Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2647
Творів: 49008
Рецензій: 93650

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза історична трагікомедія

ГАРМИДЕР

© Анатолій Азін , 02-09-2021
                                                                                            
                                                                              
                                        
                          Історична трагікомедія в чотирьох діях.
                      
                                     ДІЮЧІ  ОСОБИ:

    Іван Петрович Криворучко, директор підприємства.
    Нонна, секретарша директора.
     Андрій Павлович Непийпиво, парторг.
     Любов  Дмитрівна Морква, голова профкому.
    Полохало, старший інженер по техніці безпеки.
    Аркадій Степанович Прохало, начальник виробничої дільниці.
     Матвій Йосипович Скрипник, коваль виробничої дільниці.
      Ганна Тимофіївна, його дружина.
     Валентина Петрівна Щербина, інженер-нормувальник підприємства.
     Григорій Ілліч Король, секретар міськкому партії.
     Василь Миколайович Гончаренко, голова міськвиконкому.
     Нечикайло, дільничний пожежної частини, старший лейтенант.
     Могила, капітан комітету державної безпеки.
     Надія Іванівна, маляр, член профкому.
     Степан, слюсар.
      Маламут, слюсар.
     Дядя Максим, слюсар-інструментальник.
     Андрій, помічник коваля.
                       Кадровичка.
                      Маляри-колірщики.
                       Єлєктрозварювальники.
                       Члени профкому.

   Дія відбувається на території виробничого підприємства десь на сході України на початку восьмидесятих років.

                                                     ДІЯ  ПЕРША

   Кабінет директора підприємства. На сцені великий письмовий  стіл темного дерева, перед ним приставний стіл, крісло, стільці. На стіні, за директорським кріслом, висить репродукція портрета вождя. Справа від столу – сейф на два відділення, зліва – книжна шафа. На столі декілька телефонів, перекидний календар, папери в червоній папці з надписом великими золотими тисненими буквами «НА  ПІДПИС». Олівці в склянці. Графин з водою на скляному підносі зі склянкою. На вікнах портьєри. Понеділок. Початок робочого дня. В кабінеті директор стоячи п’є воду з графина задравши голову до стелі. З приймальні чується жіночий гомін. До кабінету заходить парторг Андрій Павлович Непийпиво.

   Андрій Павлович. О! В пиятиці помічений не був, але ранком жадібно п’є холодну воду. (Сміється).
   Іван Петрович (відірвавши вуста від графина крякає). Не питай, куме, чому заплакані очі (витирає хусткою спітніле чоло). Проходь. Сідай. (Обоє сідають).
    Андрій Павлович (жартує). Так… так… Субота – не робота, неділя – вихідний, а понеділок похмільний?
    Іван Петрович (махає рукою). Сам знаєш – на рибалці, як на рибалці.
    Андрій Павлович. Що, два дні рибачив, а риби не бачив?
    Іван Петрович. Аби не кум Сашко то піймали б ми облизня, та сухом’яткою давилися б. Завіз він нас з хлопцями на колгоспний курятник, там його свояк – пташником, та наловили нам в лантух півників. Ой і добра ж юшка вийшла. (Показує відігнутий великий палець). Сашко там щось булькався у воді, а ми вже пили-пили, пили-пили, та співали… З п’ятниці на неділю якийсь провал в пам’яті. Гарно відпочили. А як там на полюванні? Вепра замочили? Ми, рибалки – тихо помішані, а мисливці – буйно-о-о... Дичиною пригостиш на свято?
    Андрій Павлович (неохоче рифмує). Ходили – ходили, по лісу бродили…
    Іван Петрович (наливає воду в склянку, п’є). В середині одна відрижка. (плескає рукою груди). Ну, ну! Розповідай!
    Андрій Павлович. Що тут розповісти… Зібралися ми в єгеря, як і домовлялись. Ну, з вечора, як завжди: банька, стіл, ну і таке інше…
                                               ПАУЗА
  Зарікався я вже не пити йоржа… А тут Гончаренко… з тим чеським пивом... Друзі йому з УРЗа, на полювання, цілий ящик надіслали. Так ми, як з ланцюга зірвались; пили горілку, а пивом запивали, доки єгер нас силоміць на тапчани спати не вклав десь о півночі, та вимкнув світло… А з першими півнями – підйом. Вранці я думав, що голова лусне. Похмелятись єгер заборонив, його слово на полюванні – закон. Потім – інструктаж, зброя, все чин-чином. Мене поставив другим номером. Розбрелися по місцях. Стою, а в голові немов черви ворушаться. Вітер шурхотить по верхів’ям дерев. Я присів біля стовбуру дубка, голову до дерева притулив, думаю, може дубком хміль вийде. А листя під ногами таке м’яке-м’яке, сухе і пухнасте. Я рушницю обняв, як малу дитину, і, навіть соромно сказати,.. тільки-но кліпнув очима…
                                                 ПАУЗА
    Іван Петрович. О! Мисливці називається, туди вашу раз туди! Ви думали кабан до вас сам на шашлик попроситься? (Наливає склянку води, подає парторгу). На, випий!
    Андрій Павлович (п’є, ставить склянку). Ех, вода не горілка – багато не вип’єш. (Зітхає). Аби не те кляте пиво…
    Іван Петрович (аж підскакує в кріслі). Тебе ж саме твоє прізвище застерігає – не пий пиво. Прямо на лобі написано, як тавро, на всьому роду відмітина… Ну, що далі? Розповідай, не канюч.
    Андрій Павлович. Так от, зажмурив я очі аби трішечки скоротити час і в мить, як на біду (хитає головою) і треба ж було такому притьмаритися – нібито іду я на річку скупатись. Вечоріє. Навкруги безлюдно. І я, щоб не замочити труси, поліз у воду голяком. Скупавшись, не можу на березі знайти свій одяг. Я туди, я сюди – немає, думаю хтось поцупив. Стою на березі в чому мати народила і соромлюсь своєї наготи. Вирішив перебіжками пробиратись селом до батьківської хати. Люди жахаються, як од навіженого. Нарешті я заскочив у чийсь двір і заволав про допомогу, та на мене накинувся собака. Яж, з переляку, як мавпа, вискочив на дерево. Бачу з будинку вийшов господар з рушницею в руках і почав палити…
Не повіриш, відкриваю очі – луп-луп не второпаю, що коїться. В лісі шум-гам, лунають постріли, гілля мов скошене сиплеться на голову. Від переляку та дурного сновидіння в мене волосся на голові заворушилось. Причаївся і не дихаю. Дивлюся, кабан прямо на мене пре, лише гілля лущить, а я навіть пальцем ворухнути не можу, мов параліч розбив. Уяви, у мене від переляку, звідкілясь із нутра вирвався такий звіриний рев, що кабан так загальмував, аж здибило його. Жбурнувши в мене листвою він чкурнув у хащу.
                                                   ПАУЗА
    Іван Петрович. Пити треба менше, Андрію Павловичу. Бо кабанчик міг і чоловічу гідність відсапати. (Сміється). Ну й мисливці… (Хитає головою).
    Андрій Павлович (умаляючи). Це тільки між нами. Гаразд?
    Іван Петрович. Хай мені заціпить…
    Андрій Павлович. Слухай, може твоя Нонночка сни тлумачить?
    Іван Петрович (відмахується рукою). А… пусте. (Кнопкою викликає секретарку).
                                       Відчиняються двері.
    Нонна. Слухаю, Іване Петровичу (дивиться з посмішкою).
    Іван Петрович. Нонна, завари нам, будь ласка, кави. (До парторга). Ти будеш?
    Андрій Павлович (Нонні). Роби, з однією ложечкою цукру.
    Нонна (директору). А вам з цукром, чи без…
    Іван Петрович (з докором). Без цукру, міцний.
    Нонна (співчутливо). А може ще чогось?
    Іван Петрович (тільки зиркнув очима і став судомно терти пальцями скроні).
    Андрій Павлович (люб’язно). Нонна Олексіївна, а ви… сни вмієте тлумачити?
    Нонна (здивовано). А що?
    Андрій Павлович (сором’язливо). Треба розгадати сон.
    Нонна (знизує плечима). Хіба що дівчатам, то залюбки, а в чоловіків аура не та. (Посміхається).
    Андрій Павлович. Нонна, я серйозно. А що значить побачити себе голим у вісні?
    Нонна (чмихає від сміху).  ПАУЗА.  (Жартує). Андрію Павловичу – то до любовних пригод.
    Андрій Павлович. Які там пригоди… Я не жартую, я серйозно. Ти ж знаєш, я вірний своїй дружині, як старий пес.
    Нонна (свариться пальцем). Ой, ой. Не кажіть. Сідина в голову, а біс в ребро… Анекдот є про біса того клятого, ось послухайте. (Розповідає). Якось прийшов чоловік на побачення з коханкою в її оселю. Тільки но роздяглися, а тут стук у двері. «Відчиняй, я знаю ти там не одна» – чується  знадвору. Жінка злякалась та й каже: «Це мій чоловік, як побачить то вб’є обох, тікай мерщій на балкон». Сидить він там голий; час, другий, замерз – зуб-на-зуб не попадає. Глядь, а по стічній трубі лізе біс – волохатий весь, страшний. Чолов’яга почав благати хвостатого про порятунок, став клястися йому в своїй прихильності та відданості всьому їх бісівському кублу. А біс йому: «Пусти голубка – спасу». Бідолаха надувся і голубок вилетів ледь чутний. «Що це за голубок», – біс йому, – «Пусти такого, щоб аж шибки затремтіли». Чоловік надувся, що є сили, та й випустив голубка на всю міць своєї утроби… – Товаришу, товаришу, – штовхають сонного парторга колеги, – ви ж в президії сидите, а не вбиральні. (Всі сміються). Може з вами теж подібне трапилось?
              Секретарка виходить, потім знову відчиняє двері.
Там папір терміновий у вас на контролі, з міліції, ви вже розглянули?
    Іван Петрович. Що за папір?
          Нонна підходить до столу розгортає папку «НА ПІДПИС» перебирає листи.
    Нонна. Ось, полюбуйтесь. (Подає папір і виходить із кабінету).
    Іван Петрович (читає в голос). Цим листом доводжу до Вашого відому, що (час і дата) співробітниками міліції був затриманий за порушення громадського порядку, на автобусній зупинці у нетверезому вигляді, співробітник Вашого підприємства Скрипник Матвій Йосипович. При затриманні він поводив себе зухвало, не підкорювався органам правопорядку, нецензурно висловлювався, співробітникам міліції крутив дулі, плювався на санітарів медвитверезника. В зв’язку з вищесказаним вимагаю в триденний термін розібрати цей ганебний вчинок на загальних зборах трудового колективу і доповісти в письмовій формі міському відділу внутрішніх справ. Підпис. Підполковник міліції А. Г. Бабах. Печатка.
    Андрій Павлович. Оце бабахнув, так бабахнув.
    Іван Петрович (голосно, розводить руками з листом). Це ж треба було до такого стану допитися… Дулі крутив… Плювався він… (Кидає листа на стіл, витирає хусткою спітніле чоло). От сучий син…
                                                  Секретарка заносить каву.
    Андрій Павлович. Це той Скрипник, що ковалем працює?
    Іван Петрович. Так. (Секретарці). Виклич до мене Моркву і Прохала з паперами по кузні.
    Секретарка. Слухаюсь. (Виходить із кабінету).
    Іван Петрович (голосно, сердито). Ну чому я повинен нести відповідальність за моральний облік якогось коваля! Га? (Дивиться в очі парторгу).
    Андрій Павлович. А хто? Ти ж директор, на тобі і вся відповідальність.
    Іван Петрович. А ти за що відповідаєш? Тільки язиком (показує руками) ля-ля, ля-ля.
    Андрій Павлович. Заспокойся, зараз все вирішимо.
  Заходить начальник виробничої дільниці Прохало Аркадій Степанович, за ним голова профкому Морква Любов Дмитрівна. Сідають.
    Прохало (перебирає папери). Доповідати по позиціям чи взагалі? (Дивиться на директора).
    Андрій Павлович (начальнику дільниці). Ми вас викликали для обговорення морально-політичної обстановки на виробничій дільниці. В останній час … (Директор знервовано перебиває).
    Іван Павлович (парторгу). Зараз не час мораль читати. (Начальнику дільниці, голосно).  Напередодні свята план горить, ти це розумієш, чи ні? Скрипник де? Прохолоджується в буцегарні? Ти знаєш про це і мовчиш! (свариться пальцем). Коваль це твій робітник, ти і відповідай. Про мене так хай вони там усі з витверезника не вилазять, але план – це святе. А то бач як: дулі він крутив, плювався на органи… Ти ж казав мені, що кузня з планом не підведе! А це що? ПАУЗА. (Директор тикає пальцем у папір, потім передає його Прохалу в руки. Той читає. Кладе лист на стіл. Читає лист голова профкому). Ну? Що будемо робити? (Дивиться на парторга).
    Андрій Павлович. Прийдеться замочити і кінці в воду.
    Іван Петрович (в розпачі). Це не жарти. Бабахнутий подасть сигнал і в міськком партії.
    Андрій Павлович. От я й пропоную, замочити його.
    Іван Петрович. Кого? Бабаха?
    Любов Дмитрівна. Будемо розбирати на профкомі.
    Іван Петрович (нервує). Та йому наш профком, як мерцю припарки. Доки збори, та протоколи, та листи, а справа стоїть. Мені зараз потрібні ваші поради, щоб розрулити цю справу не довівши до відому міськкому. (Тримається за голову обома руками). План горить напередодні свята. Зрозумійте! Ви ж мене завтра самі запитаєте про премію, а я що, про Бабаха буду розповідати?
    Прохало. Я зараз поїду до Бабаха і вирішу справу.
                                                    ПАУЗА
    Іван Петрович (полегшено зітхає). Гаразд. Їдь. Та скажи йому, як на те вже пішло, ну, нехай відсидить той, наш дулекрут опісля, а зараз хай відпустить його на поруки колективу. (Дивиться на Моркву). Та вези його не додому, а негайно в кузню. Нехай там днює і ночує, бо знову прийдеться шукати по всіх гадюшатниках. ПАУЗА. Я ще й сам подзвоню Бабаху. (Лається). Щоб його свині покусали.
    Прохало. Ну, я поїхав (підводиться, одягає кашкет).
    Іван Петрович (піднімає руку). Стривай! Не поспішай. До того Бабаха, просто так, за здорово живеш, і на драній козі не підступишся. Ти, перш за все, будь дипломатом. Спочатку запитай може чим потрібно допомогти доблесній міліції – вони завжди охочі до дармовщини. Розумієш?  Може їм щось для ремонту потрібно: ну – фарба, чи цегла, чи скло, чи залізо для укріплення буцегарні, чи може ще щось – свині б їх покусали!.. Ти тільки дивись – обіцяй, та з рук не випускай. Чуєш? Бо в міліції руки загребущі, а очі завидющі.

     Прохало і Морква виходить. Дзвонить телефон. Директор не второпає який дзвонить, прикладає руку до кожного. Піднімає слухавку.

  Криворучко, слухаю. (В слухавку). Ну…ну…ну. (Голосно). Нехай ідуть під три біси вибриком. Так і скажи. (Знервовано кидає слухавку). З колірної… (показує рукою на телефон). Пожежники зараз прийдуть. (Парторгу). Колірний вони опечатали. Цього нам зараз лише і не вистачало. Ну, дур дім.
    Андрій Павлович. А коли ж їм ходити? Звісно – в кінці місяця – коли підприємство завжди в скруті. У них навіть графік свій є. А перед святом – їх зірковий час. Ти хіба забув як на травневі свята вони закривали склад готової продукції? Га? Коли їх нечиста принесла? Під кінець місяця! Всі ми тоді ходили з викрученими руками. (Тре руку в лікті).
    Іван Петрович. То й що ти порадиш?
    Андрій Павлович. Замочити їх треба і кінці в воду.
   Іван Петрович (підскакує в кріслі). Ти б всіх замочив! А-а-а… (Махає рукою). Помічники…
    Андрій Павлович. А хто там відповідальний за пожежну безпеку?
                                         Директор викликає секретарку.
    Нонна (стоїть в дверях). Слухаю.
    Іван Петрович. Виклич до мене негайно Стріляного.
    Нонна. Сергій Кирилович на нараді в управлінні.
    Іван Петрович. От хитромудрий. В нього прямо нюх на всякі негаразди. Як перевірка КРУ – він у відрядженні, як санстанція приїжджає в помиях копирсатись – він у відпустці, як пожежники, тьху, щоб їх свині задрали – він на нараді. Ох і замісника ж мені підсунули.
    Андрій Павлович. Так, так… А куди ж от тих сватів та кумів дітись?
    Іван Петрович (знервовано). Що ти мені в очі штрикаєш! Ось скоро сам приведеш свого недоука, не двір же ставити його підмітати! Всі звикли, як таргани, тепленькі та хлібні місця займати. (Хапається обома руками за голову). Господи, дай мені хоть сто грам випити, сили більше немає.
    Нонна. Так кого викликати?
    Іван Петрович. Тоді виклич того… з техніки безпеки… Як його?
    Нонна. Полохала?
    Іван Петрович. Так, так. У нього, здається, «руки довгі» – знає на кого гавкнути, а кому і спинку почесати, може і «стукнути» куди слід. Але коли треба когось ублажити для справи – він майстер, сам напоїть – сам і в буцегарню спровадить.
                        Секретарка виходить. Заходять два пожежники у формі офіцерів МВС.

    Старший Лейтенант (підносить руку до козирка, голосно). Дільничний пожежної безпеки Нечикайло.
    Іван Петрович. Бачу що нечикайло (стискає долоню в кулак). Чим зобов’язаний?
    Нечикайло (подає лист). Порушення, товаришу Криворучко. Колірний цех довелось опечатати.
    Іван Петрович (схвильовано). От як би тобі опечатали щось інше, щоб не чіпав наших дівчат, та не путав грішне з праведним. Нам відомо про твої походеньки. (Парторгу). Бач який, йому Тоня відмовила, так він, нам на зло, цех опечатує. Я і на вас управу знайду, свині б вас покусали… По вашим оцим вимогам (тикає пальцем в папір) які ви з пальця висмоктали, працювати взагалі неможливо – бо все пожежонебезпечно. Чому опечатали без попередження?
    Нечикайло. Ми попереджали. А взагалі нам по барабану ваша пожежна безпека, нам приємно коли ви маєтесь. Розпишіться.
    Андрій Павлович. А я казав: замочити їх слід і кінці в воду.
                   Заходить старший інженер по техніці безпеки Полохало.
    Полохало. Викликали?
    Іван Петрович. На (подає лист). Пройдись з пожежниками по всім пунктам. (Полохало багатозначно потирає пальцями). Я дам розпорядження. (Тихо). Випишемо матеріальну допомогу. Ідіть. (Пожежники і Полохало виходять. Директор вслід). На кожного Нечикайла у нас свій Полохало знайдеться, щоб їх свині покусали.
    Андрій Павлович. А я казав: замочити їх треба і кінці в воду.
    Іван Петрович (тримається руками за голову). Ох, скільки ж їх дармоїдів на мою голову: і всім дай, дай і дай. Хоть би санстанцію нечистий не приніс.
    Андрій Павлович. А я й кажу: всіх мочить треба.
              Дзвонить телефон. Директор бере слухавку. Слухає. Чухає потилицю.  
    Іван Петрович (в слухавку). Досить, у мене люди. (Нервує, голосно). Сашко привезе. (Кладе слухавку). (Парторгу). Як свято і від жінки спокою немає: то привези одне, то дістань друге, та як би лише собі: а то і мамі, і тату, і дяді, і сватам, і кумам (грюкає кулаком по столу). І всі в рот заглядають, кожну з’їдену галушку рахують. Всім щось треба, та ще й хизуються – Іван все дістане. А сходили б самі до крамниці, та поцілували б в заднє місце завідуючу, тай буде вам все, якщо з переду не виходить.
    Андрій Павлович. Всіх мочити треба.
    Іван Петрович. Що ти зарядив, всіх мочити та мочити. І на нас мочилови знайдуться! (Потягується, задравши руки за голову). В горлянці як рашпілем пошкрябали (б’є шалабана по кадику). Павлович, у тебе кажись заначка була після дня народження?
    Андрій Павлович. Ага. Кружало де лежало.
    Іван Петрович. Ну, мисливці. Вам би лише по пляшках стріляти. (Тримається руками за голову, стогне). В голові як сто бісів  праведника мучать. (Викликає секретарку).
                                                 Заходить секретарка.
    Нонна (фамільярно). Вас іздас? (Робить реверанс, посміхається).
    Іван Петрович (розслаблено, езеповською мовою). Ми тут з парторгом так наробились, що аж труби горять. Може там, десь, щось знайдеться вгамувати хворобу? Нонна, помираємо…
    Нонна. Може швидку викликати? (всміхається).
    Андрій Павлович (секретарці). Там у мене в шафі, здається щось є. На чорний день приховав, та він мабуть уже настав.
    Іван Петрович (весело, секретарці). Накрий нам стіл в кімнаті відпочинку. Для всіх ми на виробництві. При пожежі виносити першими (сміється, потирає долоні).
                                                      Дзвонить телефон.
    Нонна, візьми слухавку (показує пальцем на телефон). Мене немає (заперечливо махає рукою).
   Нонна (піднімає слухавку). ПАУЗА. Його немає, він на виробництві. ПАУЗА. Буду шукати (кладе слухавку).
   Іван Петрович. Хто там в штани наклав?
   Нонна. Як скажу то й вас швидка пробере.
   Іван Петрович (стурбовано). Хто дзвонив?
   Нонна. Кадровичка. У неї хтось там із комітетчиків сидить. Вас хочуть бачити.
   Іван Петрович. Хто-хто?
   Нонна (знервовано). Звідки я знаю! Вас кадровика просила зайти, справа невідкладна.
   Іван Петрович. От деньок. Ну не вмер, так змерз. (Парторгу). Може і комітетчиків мочить накажеш? ПАУЗА. (Секретарці). Хвилин через десять, дзвони. (В розпачі). Хай рвуть мене на частини, хай їдять мене з маслом… (Робить заклопотаний вигляд, перекладає папери).
   Нонна. А стіл накривати?
   Іван Петрович (кривиться, як від зубного болю, встає і хреститься на портрет вождя). Господи, спаси і помилуй…
             Нонна виходить навшпиньки і тихо зачиняє за собою двері.
   Андрій Павлович. А тепер поцілуй, бо молитва не допоможе.
Іван Петрович знесилено опускається в крісло. Заходить кадровичка і двоє чоловіків у цивільному.
   Кадровичка (директору). Товариші в державній справі.
   Андрій Павлович. Ну, я пішов. Сам тут розгрібай.
   Іван Петрович. Е, ні. Посидь, послухай товаришів, мені від парторга нічого приховувати (шепоче молитву).
   Чоловік у цивільному (голосно). Капітан комітету державної безпеки Могила (цокає каблуками, показує посвідчення). Це мій колега (показує рукою). Старший лейтенант Маленький (той цокає каблуками).
   Іван Петрович. Сі… сід… присаджуйтесь, товариші. Чим зобов’язаний? Розповідайте.
   Могила (суворо). Ми не розповідати прийшли, а запитати вас: Чому на підприємстві проводиться агітація по дискредитації радянської влади та схвалення західного образу життя?
   Андрій Павлович (схвильовано). Це якесь непорозуміння. Мені, як парторгу, сигналу не було.
   Могила. А вам, товаришу Криворучко, що відомо про підривну діяльність вашого співробітника (дивиться на кадровичку).
   Кадровичка. Правдолюба Максима Сидоровича, інженера.
   Іван Петрович (в розпачі). Ні, це не реально. Таке може відбуватися мише в понеділок і обов’язково тринадцятого, напередодні свята. Яка підривна робота може бути у цього пентюха? Та він від колісного скрипу жахається серед білого дня, а ви – підривна діяльність!
   Могила. У нас є сигнал.
   Іван Петрович. І яка ж це падлюка вам сигналила?
   Могила. Ваша, Іване Петровичу, ваша. (Кадровичка відводить погляд). Ось послухайте про що нам сигналять. (Дістає з кишені папір, читає). «Повідомляю компетентні органи, що громадянин Правдолюб М. С. будучи байдужим до жінок, ночами слухає ворожі голоси по радіоприймачу, а в обідню перерву зваблює чоловіків солодким життям на заході, та критично висловлюється на дії органів влади. Прошу прийняти міри примусивши його спати по ночам». (Ховає лист). Що будемо робити? (Дивиться на парторга).
   Андрій Павлович. Замочити треба падлюку.
   Іван Петрович. Тут би самому не обмочитись (тримається за живіт). Ми його на товариський суд викличемо, преміальних позбавимо…
   Могила. Горбатого могила виправить. (Парторгу). А ви, товаришу парторг, проведіть з колективом виховну роботу, а з правдолюбами ми й самі розберемося.
                                      Комітетчики виходять.
    
                                                        ЗАВІСА



                                            ДІЯ  ДРУГА

                                        Пройшов один рік

   Дія відбувається біля кузні, в зоні відпочинку, в обідню перерву. В глибині сцени височіє стіна цеху з написом великими червоними буквами: «СНАЧАЛА ДУМАЙ О РОДИНЕ А ПОТОМ О СЕБЕ». Навколо зони відпочинку ростуть молоді дерева. На лавках сидять робітники – відпочивають: дядя Максим читає газету, Маламут розгадує кросворд, інші палять, розмовляють, кепкують, лунає сміх. По сцені, з ліва на право, проходять жінки колєрщиці.
  
   Жінка (голосно). Ну-у, наші сексуальні гіганти, знову брешуть про свої походеньки.
   Степан (у відповідь). А ти що, свічку в руках тримала…
   Жінка. Дурень і не лікуєшся. (Крутить пальцем біля скроні).
   Андрій. Степане, вона до тебе залицяється. (Гучний сміх).
   Степан. Вона не в моєму смаку, а ось Тоня, гарненька. Тільки там не з моїм здоров’ям залицятись. Попереду, во! (показує руками), а з заду ого-го, в два обхвати. (Сміх).
   Андрій. А ти телесеанс гіпнозу от Кашпіровського не пробував? Кажуть що всім допомагає. Он мій сусід взяв молоду дружину, а зараз жодного сеансу не пропускає. Якось заходжу до нього в хату по справах, а він зі спущеними штаньми перед телевізором стоїть. Я до нього: Гришо, що трапилось? запитую, а він вп’явся очима в екран, зуби зціпив і сичить молитву за Кашпіровським: «Я молодий, я сильний, я відчуваю як наливається моє тіло свинцем, я чую як по моєму тілі повзають мурахи, вони починають блукати в гущавині мого волосся і добираються туди, там де їх ніколи не повинно бути. Моє волосся, та все інше, здіймається дибки. Мені так лоскотно, що я вже тремчу всім тілом».  – Тьху, біс би його забрав зі своїми мурахами. Хотів його за сідницю ущипнути та пожалів, все таки молода дружина.
   Маламут (розгадує кросворд, голосно). Французький художник, шість букв?
   Андрій. Відчепись.
   Дядя Максим (згортає газету). Ну і як, допомога?
   Андрій (киває головою). Допомога від молодого Юрасика надходить, як чоловік у нічній зміні. (Сміється).
   Дядя Максим. А моя дружина перед телевізором воду в бутлях Кашпіровським заряджає, а потім напуває всіх, навіть кошеняті дає. Дома, під час сеансу, все завмирає. Сидять, дурні, роти пороззявляють, очі свої скляні в ящик уткнуть, зомбі – ні дати, ні взяти. Одна думає, що він зморшки розгладить, друга – шви лікарські розсмокче, а третя – Господи прости – все щось про чоловіка бормоче – мабуть принаджує. Тьху! (плюється). З людей якихось слизняків зробили.
   Степан. Ай правда, люди наче з глузду зїхали.
   Дядя Максим (сердито). Суччі діти. Програмують нас на новий лад, щоб не думали про ковбасу та сало – світлим майбутнім будьте здорові. (Глузує). Ну, як вам по живається зараз, товариші совки? (Знімає картуз жестом просячи милостиню,йому тичуть в картуз дулі, сміються). Отож, пилюку в очі пускають. Раніше за чудесами в Київ до Лаври ходили, а зараз – чудеса з доставкою в хату.
   Маламут (голосно). Столиця Марокко? П’ять букв! Ну! Друга буква «а».
   Степан. Ти справжній баламут, задовбав. Запитай щось простіше.
   Маламут (клянчить).  Лише п’ять букв.
   Андрій. Рабат.

                                                         ПАУЗА

   Матвій Йосипович. Що не кажіть, а людей треба чимсь бавити – не хлібом єдиним… ПАУЗА. Біда лише в тому, що ми люди довірливі, навіть, можна сказати, легковірні. З екрану, чи на вулиці, бовкнуть якусь дурницю, а ми й віримо, і раденькі, що дурненькі.
   Андрій. Довірливість паразитує в людському неуцтві, а лише люди стають більш освіченішими все починає піддаватися сумніву. Тоді рушаться імперії. Довірлива людина легко керована. Можновладці про це знають, навіть наука така є – макавеалізм – називається, вона вчить як керувати людьми. Але рано чи пізно віра закінчується лицемірством проповідників усіх мастей в їх боротьбі за сите і почесне життя.
   Матвій Йосипович. Без істинної віри в людині немає стержня, вона хитка, губиться у виборі добра і зла. Людина без внутрішнього стержня здібна на ганебні вчинки, тому так багацько несправедливості. Але ще гірше буває коли людина зневірюється у своїй вірі, тоді треба чекати біди. Це все одно, що був стержень, а потім зламався.
   Андрій. Йосиповичу, ви коваль-філософ.
   Дядя Максим (ховає газету до кишені). Треба і собі посидіти на сеансі Кашпіровського, може зуби виростуть. (Сміх).
   Андрій. Атож, вам хоть штанів не треба знімати.
   Маламут (голосно). Столиця Шрі Ланки. ( Зроду не чув про таку країну). Сім букв, остання «о».
   Степан. Коломбо. Ти цейлонського чаю не пив, чи що?
   Маламут (плескає Степана по плечу). Ти геній. (Заповнює клітини, потирає руки).
   Матвій Йосипович. А я вірю в Бога. Як би не моя віра то давно вже б черви годував.   ПАУЗА.  В вірі в Бога є щось таке, що дає нам, людям, розуміння цінності життя, мудрість поведінки, сприймати любов і дарити любов. Я відчув це все на собі, бо пройшов усі етапи падіння. Та коли вже побував на самому дні людської клоаки, звідки майже не буває вороття, мене, в останню мить підхопила і виштовхнула на поверхню якась невідома сила. Я хапався за життя, як потопаючий, але не міг знайти точки опори, доки не почув Голос: «Заспокойся – ти вдома». Я прийшов до тями і відразу відчув нікчемність свого минулого життя.
                                                        ПАУЗА
   Степан. І що, відтоді навіть не куштували горілки?
   Дядя Максим (з докором Степану). Ти від дурості не помреш.
   Степан. А що я такого сказав?
   Матвій Йосипович. Знаєте хлопці, ситий голодного не розуміє, але не приведи Боже кому з вас перейти межу тверезості, це кажу вам я, і маю на це право, бо я її необачно перейшов. (Витирає хусткою чоло).  ПАУЗА. Падати вниз легко. В хмільному чаді не усвідомлюєш реальність – летиш і летиш вниз без оглядки до самісінького кінця, а підійматись наверх – тяжко. Тому падає багацько людей, а підіймаються одиниці. Це надзвичайно важкий шлях і його подолати без віри неможливо. Ось коли ти, нарешті усвідомивши всю велич і красоти життя, коли ти нарешті знову став відчувати себе повноцінною людиною, коли ти уже свідомо оцінюєш реальність, стає гидко навіть подумати, що ось це все може забрати у тебе лише один кухоль пива.
   Степан (посміхається). А голос той був часом не голосом Валентини Петрівни?
   Матвій Йосипович. А яка різниця чий то був голос, головне, що я почув його і не відмовився від допомоги, як той рибалка… ПАУЗА.
А ще хочу сказати, багато чого в нашому чоловічому житті залежить від жінки, що поруч з тобою. Вона може чоловіка і підняти до небес, але, на жаль , може і зламати життя.
   Маламут (голосно). Роман Достоєвського, п’ять букв, перша –«і».
   Андрій. Ідіот.
   Маламут. Сам такий.
   Андрій (Маламуту). Треба було в школі уроки не прогулювати.
   Маламут. Ай справді підходить. (Заповнює клітинки). Вундеркінд. Далеко підеш.
   Степан (сміється). Як буцегарня не зупинить. (До всіх). А ви чули посадки фруктових дерев по п’ятихатській дорозі вирубали? Я, правда, сам не бачив, це мені кум розповів, він вчора їхав по трасі… Сказали що це, нібито, почалася боротьба з нетрудовими доходами людей.
   Андрій (махає рукою). Дурня. Не може такого бути. Сюрреалізм якийсь. Може напалмом випалити всю траву, щоб коровам ніде було пастись? Чи черви заморити в землі, щоб кури не греблись?
   Дядя Максим. А чому ти дивуєшся? А хіба луки та береги річок не оборювали?
   Андрій. Ну які тут не трудові доходи? Нарвуть люди в посадці яблук, чи груш, той що?  Нівкого і не убуде, і не прибуде, хіба що оскома.
   Степан. Ага, то ви так думаєте, а вони, там, (підіймає догори вказівний палець) думають інакше. Я сам бачив як рвали яблука вздовж траси цілою родиною.
   Андрій (сміється). Отак і багатіють люди.
   Дядя Максим. Мабуть гарні були яблука, от і рвали, не пропадати ж добру. Пам’ятаю, колись, із-за тих нетрудових доходів, як ти кажеш, по селах, та й в містах люди всі садки повирубали, щоб податок за кожний стовбур не платити.
Довго потім ні яблучка, ні сливки, ні грушки, ні вишеньки не було навіть діткам поласувати в літку. Навесні прилетіли шпаки, гульк, а садків немає так вони такий ґвалт тоді вчинили, за людьми навіть зграями ганялись, я думав очі нам повикльовують. Це вже не перша компанія по боротьбі з нетрудовими доходами. Дурне діло не хитре.
   Андрій. Дивний у нас народ: то садить – то рубає, то садить – то рубає. Ні собі – ні людям.
   Дядя Максим. Ні шпакам.
   Матвій Йосипович (Степану). Невже всі фруктові посадки повирубали?
   Степан (сердито). Що ви на мене всі визвірились? Я їх вирубав, чи що? Може це кум збрехав. Прямо слово сказати не можна. Сидите тут, соплі на кулак мотаєте, все чекаєте манни небесної.
   Маламут (голосно). Річка у Франції, дві букви?
   Степан. Відстань. Молю тебе.
   Маламут (скиглить). Ну всього дві букви…
   Андрій. Вдома візьмеш карту і відгадаєш.
   Маламут. Вдома… Що в дома, там інші кросворди треба відгадувати.
   Матвій Йосипович. Пам’ятаю, ми, як приїхали сюди з півночі, були вражені багатством цієї благословенної землі. Яблука, груші, сливи, вишні, абрикоси росли скрізь вздовж доріг, були цілі посади цього добра. Ми себе почували як у раю. Особливо дітям подобались абрикоси. Було всього вдосталь і дивно – все нічиє, як нічиє повітря, сонце, вода в річці чи ставку. Дружина, тоді, вперше, зварила абрикосове варення, яке, ароматом своїм та смаком, було добріше за мед. Але,.. щоб вирубати це добро… ПАУЗА. В голові не вкладається. Ні, тут щось не так.
   Степан. Чи так, чи не так перетакувати не будемо. (Сердито). Виноградники в Криму вирубали? Вирубали! І ні в кого голова не запаморочилась! Сказали, що боротьба з п’янством і всі плескали в долоні. Чому тоді не вирубати фруктові посадки? (Жартує). Щоб по чепчики* не ходили! Родини міцніші будуть!
                          Чути як задзвеніла циркулярна пилка.  
   Андрій (затикає пальцями вуха). Кому війна, а кому матінка рідна.
   Степан (дивиться в глибину сцени). Хто це там? такий приткий.
   Андрій. То Павло, на пиво заробляє до свята.
                По сцені ідуть два робітники. Зупиняються. Запалюють.
   Перший робітник. Степане, позич троячку? (Затягується димом, кашляє).
   Степан. О, хлопці, ви вже веселенькі? (Римує). Для чого вам гроші, ви і так хороші. (Сміється).
   Другий робітник (зв’язаним язиком). Треба, Стьопа, треба…
   Перший робітник. Стьопа, ну позич до получки, я віддам, ти ж мене знаєш.
   Степан (вивертає кишені). Вибачте. Кружало де лежало.
   Маламут (голосно). Хлопці, озеро в Латинській Америці, вісім букв? Друга і четверта буква «і», остання – «а».
   Перший робітник (Степану). Хто це? (Показує на Маламута).
   Степан. Маламут. Хіба не видно?
   Перший робітник. Видно. А що йому треба?
   Степан (Маламуту). Хлопці хочуть уточнити питання.
   Маламут (махає рукою). З ними все ясно.
   Андрій. Пиши. Тітікака.
   Маламут (здивовано дивиться на Андрія).
   Андрій (показує пальцем). Пиши, пиши.
   Маламут. Ай справді, підходить. (Заповнює клітинки).  
   Андрій.  Я й кажу, не треба було уроки географії в школі прогулювати.
   Перший робітник (товаришу). Ходімо звідси тут одні інтелігенти задрипані. Вечором я гроші знайду, ось побачиш.
   Другий робітник. До вечора я слиною вдавлюся. Ти що, моєї смерті хочеш?
                                         Знову дзвенить циркулярка.
   Перший робітник. Ходімо, я чую, що у Павла є шабашка, його і розкрутимо на пляшку.
                                 Робітники зникають за кулісами.  
   Степан. Легко людям живеться: випили, закусили рукавом і все по барабану.
   Андрій. Яка з них уже робота?
   Дядя Максим. Е, не кажи. Комусь і тверезість заважає працювати, а для них це звичайний стан, як у хірургів, щоб руки не тряслись. А зварювальники вони від бога – умільці, їх і Прохало цінує. В нас ще  здавна ведеться: як добрий майстер – то і гіркий п’яниця. (Встає, здіймає руки догори). Єх, де мої вісімнадцять років?
   Степан. То й що було б?
   Дядя Максим (дивиться в небо). Купив би фанери, та зробив би аероплан і полетів би звідси куди очі дивляться. ПАУЗА. Хай п’ють хлопці доки п’ється бо скоро, кажуть, горілку за рецептом, як ліки, в аптеці будуть продавати.
   Степан (глузує). І лише членам профспілки, по одній пляшці на місяць.
   Дядя Максим (Степану). Пригадаєш мої слова. Не лише вода, а й горілка греблі рве. Ой, неспроста все це затівається. Комусь кортить щоб рвонуло.
   Степан. Яка влада буде рубати сучок на якому сидить? Га? Навіть якщо люди самі кинуть пити, то горілку зарплатнею видаватимуть. Це ж один із стовпів, що тримають державу.
    Дядя Максим. Просто так – нічого не буває. Горілка буде спусковим гачком, а до чого? поживемо – побачимо.  
   Андрій. Уявляю як на весіллі, замість горіли, блекоту жують. (Сміх).
   Маламут (голосно). Країна в Латинській Америці? друга буква «о».
   Андрій. Гондурас.
   Степан. Сам ти Гондурас. Колумбія!
   Матвій Йосипович. До речі, а що там чути про премію?  
   Степан. А ви в Тоні запитайте, вона з Юрком, нашим дільничним пожежником, горщики побили, а він, на зло всім, опечатав колірний. Ось вам і роль особистості на кінцевий результат роботи всього колективу, і це перед самісіньким святом.
   Матвій Йосипович. Гармидер якийсь.
   Дядя Максим (Степану). Що ти мелеш! Там давно вентиляцію треба було лагодити. Бо як рвоне… А в нас все «давай, давай» – то кінець місяця, то кінець кварталу, то травневі, то жовтневі…
   Степан (встає, руки в боки). Ні, ви тільки подумайте, зараз йому приспічило опечатати. Так, так. Це вона винувата.
   Дядя Максим. Невістка винувата, бо її плаття висить.
   Степан (голосно). Хай печатає на початку місяця, як роботи нема, а зараз треба план гнати.
   Дядя Максим. Попривикали все робити тяп-ляп – нашвидку, косо-криво аби живо – план горить. У всіх аврал то в кінці місяця, то перед святами. Прямо «тік» якийсь теліпає  всю країну.  
   Андрій. Казав тещі: не беріть холодильник  вироблений в кінці місяця. Так не послухала. «У профкомі виділили» – радості повні штани, хоть заріжся – іди і бери, бо не дістанеться ніякого. Ну й що ви думаєте? (Розмахує руками). На третьому місяці двигун здох. Ось вам і «давай-давай».  
   Степан. Як моя черга дійде машину брати, то відразу з бази УРПа і на техобслуговування, все переберу до гвинтика.
   Андрій. Ну, то що? Пішли, перед Тонею на коліна впадемо… (Сміх).
   Степан. Спершу – до Кашпіровського, хай дасть їй установку. (Всі сміються).
   Маламут (голосно). Столиця Бангладеш, дев’ять…
   Дядя Максим (Маламуту).  Досить. Хлопці, до нас гостя.

   Робітники притихли і з цікавістю дивляться в глиб сцени. До них підходить секретарка директора. Вітається.
   Секретарка. Матвію Йосиповичу, до вас не додзвонитися, ось і вирішила в обідню перерву прогулятись та передати вам повідомлення (передає папір). Прочитайте і розпишіться.
   Матвій Йосипович (здивовано). Що це за папір?
   Секретарка. А ви читайте, там все написано.
                           Матвій Йосипович надіває окуляри, читає.
   Степан. Що, Йосиповичу, мабуть спадок з Америки вас розшукує? (Сміється).
   Секретарка (хитає головою). Ой хлопці, хлопці… Глядіть щоб і вам такого спадку не прислали.
    Матвій Йосипович зняв окуляри, трохи постояв мовчки і повернув папір секретарці.
   Секретарка.Так ви розпишіться, що я вас повідомила.
   Матвій Йосипович (відмахується рукою). Я прийду. (робітникам). Чого розсілися, обідня перерва скінчилась, давайте всі по робочим місцям.
            
                                                      ЗАВІСА



                                                   ДІЯ  ТРЕТЯ

                                           Декорації першої дії.

   В кабінеті двоє: директор підприємства Іван Петрович Криворучко і голова профспілкового комітету Любов Дмитрівна Морква. Далеко за полудень. За вікнами вітер ганяє пожухле листя. Кінець жовтня.

   Любов Дмитрівна. Сьогодні засідання профкому о 17.00. Ви не забули?
   Іван Петрович (знервовано перебирає олівці). А я тут причому?
   Любов Дмитрівна. Питання важливе, необхідно розглянути негайно. Ваша присутність обов’язкова.
   Іван Петрович (відмахується рукою). А, пусте. У всіх все термінове і невідкладне, а як розберешся – товчете воду в ступі. Все одно буде так як я вирішу. У мене план горить.
   Любов Дмитрівна (улесливо). Звісно, що рішення буде за вами, але справу потрібно розібрати негайно, та ще й спільно з секретарем парткому.
   Іван Петрович. Мені ніколи. В мене зустріч з підрядниками, і до пожежників слід заскочити. Щось наш дільничний поводить себе не по чоловічому. Шури-мури там, в колірному розвів, якісь ревнощі, Господи прости, сплутав особисте з державним – знову опечатав цех. Ну, люди, чому їм спокійно не живеться? Обов’язково треба десь напакостити, комусь «свиню» підсунути, (грюкає кулаком по столу) комусь щирою правдою в очі штрикнути… а в мене план горить. На жовтневі свята всі ж будуть стояти з простягнутою рукою, на милостиню від мене чекати. А я що людям скажу? Зачекайте? Світле майбутнє не за горами?
   Любов Дмитрівна. Ось і я про це ж.
   Іван Петрович. Не люблю цих свят. Лише й чути з усіх сторін – план, план, план (ламає в серцях олівець). З обкому дзвонять, з горкому дзвонять, з міськвиконкому теж вимагають показники по місту не псувати. Мені вже й промову для рапорту написали, ну, Содом і Гоморра (хапається руками за голову).
   Любов Дмитрівна (стримано). Ще треба й премію поділити, люди чекають.
   Іван Петрович. Що? Вже й ділити? (Підвищує голос). А де ж той ведмідь? Де шкіра? (Підстрибує в кріслі). Ріжте мене на куски, рвіть мене на клапті, їжте мене з маслом!
   Любов Дмитрівна. Заспокойтесь. Я вже була в збуті. Там дівчата домовились з замовником про передоплату, до свята гроші будуть на рахунку, а продукцію відправимо після свят. ПАУЗА.
   Іван Петрович. А чим «мазати» будемо?
   Любов Дмитрівна. Просять всього дві путівки в «Сонячний». Ви ж не проти?
   Іван Петрович (задоволено посміхається). Так, так… Це радує. Хоть хтось на колектив працює. Фу-у-у (протяжно видихає повітря). Можна й розслабитися (хрустить пальцями, послабляє краватку).
   Любов Дмитрівна (показує жестом рук і мімікою що зрозуміла). Ресторан вже замовила. В профкомі грошей трохи нашкрябала, думаю адміністрація не відмовить у матеріальній допомозі на загальну справу (лукаво поглядає на директора).
   Іван Петрович. Що, знову «Місячне сяйво»? (Посміхається). ПАУЗА.
   Любов Дмитрівна (загадково посміхається). Вам що, тоді не сподобалось?
   Іван Петрович (задумливо). Ну, «сяйво» так «сяйво»… Дівчат поганих не буває… ПАУЗА.
   Любов Дмитрівна. За коньяк теж домовилась в УРПі, випивки буде вдосталь, сумками самі принесемо.
   Іван Петрович. Що, «Пліску» будемо дудлити, як і той раз?.. Клопами з роту цілий тиждень тхнуло.
   Любов Дмитрівна (з задоволенням, по діловому). З Арсеном домовилась, буде вірменський, але п’ятизіркового не обіцяє, горком весь захапав. Марки теж поки що не знаю.
   Іван Петрович (змінює тему розмови). А в тебе яка повістка дня?
   Любов Дмитрівна. Коваля нашого потрібно мирити з дружиною.
   Іван Петрович. Що?
   Любов Дмитрівна. У нашого коваля… (зам’ялася) якби вам по делікатніше сказати, сталася любов з нормувальницею, Щербиною Валентиною.
   Іван Петрович (підскакує в кріслі). Не підприємство, а будинок розпусти. А дружина його, що, кузню опечатала? Чи Щербина коваля заморила? У мене план горить, а ти з цими любовними каверзами.
   Любов Дмитрівна. Дружина коваля надіслала до нас листа із зверненням про захист родини від гадюки-розлучниці. Ось лист (показує).
   Іван Петрович (відмахується рукою). Ой, та ви всі готові вчепитися за чужу матню мертвою хваткою.
   Любов Дмитрівна (хитає головою). Ой-ой. Ягнятка не винні. (Серйозно). Нам потрібно негайно розібратися в цій справі бо пожежа може стати не контрольованою. Дружина погрожує, в разі неприйняття мір, звернутися до горкому партії. А це вже підриває моральний облік всього колективу.
   Іван Петрович. Знаю я тих вершителів доль. Їм лише попадись на гачок, із дрібниці таку бульбашку видмуть, що й сам іноді дивуюсь їх вправності та умінні шити справи. Лише щось не по їхньому – розмова коротка – партквиток на стіл і йди на всі чотири сторони. Або спустять на тебе всіх «собак»: і ВБКСВ*, і КРУ*, і ПДК* що страшніше всього. Я вже мовчу за пожежників, вони вже мене і так дістали, щоб їх свині загризли (ріже долонею по горлу).
   Любов Дмитрівна (співчутливо) Отож.
                                                           ПАУЗА
   Іван Петрович. Якось викликає мене на килимок начальник промислового відділу міському партії і давай мозок вправляти. А сам молоденький, зовсім хлопчисько. Цілу годину він тримав мене перед собою по стійці струнко – я ні пару з вуст, лише слухав. А він, нахватавшись вершків, все мені товмачить про політику партії та уряду – як з газети читає. А потім запитує: «Чому план не виконав? Що ти цілий місяць робив?». Тут я вже не витримав: «Бігав» – кажу, – «однією рукою тримаючись за хрен, щоб комусь вдути по самісіньке не балуйся, а другою прикриваючи свій зад, щоб мені хто не вдув».
   Любов Дмитрівна (сміється). Уявляю.
   Іван Петрович (продовжує). Він витріщив на мене очі і мовчить, переварює, лише кліпає очима, а потім, змахнувши рукою, каже: «Вільний, з тобою все ясно». ПАУЗА. Ладно, до справи. А це той коваль, що в тому році з кутузки витягали? П’яниця і дебошир?
   Любов Дмитрівна. Він зараз не п’є.
   Іван Петрович. Що, за розум взявся? Давно пора.
   Любов Дмитрівна (посміхається). Кохання творить чудеса.
   Іван Петрович (здивовано). Оце так справи. Гм-м… (хитає головою). Може й собі закохатися? ПАУЗА. А пам’ятаєш Любашо?.. (встає і робить крок до Любові Дмитрівни).
   Любов Дмитрівна (застережливо виставляє долоні рук перед собою). Іване Петровичу… Спокійно… Хто старе пом’яне, тому…
   Іван Петрович (винувато). Пробач, пробач… Розслабився. (Сідає в крісло).
   Любов Дмитрівна (суворо, голосно). Тримайте себе в руках. Що було, те загуло, я зараз вже заміжня.
               Заходить секретар парткому Андрій Павлович Непийпиво.
   Іван Павлович. О, на мисливця і звір біжить.
   Андрій Павлович. Ти ж рибак.
   Іван Петрович. Ми, чоловіки, всі мисливці. Головне звіра не проґавити. Мене рвуть на клапті. План горить. Пожежники колірний опечатали. Не знаю кого першого придушити (стискає долоні в кулаки). Ти, давай, втягуйся в цю любовну справу, моральний облік це не планові відсотки, тут потрібні інженери людських душ – моралісти-особісти.
   Андрій Павлович. Це про що? (Дивиться на любов Дмитрівну).
   Любов Дмитрівна. Сьогодні о 17.00 будемо розглядати особисту справу коваля, Скрипника Матвія Йосиповича, по скарзі його дружини на порушення її чоловіком подружнього обв’язку. (Всміхається).
   Андрій Павлович (здивовано). Опа-на. Діалектика. Обох треба замочити, щоб іншим не повадко було.
   Іван Петрович (голосно). Ти не помреш від надлишку розуму. Моралісти-особісти, свині б вас покусали. Це ж люди, колектив, а не мавпи в джунглях. Тут бананами не відмахаєшся, можуть і руку відсапати.
   Андрій Павлович. Не гарячкуй. (До голови профкому). Люба, розкажи толком, що там за «лав сторі» в нашого коваля? Хто ця «Нефертіті»?
   Любов Дмитрівна. Не повірите. Валентина Петрівна, нормувальниця.
   Андрій Павлович (здивовано,протяжно). Кінець світу. Обох треба за… Все, все – мовчу (б’є себе долонею по губах).
   Іван Петрович (парторгу). Яка твоя думка?  Лише так, без отих викрутасів.
   Андрій Павлович. А що тут мозок довго сушити, звільняй Валентину і кін… (б’є знову себе по губах). Пардон, пардон (єхидно всміхається). Не коваля ж на витрату пустимо?
   Любов Дмитрівна. Я пішла до себе. (Іде до дверей).
   Іван Петрович (голосно). Ні. Зачекай.  ПАУЗА.
                           Голова профкому тримається за ручку дверей, стоїть в півоберта.
   Андрій Павлович. Чому ви психуєте? Ну, тискає він Валентину, то й що?
   Іван Петрович (до голови профкому). Давай проведемо профком у моєму кабінеті, я чекаю важливого дзвінка.  (Парторгу). Ти не проти? (Той стверджуючи киває головою).
   Любов Дмитрівна. Гаразд. У вас так у вас (виходить).
   Андрій Павлович. Ти на мене так зиркнув… Я ледь язиком не вдавився… Ти що, ревнуєш Валентину? Все на щось сподіваєшся? (Свариться пальцем). Ой негідник. Не даремно твоя благовірна листа в партком написала. Мається з тобою, нещасна. Гультяєм називає.
   Іван Петрович. Не жени віхолу і без того хоть в петлю ліз.
   Андрій Павлович. Не віриш? Давай битися об заклад,  на пляшку вірменського? Зараз листа принесу (робить вигляд що хоче йти).
   Іван Петрович. Ох, замочити б вас всіх і кінці в воду…
   Андрій Павлович (сміється). А я що кажу? Жени ту «Нефертіті» в шию. Родину збережеш і сам заспокоїшся.
   Іван Петрович (тяжко видихає). Ех ви, моралісти-особісти… У вас все або біле, або чорне – полу тонів немає. А життя складніше вашої філософії. (А може ти і правий, чухає потилицю). Не ми вибираємо – нас вибирають. Ти зрозумій, звільню я Валентину – не втримаю і коваля, а в мене план горить напередодні свята. Ні, кохання це тонка матерія, тут шаблею не помахаєш. ПАУЗА.
                                        Заходить секретарка.
   Секретарка. Члени профкому і запрошені в приймальні. Як накажете?
   Іван Петрович (кашляє). Нехай заходять.
        Директор і парторг сідають за приставний стіл. Секретарка відкриває двері, запрошує всіх до кабінету. Голова профкому сідає за директорський стіл. Члени профкому та запрошені всідаються на вільні місця. Останнім заходить Матвій Йосипович.
   Прохало. Матвію Йосиповичу, сідайте біля мене (показує на вільне місце) бо серед жінок, боюсь, вам буде гаряче.
                        Матвій Йосипович сідає поряд з начальником дільниці.
   Голова профкому (встає, бере в руки папір). Товариші, до нас надійшов лист від громадянки Скрипник Ганни Тимофіївни (пауза, поглядає на Матвія Йосиповича) із скаргою на свого чоловіка, Матвія Йосиповича, нашого працівника (пауза, дивиться на присутніх). Я не буду читати всього листа, але головне мушу зачитати (знову дивиться на Матвія Йосиповича).
   Жіночий голос члена профкому. Читайте все. Що ми як через шпарину будемо заглядати. Хай всі знають чим займається наша нормувальниця.
   Любов Дмитрівна (стукає олівцем по графину). Прошу тиші, ми не на виставі. Я всім надам слово. (Читає). «Мій чоловік, Матвій Йосипович, п’янствує, грошей додому не приносить, веде розгульний образ життя, а останнім часом – навіть не живе вдома». ПАУЗА. (Читає далі). «Я дізналась від добрих людей, що в нього завелась коханка з якою він мені зраджує, а недавно ще й сказав у грубій формі, що подасть на розлучення»… ПАУЗА. (Члени профкому тихенько перешіптуються поміж собою). «… тому прошу профспілковий комітет, все керівництво підприємства (хтось тихо: «Партію і уряд») і весь чесний народ повернути в родину мого коханого чоловіка і батька наших діточок»… ПАУЗА. «… а його коханку – нашу розлучницю, змію підколодну, звільнити з роботи за порушення норми соціалістичної моралі». ПАУЗА. (Голова профкому сідає).
   Валентина Петрівна (з запалом, голос тремтячий). Це ти мене хочеш звільнити з роботи? За що? За те, що я ось цього чоловіка (показує рукою на Матвія Йосиповича) колись знайшла під огорожею? Ти ж його викинула, як стару використану ганчірку! А я придивилася, чоловік не поганий, не старий ще, а вже нікому не потрібний… (до всіх) Ні слова не брешу! Я його взяла, вдома відмила, нагодувала, одягла… (До присутніх, показує на Матвія Йосиповича). Ви лише погляньте на нього – який красень!
    Матвій Йосипович розправив плечі, підняв голову і гордо глянув на присутніх.
А тепер бач, господарка знайшлась! А де ж ти була раніше? (Директору) Він же пив од безвихіддя. Він, бідолашний, жіночої ласки не знав, жіночого тепла не відчував. Ви лише зогляньте на оцю стару клячу, (показує на Ганну Тимофіївну) їй, крім грошей, більше нічого…
     Валентина Петрівна раптово змовкла і знесилено осіла на стілець, вона не володіла собою.
   Матвій Йосипович (скрикує). Води! Дайте їй води!
Загальна метушня, непритомну бризкають водою, члени профкому перемовляються поміж собою. Директор тримається руками за голову. Парторг малює на папері олівцем бісенят і показує Любові Дмитрівні. Валентина Петрівна приходить до тями.
   Любов Дмитрівна (Валентині Петрівні). Як ви себе почуваєте? Може відмінимо засідання?
   Валентина Петрівна. Ні, ні. Все добре. Вибачте.
   Ганна Тимофіївна (злорадісно). Бачите, бачите, люди добрі! Вона ж слабенька не лише на передок, а й на голову.
   Любов Дмитрівна. Прошу без образ.
   Матвій Йосипович (дружині). Ганю, перестань. Перед людьми соромно.
   Ганна Тимофіївна. Соромно тому у кого страм видко. Я її по стіні розмажу, бач яка ласа до чужого добра. Він хоча і п’яниця, а мій законний чоловік, татко нашим діткам… (жалісно схлипує).  
   Андрій Павлович (до Матвія Йосиповича). А скільки років вашим дітям?
   Матвій Йосипович. Старшій дочці двадцять сім, а молодшій – вісімнадцять.
   Ганна Тимофіївна (голосно). Хто ж тепер діточок годуватиме?
  Любов Дмитрівна. Заспокойтесь будь ласка (стукає олівцем по графину). Хто із членів профкому хоче висловитись по даному питанню? Висловлюйтесь!
   Іван Петрович. А що тут не ясно? Не маленькі, самі розберуться! Кого тут виховувати (показує на Матвія Йосиповича) його до ліжка не прив’яжеш. Хай начальник дільниці висловить свою думку, він коваля сам на роботу приймав, хай сам і вирішує.
   Любов Дмитрівна. Гаразд. Василю Степановичу, яка ваша думка?
   Прохало (встає). Я не розумію в чому тут справа. Як до коваля у мене претензій немає. Матвій Йосипович зараз веде тверезий образ життя, а що жінки його не поділили, то мабуть є за що боротись – чоловік він видний.
   Ганна Тимофіївна (підскакує на стільці) Пройдисвіт він видний. Хай поклянеться ось тут, перед всима, що кине свій блуд і повернеться до своїх подружніх обов’язків (чоловікові, голосно). Клянись, сучий ти сину, бо й до горкому дійду. Хай розженуть оце ваше кубло розпусти.
   Андрій Павлович (директору). А я казав, обох треба було замочити.
   Іван Петрович. Перестань. Тобі все або сажати, або мочити. А хто працювати буде? Язиком залізо не зігнеш. План горить. На свято люди премію чекають.
   Любов Дмитрівна (Прохалу). У вас все?
   Прохало. Так (сідає).
          Висока грудаста жінка, член профкому, піднімає руку.  
   Любов Дмитрівна (надає слово). Будь ласка, Тамара Іванівна.
   Жінка (встає, гучно відштовхує від себе стілець). Товариші, я рахую, що у всьому винувата оця особа (показує пальцем на нормувальницю). Це вона підступно влізла в родину! Це вона порушила норму соціалістичної моралі і тому, товариші, не місце їй у нашому колективі. Звільнити її потрібно з роботи, ось і все буде добре.
   Голос. Розчищає собі дорогу до кузні.
   Ганна Тимофіївна. Вірно! Сучка не захоче – кабель не скочить.
     За вікнами почувся гул машини, рипнули гальма, хряпнули дверками. Любов Дмитрівна побачила за вікном чорну «Волгу».
   Любов Дмитрівна (голосно, здивовано). Горкомівська?!
   Андрій Павлович миттєво піднімається і виходить назустріч незваним гостям.
  
                                                    ЗАВІСА.
    
                                        ДІЯ ЧЕТВЕРТА.

   Прихожа контори підприємства. На стіні, проти входу, висить стенд з портретами членів Політбюро. По праву сторону – стінна газета «Передовик», по ліву – стенд з портретами передовиків підприємства. В двері контори  заходить перший секретар міському партії Король Григорій Ілліч, за ним голова міськвиконкому Гончаренко Василь Миколайович. На зустріч їм поспішає підтюпцем секретар  парткому підприємства Непийпиво Андрій Павлович. Вітається.  

   Король (суворо, без привітання звертається до парторга). Чим займаєшся?
   Непийпиво (злякано). Проводимо засідання профкому, товаришу перший секретар.
   Король. Пір’я чистите напередодні свята?
   Непийпиво (стає у стійку струнко). Так точно, чистимо, товаришу перший секретар.
   Король. Не бачу. Показуй!
   Непийпиво (переляканим голосом). Що показувати?
   Король. Показуй, як готуєшся до жовтневих свят. (Оглядає стенд членів Політбюро).
   Непийпиво (рапортує по військовому). Колектив підприємства напружено працює над виконанням державного плану, щоб достойно відзначити славну річницю Великої Жовтневої Со…
   Король (перебиває, кривиться, як від кислого). Досить. Аж в вухах лящить. Навчили на свою голову горлопанити. Де твоя святкова атрибутика? Ну, наглядна агітація: прапори, транспаранти, портрети членів Політбюро…
   Непийпиво (показує рукою на заперті двері). Так … в коморі, товаришу перший секретар.
   Король (Наказує). Винось негайно портрети сюди. Подивимось, як ти готуєшся до свята. (Підвищує голос). Мабуть павутинням обросли, та мухами обсиджені?                        
    Парторг відчиняє комору і виносить портрети вождів на древках та виставляє вздовж стіни під стендом членів Політбюро.
   Непийпиво (гучно чхає від пилу). Все виносити?
   Король. Досить. Оце так готуєшся? (Показує на павутину по кутам глянцевих портретів усміхнено-моложавих вождів, та густо обсиджені мухами і припорошені пилом обличчя).
   Непийпиво (пригнічено, тихим безпорадним голосом, заїкаючись). Вин-нуватий, тов-варишу пер…
   Король (грізно перебиває лемент). Тебе для чого ми сюди призначили? Для меблів?
   Непийпиво (стоїть по стійці «струнко»). Для впровадження в життя колективу підприємства направляючої і організуючої політики партії і уряду, товаришу перший секретар.
   Король (відмахується рукою). Бачу як ти тут і направляєш, і організовуєш. (До голови міськвиконкому). Занотуй. Будемо розбирати на Бюро. ПАУЗА. Ти розслабся, а то стоїш немов галушкою вдавився. (Бере парторга за лацкан піджака і проводить вздовж виставлених портретів). Оце ти так готуєшся? Уся наглядна агітація засиджена мухами. (Парторг стоїть з опущеною головою).
   Парторг. Винен, товаришу перший секретар. Виправлюсь (Смачно плює на вождя з густими бровами, потім рукавом піджака ялозить по світлині).
   Король (кричить).  Ти що, з глузду з’їхав? В кого ти плюєш? Це ж ум, честь і совість!
   Парторг (зовсім у відчаї). Вибачте, це від завзятості.
   Король. Ось на цього (показує пальцем на портрет Кириленка Андрія Павловича*) можеш плювати досхочу, він вже не вождь.
   Парторг (від жаху ледь не впадає в непритомність). Як плювати, він же мій подвійний тезка. Я, товариша Кириленко Андрія Павловича, на свята сам ношу попереду колони.
   Король. А ось так (смачно плює на портрет). Був колись членом та весь вийшов. Негайно всі портрети, цього бувшого члена, збери до купи і знищ. Це наказ! Ти зрозумів? За невиконання наказу відповіси головою. Ясно?
   Парторг (заїкається). Т… т… так. Н… н… ні. Але…
   Король. Ніякого «але». Бо й тебе заплюють з голови до ніг. Потім, міськком партії вишле листа, спец поштою, з роз’ясненням політики партії на наступному етапі розвитку комуністичної демократії для ознайомлення партактиву. Більше сказати нічого не можу. Ми їдемо далі. Сьогодні потрібно встигнути у всі колективи.
   Голова Міськвиконкому (тикає пальцем у стенд). Світлини розташуй так, щоб не біліло більмом пусте місце.
                           Непрохані гості виходять.
   Андрій Павлович (хитає головою, голосно до залу). Що ж повинно було статися такому, щоб отак, раз, і – вождя вже нема, ще вчора був, а сьогодні вже нема – цюця з’їла і не вдавилася. Во істину: ти начальник – я дурень, я начальник – ти дурень. Що ми за люди такі? Спершу створюємо собі кумирів, возвеличуємо їх до небес, майже боготворимо, забуваючи, що вони лише люди зі своїми забаганками, страстями, амбіціями, помилками, а потім безцеремонно і безоглядно скидаємо їх з цих, штучно створених п’єдесталів, в безкінечному пошуку ворогів.

    Знімає зі стенду світлину бувшого вождя, цілує в скло. Світлина зі склом вислизає з рук і падає на підлогу. Скло розбивається. На брязкіт виглядає секретарка і вмить зникає. Не тямлячи себе він почав зривати всі світлини і трощити всю наглядну агітацію. Його починає роздирати істеричний сміх. Він вже сміється безперестанку і танцює гопака на склянках і світлинах вождів. Виходять секретарка і Любов Дмитрівна. Андрій Павлович дивиться на них божевільними очима. На сцену виходять усі учасники профкому. Не розуміють, що відбувається.

   Любов Дмитрівна (директору, голосно). Викликайте швидку, в Андрія Павловича дах зірвало.

  Члени профкому проходять повз божевільного і зникають за лаштункам сцени. Матвій Йосипович і Валентина Петрівна, взявшись за руки, виходять останніми.
Тихо грає музика Чайковського з балету «Лебедине озеро».

                                                      ЗАВІСА.
      
*ВБКСВ – відділ боротьби з крадіжками соціалістичної власності.
*КРУ – контрольно-ревізійне управління.
*ПДК – партійно-дисциплінарний контроль
*Кириленко Андрій Павлович, член Політбюро ЦК КПРС, звільнений з посади в 1982 р., як повідомлялось (за станом здоров’я) – його син, Анатолій, втік з СРСР, в 1982 р. і отримав політичний притулок в Англії.


                                              

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0218150615692 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …