Біля нас є магазинчик. Ну, як магазинчик. Цілий магаз, Полісся. Широкий набір цибулі-горілки-морозива. Я туди ходжу влітку по морозиво. Рудь - бімба. А ще по воду. Ззаду є віконечко. Там почергово працюють бабусі. Я з ними товаришую. Прийду і кажу - "Щастя, здоров'я, успіхів у праці". Їм це дуже подобається. Розшаркування таке своєрідне. "Красно дякую. Гарного вам робочого дня". "І вам. До побачення. Заходьте".
Заходити нема куди, бо я спілкуюсь з ними з вулиці. А з їхнього боку темна комнатушка. Стіл. Бочка з пластмаси. Шухляда з дрібними монетами. Все. Та це не має значення. Куртуаз. Виявлення цивілізаційних надбань в голові. Бо ми ж люди. А в магазині тим часом збирається люд. Позаду мене двоє телембонів - жителів багатостраждального спального району. Один повністю готовий до щастя. Другий ще ні. Хитрий. Його генерація майже вся полягла. Спочатку під дворовими лавками, а потім і взагалі. А він тримається. Пиячить так, щоб обманути і себе, і людей, і диявола. Поки що вдається.
Його товариш на час - молодий рознузданий ідіот без берегів. Худющий, низенький - явні ознаки деменції. Вєрной дарогой, так сказать. Це вже чергова партія. Стара гвардія пішла у вічність майже непомітно. Мотоцикліст, що розкидував пляшки з вікна щодня, в'їхав одного разу не туди, де треба. Інші просто перебрали або невчасно захворіли. Мементо море, хай йому грець. З раціональної точки зору - це все кончений матеріал. А все одно жалко. Бог любить всіх.
Мене дивує лише одне - наші закарпатські пропивці хлещуть, напевно, не менше. Але одночасно і працюють. Страждають, ригають і вкалують. А ці день-в-день одне і теж - лавка, бички, сміття, магаз. "Откуда деньги, Зин"? А хрен его знает... "
