Часу для душі, як завше, бракувало. Сім’я, робота, телевізор – цей трикутник по краплині випивав життя залишаючи за собою зайві кілограми, та, поки що, ледь помітні зморшки на обличчі. Вона розглядала себе у дзеркало довго і прискіпливо, повертаючись до нього то одним боком то іншим. – «Так, я не Мерілін Монро», – нарешті самокритично вона зробила висновок, пригадуючи репродукцію знаменитої картини Енді Воргола, що прикрасою і водночас еталоном краси висіла в її кабінеті, головного бухгалтера відомої фірми. Вона підтягувала живіт, глибоко вдихаючи повітря на повний об’єм легенів, потім, видихнувши, з жахом дивилася на випуклу складку на животі. – «Годі, сідаю на дієту!» – твердо, уже в котрий раз, запевнила вона себе. – «А може це від сидячої роботи?» – запитала вона ту, що стояла перед нею, обдурюючи себе. Вона заздрила Тоні – менеджеру по зв’язкам з громадськістю. «Чи й не фах – але завше на ногах, все поспішає, всі їй щось винні, у начальства на виду. А тут, за цим дебітом і кредитом, ніколи в гору глянути», – докоряла вона собі подумки. – «Ні, треба щось робити, треба змінювати життя. А тут ще ця криза середнього віку… Може закохатись по самісінькі вуха? як в юності, і махнути на цю рутину,.. хай воно котиться все під три біси вибриком. Га?» – перекривила вона своє відображення. «Хто дасть наснаги? Хто порадить? Всі навколо лише чекають нагоди чимось тебе штрикнути, дати підніжку, виштовхнути з колії. Закохатись?.. Та вони мене від заздрощів живцем їстимуть, а рани сіллю присипатимуть», – думала вона сідаючи за ноутбук.
Було близько опівночі. Чоловік хропів аж у вухах лящало, та це не завадило їй бути наодинці з собою. До неї передались татові гени любові до літератури, в дитинстві вона багато читала, а зараз, на товсті романи, часу не вистачає, а тут, в Мережі, вона, вночі, залюбки читає новели сучасних авторів, котрих ще не обкатало життя. Інколи трапляються і перлини, але то, відчувається, – твори майстрів. Час від часу в Мережі оприлюднюється і її тато, але погляди його на життя, на літературу пори Інтернету, не поділяла. Вона вже в котре йому казала: «Зміни філософію погляду на сучасність, такого тебе не зрозуміють. Зараз не залицяються до дівчат роками, не співають під вікнами серенади, а йдуть до бару і там їх купують». Але він був людиною старої формації та лише посміхався на її зауваження.
Вона набрала знайомий сайт, авторизувалась, клацнула по розділу «Проза», і занурилась у чужі думки. У неї навіть була своя технологія, що згодом переросла в інтелектуальне захоплення пошуку однодумців. Спершу вона читала лише назви творів, що були на першій сторінці, потім листала далі, цікавилася статистикою, потім читала рецензії, якщо такі були (нажаль з роками їх стає все менше, чи то ліньки надати відгук автору, а можливо сама література здрібніла). Згодом, зачепившись за наживку якось автора, читала уже без зупинки, проганяючи через себе чуже життя. Потім вона цікавилась скупими даними про автора.
Поглядом окинувши назви, вона й не помітила рідного прізвища і лише зупинившись на творові вибраному для читання, посміхнулась. «Тато… давненько він не з’являвся у Мережі», – промайнуло в голові.
Оповідання було коротеньким, всього дві тисячі з хвостиком слів. Вона його проковтнула в одну мить, знову повернулась до назви твору і почала читати вдруге розпутуючи клубок складного сюжету. Закінчивши читати вона декілька хвилин сиділа обмірковуючи прочитане. Сюжет твору її вразив, вона не пізнавала татової руки. Це був твір з іншою філософією сприймання сьогодення ніж раніше. Так, він її вразив своєю глибиною думки, він не чіплявся вже за старе, а знайшов паростки оновленого життя, якого вона сама ще до кінця не може збагнути. Під враженням прочитаного вона рішуче натиснула клавішу – «Написати рецензію».
«Безумовно, твір надихає позитивною енергетикою», – писала вона, – «не зважаючи на складну сюжетну ліню. Персонаж твору – людина похилого віку, якій важко сприйняти реалії часу в якому ми зараз живемо. Вихований в іншій політико-економічній формації суспільства він почувається зараз як інопланетянин, він не розуміє що відбувається навколо нього. Та він не впадає у відчай, а лише жалкує за ковбасою по 2-20. Він не скаржиться на життя, він його любить і смакує душею романтика. Так, життя промайнуло, як нетривкий сон, але місто, яке він виняньчив своїми руками живе, сміється і любить…» Вона трохи посиділа обмірковуючи написане. Потім поглянула у вікно. З висоти двадцять четвертого поверху здавалося, що вона летить в космосі. Місто мало футуристичний вигляд, а вулиця, що миготіла світлом фар ледь помітних авто, не входила в її дім, як на картині знаменитого Умберто Боччоні, а витікала невідомо звідки і текла нестримним потоком у безкінечність, як і її життя. Сльози, чомусь, горохом покотилися на клавіатуру. – «А-а-а!.. Пропади все пропадом!.. Кину до біса всі ці «собачі перегони» за прибутком і гайну на Гоа, а ще краще до тібетських шаманів!.. Нехай мозки вправлять на позитив – потім – хоч Потоп…» Вона стрепенулася, хутко обтерла обличчя подолом сарафана і, з не прихованою злістю, продовжила писанину.
«…Та кого це зараз цікавить? Всі, утнувшись в свої гаджети, живуть у віртуальному світі Мережі «ТікТок» – література, як і епістолярний жанр, вмерла. Зараз літературу майже ніхто не читає, і не лише в Інтернеті, а на рецензію годі й сподіватись, ви, письменники, або альтруїсти, або кінчені оптимісти схиблені маніакальною залежністю від еквілібристики словами... Вибачте за відвертість».
Написавши рецензію, вона все перечитала, зробила деякі правки та й відправила у Мережу.
Наступного дня вона подзвонила татку. – «Алло, привіт татусю, вчора прочитала твої «Співи». Дуже сподобалось, мужня чоловіча проза. Поздоровляю. Сподіваюсь автора зрозуміла вірно. А ти мене? Цілую».
