Хлопчаки, звільнившись від бабусиної опіки, різалися в карти за сараєм. Та невдовзі Грицеві надокучило бути картковим дурнем і він, з пересердя, жбурнув колоду карт на землю.
– Досить, пора на перекур! Він вийняв з кишені відшматовані сторінки шкільного зошита, розгорнув один із них на коліні, потім, вийнявши з іншої кишені сухий, пожухлий, рудий листок і став терти його долонями над аркушем паперу. Трухлявою листвою самосаду поволі засипалась красномовна двійка та каліграфічний напис вчительки: «На уроці арифметики був неуважним, заглядав під сукню до дівчат дзеркальцем, а на великій перерві курив якусь гидоту». Потім Гриць скрутив самокрутку і, завзято черкнувши сірником об підошву черевика, припалив кінчик паперу. Самокрутка пихнула, злегка обсмаливши брови. Гриць, задувши полум’я, вдихнув димний чад і випустив носом. Від нестерпної різі в нього очі вмить почервоніли вилізши з орбіт, як у вареного рака, і налилися слізьми. Гриць смачно, тричі підряд, чхнув. – Оце взяло, так взяло, – нарешті зміг промовити він. – Чому сидите? Крутіть. Самосаду, он, вдосталь.
З самокрутками поміж пальців, вони уявляли себе дорослими дядьками, яких завше бачили біля придорожнього сільського генделика. Стасик, варнякаючи, шепеляво перекривляв п’яницю Гаврилюка: – Куєця не птиця, а зінка нє гойобець.
Вони бешкетували, уявляючи себе п’яними. Падали на землю, потім незграбно піднімались здіймаючи кушпель. Бридкий сморід від паленого самосаду тхнув на весь двір.
В цей час, брякнувши лядою льоху, на світ божий виліз сусідський парубійко Савка. Він жмурився від яскравого світла і затуляв очі руками. Нетвердою ходою Савка підійшов до огорожі, не озираючись, тремтячою рукою намацавши ширінку, почав дзюрити на сірі від часу штахетини на яких хтось, дитячою рукою, крейдою, написав по одній букві на кожній штахетині: «С а в к а + С в е т к а = л ю б о в».
Савка струменем старанно став замальовувати писанину. Але вона, як на зло, знову і знову проявлялась муляючи хлопцеві очі. На останне слово струменя не вистачило, Савка задумався над його значенням. Він ще з дитинства був трішечки примороженим, а відтоді, як почав жувати гриби, розум зовсім згнітився, даючи збої навіть у простих питаннях. А тут таке чудернацьке слово. Було зовсім не зрозуміло: чи це погане, чи це добре слово «любов». Якщо то натяк на його залежність від грибів, то при чому тут Свєтка, яку, правда, він інколи тискав на шкільній перерві. Савка вкотре протер кулаками очі, та побачивши відчинену ляду льоху, пішов її зачинити.
До льоху він залазив тоді, як виникала потреба пожувати гриби. Він полюбляв, щоб під кейфом бути у підземеллі, так як під дією галлюціногенів потойбічне життя давало найбільшу насолоду. Савка прагнув, ще і ще хоть разочок, відчути щастя у прірві з яскравим світлом в глибині свідомості, до якого він летів нестримною птахою. Світло, кожного разу все віддалялося і віддалялося від нього залишаючи лише досаду від швидкої дії дурману.
Раптом Савка почув варнякання хлопчаків. Він, підкравшись, завмер за кутом сараю і не без задоволення спостерігав за їх вакханалією.
– А-а-а, попались, пацики, – як божевільний гримнув Савка злякавши «п’яниць». Хлопчаки притихли ховаючи за спинами самокрутки. Цівки диму клубилися із-за їх спин.
– Ху, ну й сморід від вас. Ви що, козячі берібіхи палите?
– Ні, це самосад, – вичавив із себе Миколка, двоюрідний брат Савки.
– Ми, так, граємося.
– Самосад? Савка гидливо сплюнув. В’язка, густа слина від надмірного жування грибів, жовтим згустком повисла на штахетині. – Від самосаду цюцюрки кукожаться, ви це знаєте, чи ні?
Хлопчаки з жахом дивилися на Савку. Миколка першим викинув самокрутку, вона впала під ноги і куріла сизим їдким чадом.
– Он гляньте на діда Семена, він все життя палить листя свого самосаду. Баба Нюра каже, що в нього навіть матня жабуринням поросла. Ви що, хотіли б бути схожими на діда Семена?
(На селі всі знали, що дід Семен колись служив на Кубі і привіз звідти насіння тютюну. З тих часів він вирощував свій самосад з величезним листям схожим на соняшникове. З нього він крутив сигари і називав їх фідельками. Його тютюн був таким міцним, що на подвір’ї навіть мухи не водилися, а баба Нюра завжди лаялася на нього, горланячи на всю вулицю: «Щоб ти вдавився своїми фідельками! Життя немає від їх смороду).
Хлопчаки з острахом поглядали кожний на свою матню.
– Ви, недоуки, сходіть на узлісся та на шурхайте листя конопель, насушіть його, тай бавтесь по-дорослому, а не труїть себе і все навкруги всякою гидотою.
– А сам чому коноплі не палиш? – огризнувся Петрик, брат Гриця, що до сих пір споглядав мовчки на Савка. – Нам мама казали, що від паління конопель гробаки в голові заводяться, а вночі вони вилазять з носа на подушку.
– Ну й страшилками вас нажахали. В мене, коли бавився коноплями, нічого в голові не завелось, лишень мамця не встигала з лавки тюльку носити, міг би за один присіст і цеберку з’їсти, отака страть обужла. Мамця раділа, що витрачатися на солодощі не потрібно.
– Той чому кинув коноплі?
– Чому, чому?! Тюльки об’ївся! В мене від неї вже пропасниця трусити стала. Ось, візьміть, на косячок вистачить. Савка вишкріб з кишені щепіть сушеної трави і дав хлопчакам.
Вдома баба Меланія сиділа біля припічка і вибивала алюмінієвою ложкою мак із маковиння. Сизі зернята сипалися в миску з тихесеньким шелестом.
– Гарний мак цього року вродив. Буде досить на пиріжки. Ти лише маковиння не залишай без нагляду, – бубоніла стара доньці Христині, котра місила тісто на пиріжки. Вони споконвіку святкували Маковія печеними в духовці пиріжками з маком та узваром із свіжої фрукти. – Ти мене чуєш, чи ні?
– Чую, чую. Ось намолотите зерня і віднесу все маковиння Харитонівні, вона торгує грибами і маковиння забере.
– От-от. Бо наші ригонали ще здумають відварити, лиха не обберешся.
– Мамо, ну стільки я вам раз казала, що «ригонали» – то були політики довбані, а хлопці в нас оригінали. (Їх стали так називати відтоді, як погодки Петрик і Грицько спробували злучити кроля з нутрією).
– Ось я й кажу тобі, приглядай, бо потім і козі не здобрювати. Господи прости, – перехрестилася баба Меланія, – до чого люди лишень не додумаються, аби задурманити собі голову. Ну, хай би вже пили самогон, а то й до грибів добрались, щоб ще заживо на тім світі побувати. Куди поспішають окаянні? Тьху, нехристі!
– Мамо, ви все близько берете до серця. Хай забавляються. Кудись же треба свою дурь дівати. Колгоспів нема, землю шибайголовам в оренду віддали, залишилося чоловікам або голову зіллям дурманити, або дівок по хатах тискати.
– Ой, тобі б либонь в когось за матню потриматись, ото вже попестила б душу.
– І тіло, мамцю.
– А я за народ хвилююсь. Переводиться наш гречкосій на грибожуя ригонального.
– Мамо, мелете що попало. Краще провійте зерня, та перетріть з цукром, в мене тісто вже готове.
Бабі Меланці закортіло до вітру. Вона, миску з зерням віддала дочці і вийшла у двір. Тільки но хотіла задерти спідницю, як почула несамовитий дитячий регіт з-за сараю. «От бісові діти», – подумала вона, – «ні вдень, ні вночі від них спокою немає».
– Ось я вам зараз посміюсь, – крикнула в серцях вона і пішла на регіт.
Савку, як вітром здуло. А малі, курнувши косячок, очманілі валялися в траві. Їх роздирав божевільний сміх. Грицеві казалось, що в Петрика раз-по-раз виглядає з носа не зелена сопля, яку він, вправно підшморгнувши, ховав у глибині носової порожнини, а вилазив здоровенний хробак. Гриць тикав пальцем на Петрика і сміявся без зупинки до сліз, до болю в грудях. Петрик же, розвівши руки, дзиґою крутився на одному місці, вдаючи з себе гвинтокрил. Миколка, витріщивши божевільно очі, несамовито кричав: – П-а-ц-и-к-и! п-а-ц-и-к-и!
Баба Меланка, зрозумівши що хлопці не в собі, верещала на весь двір: – Ах ви ж ригонали окаянні! Ах ви ж байстрята недороблені! Щоб вас порозривало! Щоб вас і Матінка Сира Земля не прийняла.
Та пацики на бабу Меланію не звертали уваги, їм, очманілим, було все по-барабану.
