Коли підходиш до болота у своєму житті, краще у самому початку, коли тільки затягнуло ногу, вийти з нього та відійти, а не чекати, коли ти провалишся, або не йти по ньому далі.
Погані думки треба обривати у самому початку, щоб вони тебе не затягли глибше у темряву.
Я раніше була ненормальною.
А тепер я становлюся іншою.
Я сама собі усе придумувала. Та страждала від ілюзій. Сама. Сама від своїх ілюзій. А можна було б до всього відноситися набагато спокійніше. Без мого відчаю. Я сама його собі придумала. Можна було жити без цієї паніці, без цього відчаю. У чому я сильна? У тому, що створюю собі паніку, відчай, а потім з великою силою волі виходжу з них? Можна було у самому початку цього не допускати. Не народжувати ілюзій (я ж автор, я ж автор своїх ”творів”!), не вірити в них, не страждати від них, не зариватися у думках про неважливе, непотрібне, а думати про існуюче, суттєве, теперішнє, дійсно реальне, а не про те, у що б мені хотілося вірити?!
Ну, це мій опит.
Я вчусь. Та назад не повернусь.
Та як я могла так поступати, так вибирати й так мислити?
Як я могла так думати?
Як я могла так вибирати й так роздумувати?
Я ж помилялася у багато чому!
Якщо ні у всьому!
Ні, були правильні учинки. А неправильних було ще більше. А коли прилив емоцій – його тримати дуже важко – помилок було набагато більше.
Я відчуваю себе байдуже, спокійно. А те, що було – це була інша людина! Людина, яка глибоко собі навіяла багато дурниць, невиправданий відчай та помилився у цінностях.
Хочу жити по-іншому, віддаватися пристрасті, коханню та добиватися ще більшого, ніж добилася.
Я побувала на дні, коли руйнувалися мої мрії, деякі й зараз руйнуються. Пройшла через безодню, став ще сильніше. Це правда. Був час, коли я йшла над прірвою. Ні у коханні. А у своєму житті. Могла усе втратити. Могла не витримати та покінчити з усім цим. Але тільки слабші так обривають. Або ті, у яких нестерпно болить.....
