморшки. Він не бачив ні скла, ні того, що за склом. А подумки вів напружений діалог з невидимим співрозмовником.
- Хто ж тепер буде моїм ангелом-охоронцем?
-Це питання поза моєю компетенцією.
Та й ти надто цим не переймайся, якось воно буде. Лише підпишеш документ, що відмовляєшся надалі від моїх послуг, не маєш жодних претензій і т. п. Проста формальність для бюрократів у небесній канцелярії.
Як же я вас усіх ненавиджу. І не треба мені доводити, що це лише нервовий зрив через постійну стресову ситуацію на роботі. Я тріпочу білосніжними перами на протязі, схиляю побожно голову, котрій анітрохи не вадить німб, я скачав до свого мобільного рінгтон сурем єрихонських і заставку з зображенням соляного стовпа. Я правильний ангел. Лише свою роботу ненавиджу.
Я згадую. Ваш бруд і гріховність. Вашу гидь. Злочини. Все, про що ви читаєте і ніколи не читаєте у новинах, я бачу на власні очі. Бачу кожну усмішку і підслуховую всі розмови. Чую кожен крик і стогін на цій клятій планеті. Як ви умієте мучити одне одного. Відчуваю біль, страх кожного з вас. Помираю з кожним з вас знову і знову. У вашому розумінні я всемогутній і непереможний. Люди, ви мені заздрите, га?
- Дивись. Ставиш отут підпис, зрозумів?
- Ти усіх… прохав підписатися?
- Звісно, такі правила.
- То тебе бачило багато людей? І ніхто про це не розповів?!
- Хлопчику… Невже ти розповіси комусь про нашу зустріч?
Хлопець напружено думав. Голос у навушниках, що він його віднедавна чув замість музики, казав правду. Кому – чи батькам, чи ще комусь – ти розповіси, що твій mp-3 плеєр говорить до тебе?
А тепер він не лише розмовляв. Той, хто сидів навпроти, простягав якийсь документ.
-А що ти мені даси за те, що я тебе відпущу!
- Ха! Ви, люди, мало не з пелюшок умієте торгуватись. Добре. Я дам тобі повну свободу. Вселенську мудрість. Божественну потугу інтелекту. Поглянь на себе, дитинко, - замкнений у шкаралупі цього жалюгідного, слабкого тіла, невже ти тепер щасливий? А знаєш, що буде далі? Хочеш побачити справжній світ, у якому ти живеш, країну, у якій тобі доведеться жити і – страшно подумати – старіти, батьків – такими як вони є? Хочеш побачити світ очима ангела?
А щоб ти краще все відчув і зрозумів, дам тобі на цей час дорослу свідомість.
Небожитель відчував садистську насолоду. Він знав, що зараз бачить і чує хлопчик. Звуки вибухів, біль від розриву тканин кулею, останні корчі умираючого з голоду, дикий жах людини, яку добиває ножем нападник, повільне конання від тортур, трепет кожного серця перед зупинкою – коли вічне небуття, наче удав, заковтує тебе у свою темну пащу. І справжню сутність того фігового листка, що ним люди прикривають звірячу жорстокість і холодне користолюбство взаємин – любові. Хлопчика пронизував вселенський біль – пізнання.
Мій звичайний робочий день. Рутина.
Нараз він схилився, і міцно ухопивши хлопця за руку, мовив з притиском:
-Ну що, ти ще хочеш бути людиною? Виростати, народжувати дітей? Жити і вмирати, як вони всі?
Хлопець не міг говорити. Він лише заперечливо мотав головою і мукав, мов теля. З міцно заплющених очей пливли сльози. Людський рефлекс на біль.
- Підпиши, бо будеш на це дивитися вічно!!!
Зсудомлена, мов клешня рака, засмагла рука хлопчини вивела на папері якусь закарлючку. З-під нігтів, затиснутих у невидимій длані небесного охоронця, виступила кров.
-Зупиніться, водій!
-Тільки-що була зупинка!
- Зупиніться або віддайте гроші за проїзд!!!
Маршрутка спинилася. З неї вийшли знервована розчервоніла жінка пенсійного віку і хлопчик.
Жінка через три тижні помре від інсульту просто на вулиці. Вона про це ще не здогадується. Зараз, мов піґулку від болю в серці, смокче під язиком гіркий і праведний гнів на хамовитого і вайлуватого водія.
А хлопчик буде жити. Бо, попри все, жити треба. Сподіватися на краще, виживати на мінімальну пенсію і допомогу з безробіття, бачити довкола напівповні склянки, щоб потім ґрунтовно присісти на них. Він довго проживе, відбудовуватиме власну країну, чи, принаймні, стимулюватиме економічний розвиток Батьківщини заробітчанською валютою з-за кордону. Чи виб’ється в люди, вибивши до ноги інших, що теж цього хотіли. Аякже. І столітній ювілей справить.
Хлопчина спинився біля кіоску, купив паперовий пакет виноградного соку з соломинкою в комплекті. На сусідньому лотку проміння пражило розкладену свіжу пресу. Хлопчик знав, що повідомлення про жахливу аварію маршрутного таксі на розі двох вулиць міста, затопленого сонцем, з’явиться лише завтра. Водій і пасажири загинуть. Катастрофи – сенсаційна тема, що завжди приковує увагу читачів. ЇЇ не омине періодика. І ще там згорить один наївний дурник. Що й так був приречений.
А хлопчик розповідатиме удома, як він чудом вцілів, за якісь декілька хвилин до аварії покинувши маршрутку.
Виноградний сік у спекотний день видавався нектаром. Він ще не привчився ковтати рідину, і робив це дуже обережно.
- Нарешті поживу як людина. Як довго я про це мріяв!
