Телефонував за оголошеннями й щоразу сподівався на позитивний відгук: приходьте, ви нам потрібні. Та з отих сотень оголошень усюди йому відповідали, що вакансію зайнято, що вони не встигли зняти саме оголошення, що дана спеціальність не на часі… Але за кілька день з'явилася інша відповідь. Спочатку та фраза заступорила його й вимкнула усі канали сприйняття навколишнього: слух, розуміння, сприйняття.
- Скільки вам років? – питання звичне й просте.
- Сорок два, - відказав невидимій співрозмовниці.
- Вибачте, ви нам не підходите...
- Та ось тут, у вас написано...- продовжував щиро ,- написано , що шукаєте...
- Вам відповіли, - безцеремонно перебили на тому кінці, - що ви не зрозуміли? Ви нам не підходите! Застарі й голос ваш нам також не подобається, напевне хворієте часто.
Він навіть не помітив, що трубка біля вуха піпікає. Скільки отак простояв не пам’ятає.Як обухом по голові хтось вдарив й щез, заховався. Сергій вимкнув телефон й ошелешено оглянувся чи бува хто не чув тієї розмови. «Ви застарі…»
- Чорт візьми!!! Я старий?! – проказав вголос. – Це я старий?!! Курча!!! Мені ледь за сорок, я повний сил та енергії. У мене власне житло, сім’я, я самодостатня особа, котра утримує родину! Я старий?!!! То кого ж вони шукають? Із досвідом роботи не менше восьми років, молодого та енергійного. А я старий!!!!
Він сів на лаву, що обіч їх будинку. Бабусі старі часто тут відпочивають. Спостерігають за життям, що повз них проходить, радше пролітає на космічній швидкості.
- Знаєш, Ганю, вчора ота довгонога була дітваком, а ниньки дивись яка фіфа! Нє-єє? Як то час летить і як за ним успіти.
- Ага, правду кажеш ,Зоню, час стрімкий. Він тілько спинився нам, бо ми якими були такими й лишилися,- ловив недавно такі фрази, коли проходив повз цю лавку й жіночок, котрі стали філософами, як тільки вийшли на заслужений відпочинок і як тільки з’ясувалося, що їм нема куди поспішати.
- Тьху! – аж сплюнув спересердя. – «Ви старий і нам не підходите» - перекривив оту невідому дамочку, котра розмовляла з ним по телефону.- Що ж за день такий і час!
О-о-о , ні, він так просто не здасться. Старий! Аж смішно отаке слухати! Йому ше старітися й старітися. Зрештою, про таке йому навіть не час думати. Він і за тата, і за маму, і за дідусів, і бабусь. Йому є для кого житии! Є! Він молодий, енергійний, самодостатній. «Ми все переживемо, рідна, ми все зможемо разом, правда?» Ця фраза останні роки стала молитвою для нього й порятунком від зневіри й байдужості. Цією фразою він рятував свою єдину від болю, від зневіри, від розпачу…Він мусив бути сильним.
Сергій поспішив додому. Ледь посивілі скроні й павутинки попід очі от і вся старість. А ще сумні очі, котрі зблякли від життя чи від смутку й розпуки. Завжди страшно, коли відходять рідні, коли намагаєшся спинити час й хворобу, коли той біль втрат вибиває тебе із колії і ти згодом намагаєшся знову втрапити в оту колію, а воно ніяк не вдається…
Коли зникає біль – з'являється порожнеча…
Нема ні думок, ні голосу, нема дороги, людей. Порожнеча навкруг. І ти ніби й не дихаєш, не існуєш.
Нема тебе. Все! От нема! Ніби ніколи не було. Світ існував. Був світ, були дерева, будинки. Були міста й села, поля, сади, ліси, гори... Все було. Розумієш?!! Усе було!!!Вулиці, машини...Квітли сади, а потім.... А потім р-раз!!! І все щезло. Пропало. Випалив біль той весь світ і світ щез. Втратив барви, звуки. Потьмянів, перестав існувати той світ,котрим дихав, впивався, наповнював своє єство прекрасним і неземним. А його не стало того світу рожево-блакитного, теплого, холодного, морозяного. З’явилася темінь, безбарвність. І тобі байдуже до себе, навколишніх, бо твій біль тебе заполонив і вижер той світ, котрий ти малював з народження. З тим світом щезло твоє життя. Що буде далі ? Тобі байдуже, що буде...
Із цього болю виходив важко. Із втратою свого світу й свого майбуття не змирився. Лише відчув одного разу як хтось ніжно провів рукою по спині , діткнув його серця й воно запекло його. Скільки отих ніжних дотиків чув від того часу, тихий шелест вітру за спиною, тихий порух фіранки у квартирі. Тихий і ніжний шепіт: „Я з тобою...”
Світ відновлював свої барви, оживав той світ. І оченята дитини, котра не зводила свого погляду із нього, і лепетання, і перші слова, і кроки перші, і щира й радісна усмішка сина...
- Ну, що мій тихий Ангеле, кохана, - усміхнувся біля дзеркала й пригладив свого чуба, - бачиш? Я вже застарий для роботи!- підморгнув відображенню портрета, що висів навпроти дзеркала й розвернувся обличчям до нього. – Ста-рий!!!
За спиною легкий подих сколихнув фіранку й лоскітно діткнув шиї .„Я з тобою-ю-ю!”- тихим шелестом порлетіло й щезло за вікном,загубилося у білосніжній вуалі, що відгороджувала їх простір,їх світ...
