Іноді… Дуже часто. Скорше за все, сидячи вночі на балконі, відчуваєш цей світ набагато глибше, ніж можеш собі уявити. Перебуваючи в темноті і тиші ( але поняття ці відносні, бо місто живе навіть уночі) на тебе напливають роздуми про щось важливе, про щось крихітне, про невідоме, про сучасне, про минуле, про невідворотне майбутнє, про… Та про що тільки починаєш задумуватись, коли звуки нічного міста пронизують аж до мозку кісток. Ненав’ язливий але стабільний гул проїжджаючих десь вдалині або поблизу автівок заколисує, наче шум легенького морського бризу, хвилі якого майже беззвучно розбиваються об гальку післяопівнічного пляжу, що кишить нічними морськими істотами та істотками. До цього додаються вкрай рідкісні торохкотіння металевих колес потяга, які перераховуть рельси одна за одною. Але і цей звук досить однорідний, усталений. Він також, чомусь, асоціюється з ніччю. Легенький подих вітру стривожує листя сплячих дерев. Він наче ніжно опускає свої невидимі руки в їх крону, ніжно та бережно куйовдячи, як батько волосся сина, а потім нахиляється і лагідно, повільно видихає вміст своїх легень, немов присипляючи та вибачаючись за те, що потривожив. І дерева засинають знову. Раз за разом. Цю монотонність рідко, що радує, розбавляють віддалені крики людей ( навряд чи тверезих), компресор старого холодильника, що час від часу, включаючись, відволікає увагу та переносить подумки на кухню. А ще деколи лунають чудернацькі дзвінки смартфонів і… і все. Потім знов тиша і безкрайнє нічне небо. Темне, але прзоре. Жодної хмаринки, тільки зорі. Вони знай собі світять, пульсують, зникають, знову з’ являються, створюють узори і сузір’ я. Вони наче беззвучні, але насправді, як казав класик, вони співають.
Отже. Ти сидиш на балконі. У попільничці тліє цигарка, яка час від часу потріскує, наче поліна у ватрі, нагадуючи про себе. Ти насолоджуєшся гармонією ночі, красою природи, дихаєш свіжим міським прохолодним повітрям, спостерігаєш за зорями, заглиблюєшся у роздуми… Ти розслаблений, знаходишся у стані напівсвідомості - напівсну… Нічне місто співає свою ледь чутну колискову. Тобі добре. Здавалося б, ну що може порушити цю ідилію?
Ось! Маєш! Отримуй! Зграя псів з диким рявкотінням проноситься у тебе під балконом. В той же момент думки, у яких ти щойно жив, розбігаються в різні сторони, наче коти. Вони, наче дим від твоєї цигарки, відлітають за вітром. Таке враження, що ти міцно спав, а тебе розбудили божевільним криком у самісіньке вухо. Нехай зграя і побігла далі. Нехай через хвильку - другу уже не чутно їх гавкоту, але ти вже інший: нерви напнулись, мов тятива, концентрацію як рукою зняло, зник і напівсвідомий твій стан. Серце починає битися швидше, наростає агресія. Починаєш прислухатись до найменшого шарудіння: ось зі скрипом відкрились двері сусіднього під’ їзду, а ось ген через три будинки різко загальмувало авто. Теж зі скрипом, між іншим. А ось, ось чуєш?! Хтось відливає під деревом! Цей звук зараз здається гучнішим, ніж водоспад Ніагари! Чесне слово! Виникає бажання вхопити попільничку і пожбурити в цього…
Стоп. Тихо. Тишина. Але ж звідки взялась така люта агресія? А, що найцікавіше, куди вона так раптово зникла? Питання одвічне, питання риторичне. Чому настільки подобається тиша? Нічна тиша. Чому іноді, так то дуже часто, виникає бажання побути наодинці? Наодинці із собою, своїми думками, мріями, фантазіями, спогадами, планами на майбутнє. Чому Місто захаращує наш мозок якимись правилами, вченнями, повчаннями, розпалює ворожнечу, нав’ язує комплекси, надіває на нас маски? Адже, коли ти в тиші наодинці вночі сидиш на балконі, ти залишаєшся самим собою. Ти такий, який ти є насправді: адекватний, спокійний, розслаблений і, в той же час, сконцентрований, чітко розумієш свої прагнення і мотивацію. Ти розумієш самого себе. А Місто, зі своїми збоченнями, навряд чи тебе розуміє. Насправді, просто не хоче. І не може. Бо варто лишень зняти свою маску посеред білого дня і при свідках,- ця зграя вигризе тобі обличчя!
Місто як однорідна біологічна маса є нічим іншим, ніж зграєю здичавілих, а потім знову одомашнених собак, що інстинктивно реагують на відхилення від певних норм різними видами збочень: спонтанною агресією, насмішками, цькуванням, не розуміючи, що кожен з них лиш крихітна частинка цього біому, не розуміючи, що кожен з них лиш крихітна частинка збочення, не розуміючи, що кожен з них - собака! Крихітна маленька зла собацюра з поламаними психікою і життям. Не розуміючи, що навіть в тисячі менша за неї блоха чітко знає, що їй потрібно для життя, а саме: кров цієї істоти!
То що ж може вплинути на Місто збочених собак, щоб змінити все на краще? Спробуйте кожен примоститись на балконі вночі, повиключавши світло усюди в квартирі, і задумайтесь над цим. Ви навіть не уявляєте, як це кайфово - думати...
