Пробую зрозуміти святість батьківського слова, батьківської хати, якої не бачив, про яку так солодко говорили мої тато коли дитиною я був.
Вони брали мене на коліна і починали говорити тихим голосом, а словами солодкими, зрозумілими для мене, як дитини. Я слухав і ось що почув.
Вони входили пам’яттю в час свого дитинства і висловлювали мені минуле своє і родини, яке весь час жило в їхній душі. Вливали мені любов до всього рідного, яке в них живим було завжди.
А вони говорити вміли. І говорили мені, як садили сад на підгір’ю своєї ниви, як щепили принесених з лісу дичках яблуні і груші… Коли про це говорили, їхніми лицями потоком сльози плили. Боже, як вони любили свій рідний край, свій рідний Улюч – про село, яке з димом пішло у 1946 році… Саджений ним сад здичів, давно заростає бур’яном. Цю свою любов до всього, що рідне защепили і в моїй, тоді ще дитячій душі, як згадані вище щепи в саду. Защеплена ними любов вростає весь час в моє життя, а нині також в життя моїх синів, і я є впевнений, що і внуки мої нею жити будуть.
Так до мене тоді, як до маленької дитини кажуть: - Ти сину послухай історію свого тата, родини, села. Мого села вже немає. Пішло воно з димом, як кадильна святість у вічність, в яку незабаром піде моя душа. Добре, що тоді, в ті жорсткі часи не взяли у мене життя.
Знай, що працював я у Франції дуже багато і тяжко. Там заробив гроші, привіз їх і поставив хату. Бляхою покрив. Гарна була. Я тішився зі своєї хати, як мала дитина з подарованої іграшки. Раптом, в згаданому році я бачив, як хату спіймав вогонь і дим, і влітав з усім тим у небо. То брат християнин нам хату спалив… Певно тому, що вона була наша, як наше село, як наше Надсяння…
Роки спішать скоро, наче вода Сяном, коли сніги тануть в весняну пору. Ті люди, що знали тата, кажуть, що він нікому не був ворог. Він чесний українець, правий християнин. Прогнаний з рідного Надсяння в чужину... За що? Чому? Кажуть, Акція Вісла в чужину прогнала тата, мене і родину з рідної землі, щоб там між чужими тихо пропадали. Без віри і мови. Щоб з часом ми стали німі… Так не сталося. Ми не пропали. В нас мова, яку в серці принесли в чужину батьки живою нині в мене, в родині, в односельчан, які завірили своїм батькам і як вміли, так говорили в чужій хаті, по свому.
Тому ми нині багаті в пам'ять, в історію свого села, свого дому…
