Чому хочеться не чекати вигідного моменту, а просто вилити всі сльози з душі? Звідки вони взялися?
Я не зрадник Великого Бога, я просто його неслухняна дитина. Я дивлюся на світ нерозвиненими очима і не знаю навіщо. Перейшовши межу, треба йти до кінця, в інакшому випадку не можна її переходити. Перебування між ролями доброго і злого змучує. Все відчуття бажання перетворюється з милого на якесь невідоме жадання освітлення світу.
Я просто неслухняна дитина Господа. Кричу, як розбещене дитя, що не отримала свою можливість зачинити двері машини чи погодувати кроля чи ще щось, що зазвичай роблять дорослі. Я справжній представник людей. Чекаю дива, хоча знаю, що воно і так є. Хочу сам його зробити, але лінуюсь, як і у всьому, що може бути зроблено.
Треба просто усміхнутись, і все розвіється як дим посеред поля. Але мені хочеться плакати.
Чому хочеться кричати? Навіжено і дико, як колись, при народженні. З незвіданим чуттям сили крику. Щоб кожна молекула всього світу відчула хвилю повітря, що вийде з моїх грудей. Щоб усі відчули те, що я просто чекаю світла.
21.05.2007 пів другої ночі.
Ти просто світло посеред ночі,
Я просто промінь між тисяч свічок.
Я просто струмінь, стікаю в море,
А Ти – це море, де хвилі тихі.
Сидиш на Небі, а в Слові – Сонце,
А в мене – очі, налиті кров’ю.
Я бачу руху повітря звуки,
Його Ти сміхом своїм колишеш.
Навіщо Сонце своє знайомиш
З моїми снами. І вже коли ми
Будемо пити вино солодке
З роси Твоїх світанкових квітів.
