На пероні, після духоти залу очікування, Миколка відчув прилив сил. Він вдихав свіжість повітря на повні груди прогулюючись від одного станційного ліхтаря до іншого. Ліхтарі, своїм жовтим тьмяним світлом, граничили територію залізничної станції з романтичною назвою – Кобеляки. Там, далі, куди не ткни пальцем, була темрява, лише рейки залізничної колії відбивали тьмяне світло яке тоненькими смужками поринало у безкінечність. За кутом приміщення станції гуляв свіжий, але по літньому лагідний, вітерець. Від ще сплячих осель долинав ніжний, терпкий запах матіоли. Було вже далеко за північ. Пасажири кучкувалися вздовж перону, гадаючи місце зупинки свого вагона. Чоловіки палили, з жадністю втягуючи в себе цигарковий дим; убиваючи ним і нічну свіжість, і запах квітів. Жінки, торговки, виставляли свої плетені кошики з поклажею майже біля самої колії. Перон поволі наповнювався людським гомоном, шарканням взуття по бетону, гучним хряпанням вокзальних дверей та репетом циганської дітвори. Раптом, як по команді, всі вхопилися за поклажу і ще з більшим гомоном стали поринати в нічну темряву по обидва боки від станційних ліхтарів.
– Їде! Їде! – чулося з усіх сторін. І тут Миколка побачив як зліва, немов з неба, спускався до них промінь світла, який, з наближенням потяга, світив все яскравіше, кожної миті втягуючи в себе всю вокзальну метушню. Пролунав потужний, протяжний з переходом у свист, гудок паровоза. Чоловік, у форменій одежі залізничника, підняв руку з жовтим прапорцем і теж вдивлявся в рухливий промінь світла.
– Ну, куди ти прешся, бодай тебе трясця забрала, – лаялася циганка на хлопчика, що хотів вискочити аж на колію. Вона схватила його в оберемок і нашльопала по задньому місці. Хлопчик пручався, але мовчав, відчуваючи свою провину, або показуючи мужню чоловічу циганську вроду.
Потяг повільно, ніби крадучись, обдавши пасажирів чмихаючими стовпами пару, затулив собою темряву. Миколка не поспішав. Прочитавши на одному з вагонів вивіску «Полтава – Кременчук» він теж, підхоплений загальною метушнею, взяв у руку свою поклажу і вмить, хвилею людського потоку, втиснувся у вагон. Для нього це була перша самостійна подорож до бабусі, в Маламівку. Він і раніше їздив цим потягом, але з мамою. Тоді вона вирішувала за нього все, а зараз – він сам, як дорослий, навіть допоміг літній жінці втягти в тамбур вагону кошики з вишнями. Кошики, хоча й були зверху закриті білою тканиною, та кой де, вже просочилися свіжі темно-червоні плями соку щойно зірваної шпанки.
– Дякую хлопче, дякую, – сказала жінка ледь перевівши дух. – А ти що, сам їдеш?
– Сам, – байдуже відповів Миколка.
– І не лячно?
– А чого тут лякатися? Я вже не перший раз, – трохи прибільшивши, як бувалий чоловік, відповів він. У свої тринадцять років Миколка не виглядів дитиною, але й парубком його звати було якось незвично. Це був стрункий підліток з дорослим, сповненим розуму, поглядом. Руки його були сильними, він без зайвої натуги підняв двовідерний кошик, за що і заробив подяку. Вихрастий чуб, що неслухняно звисав на чоло, виказував його зухвалий і твердий характер. Сорочка і штани на ньому були не новими, але добре випрані та випрасувані. Мама завжди слідкувала щоб її Миколка ріс охайною людиною, частенько промовляючи як заклинання: «Ось оженишся, тоді нехай дружина за тобою доглядає, а зараз не смій ходити як Сахрон». А Сахроном звали дивакуватого, несповна розуму чоловіка, який іноді, з ціпком в руках, чомусь вештався по вулиці. Від нього завше гидотно тхнуло, а одягнутий він був у якесь лахміття. Собаки, з його появою, прямо бісилися на ланцюгах, а малеча бігали за ним і злісно дражнилися, хором вигукуючи: «чур тобі, чур – придуркуватий щур»…
Вагон був переповнений. І куди лишень їхав народ?! В ніс Миколці вдарила міцна суміш тютюнового диму і людського поту, та похмільного перегару. Під стелею, біля брудного плафону, судорожно бився метелик. Вільне місце було лише біля тих, чотирьох молодиків, що сиділи зліва по руху потяга. Вони азартно грали в карти, палили, і, раз-по-раз, брутально лаялись не зважаючи ні на кого. Пасажири невдоволено позирали на них, але всі стримано мовчали, не наважуючись не те щоб зауважити їм, а й сісти поряд. Але Миколка спритно протиснувся поміж торговок та клунків і присів, не зважаючи на гравців.
– Пацан, ти що, ану брись звідси! Тут зайнято місце! – зі злістю, крізь зуби, просичав молодик, що старанно масував колоду карт. Його цигарка звисала з губи, підстрибуючи при кожному слові, ніби стверджуючи сказане. Інші, з подивом, дивилися на сміливця.
– Не бикуй, Вован, хай хлопець сидить та вчиться, нам теж підростаюча зміна потрібна, – посміхаючись заперечив здоровань поблискуючи рандолевим фіксом.
– Ха-ха-ха! Реготали молодики зухвало зиркаючи очима по сторонам.
– От нехристі окаянні, – тихо, собі під ніс, промовила немолода жінка. – Хоть і в амністію попали, та чи надовго волі скуштують? Це сьогодні на базарі буде…е… «тримай кишеню ширше».
– Зачини хліборізку, стара! – гаркнув здоровань. – Не слухай їх, пацан. Не бійся. Сиди спокійно. А хто ще хоть слово в’якне – на свіже повітря викину! Зрозуміло?
Карти знову захопили гравців, і вони, здавалось, забули про все на світі. Вагон хитався на рейках жалісно поскрипуючи «буферами». За вікнами була темрява, скло віддзеркалювало осоловілі фігури полу сонних пасажирів. Миколка усівся вільніше, сумку свою поставив поміж ніг, щоб не впала, і уважно стежив за гравцями. Гра була не хитра – в підкидного. Він, з хлопцями, уже давно освоїв «дурачка». Але як грали ці молодики?!... Вони жестикулювали, переморгувались, кривлялись, викрикуючи не зрозумілі стороннім слова тюремного жаргону, здобрені міцними словечками. Миколка здогадався, що кожний жест, вираз обличчя, рухи пальців, кожне слово, було значиме у грі. Це дійство заворожувало, воно придавало не стільки азарту, як шулерського зухвальства. Вони добре розуміли один одного і ця гра виглядала скоріше як змагання на хитрість та тюремну браваду. Програвши молодики без заперечень кидали гроші на сидіння де вже була чимала купа зім’ятих купюр. То був общак і тому ніхто не зволікав на програш. Лише один молодик, той, зі шрамом через всю щоку, що сидів біля вікна, програючи, чухав потилицю і скажено лаявся, та й грок він був невдалий, очі його закидали всіх блискавками. Раптом фіксатий згріб гроші до купи і сховав у кишені.
– Час промочити горло, – промовив він під гуртовий прояв задоволення.
Пасажири зрозуміли, що то були лише квіти, а ягідки будуть потім. Уже знайома жінка смикнула Миколку за рукав і тихо шепнула на вухо: – Іди в край вагону, бо від них всього можна чекати. Миколка сидів мовчки, іти кудись – не хотілося, та й страху він не відчував, – мабуть від малолітства ще не з’явилось почуття самозбереження. Він лише поглядав на молодиків з цікавістю, і одне, що його турбувало – не проґавити свою зупинку.
– Рудий, давай бухло, наказав фіксатий, підкреслюючи свою значимість. Рудий, не вагаючись, вийняв з бокової кишені куртки зелену пляшку і, граючись, немов циркач, став нею жестикулювати. Він підкидав пляшку вище голови, вона крутилася, він її вправно ловив долонями, то підкидав через лікоть і ловив за горличко майже біля самої підлоги, подразнюючи своїх дружків. Картіжники лише чмихали від задоволення, розпалюючи себе перед випивкою. Зненацька, Рижий, блискавично перекинув пляшку з правої руки в ліву, горлечком донизу, і, ребром правої долоні різко та вправно рубонув пляшку трохи нижче дна. Зрубане дно, цокнувши об підлогу, покотилося поміж ногами. Ні одна крапля рідини, при цьому дійству, не пролилася. Рудий лиш крякнув від задоволення і протягнув пляшку фіксатому.
– Ну, паря, щоб очі не западали, – прохрипів фіксатий і жадібно став пити горілку, міцно тримаючи пляшку за горло. По черзі пили всі. Закусити було нічим, і молодики лише витирали вуста рукавами.
На Миколку ніхто з молодиків не звертав уваги. Хмільний дух «Московської» слався по вагону. Ніздрі дядьків засвербіли, легені наповнювались солодкою втомою. Кому було на похмілля, той давився слиною і знемагав від спраги. Миколка, який не зводив очей з молодиків зрозумів – треба розрядити обстановку. Він відкрив сумку, вийняв загорнуті в газету пироги спечені мамою на дорогу, і простягнув молодикам, які вже почали палити.
– Візьміть, – промовив Миколка, рішуче дивлячись прямо в очі фіксатому, – пироги свіжі, з вишнями… Їжте…
Від несподіванки молодики здивовано перезирнулись не второпавши, що хлопцеві потрібно, але коли фіксатому дійшло, він, усміхнувшись краєчком губ, ляснув себе руками по колінам: – Вустами дитини говорить істина, – сказав він.
– Оце так, конкретно, пацан в’їхав в тему.
– Може ти горілочки вип’єш? – з’єхидствував Вован.
– Заткни хавкало, – гримнув на нього фіксатий.
– Ні, не треба. А пироги їжте… їжте всі, я не голодний, я до бабусі в село їду, – ніби оправдовуючись промовив Миколка.
– Ха-ха-ха, до бабусі, і ми до своїх бабусь їдемо, – засміявся фіксатий, – тоді ми кориші.
Молодики, заливаючись гучним сміхом на весь вагон, послабили напругу. Цигани знову по своєму загелкотіли, вже не стримуючи дітей від намагань станцювати – їм настав час заробляти гроші. Молода циганка, що дрімала сидячи на підлозі, встала, розправила спідницю і не моргаючи дивилась на веселу компанію, сподіваючись на поживу.
Миколка поклав кульок на сидіння. Газета «Правда» розгорнулась передовицею про чергову амністію, – здобні, печені в духовці пироги, самі просилися до роту. Зверху пироги були трохи засмаглі, а з боків світилися молочною білизною подекуди скрапленою застиглим вишневим соком. Це дійство було настільки магічним, що всі враз замовкли, ніби язики проковтнули. Для молодиків, після тюремної їжі, це були нечувані ласощі. Їх зухвалість як вітром здуло.
– Та ви їжте, – лагідним голосом запросив Миколка молодиків.
– Ну, якщо вже і їсти, то і ти з нами, – відповів фіксатий, протягнувши руку до пирога. Всі мовчки їли і лише кісточки від вишень цокотіли об підлогу.
– А тебе, хлопче, як мати кличе? – запитав фіксатий витираючи рукою вуста.
– Миколка, – по-парубоцьки відповів хлопець.
– А мене, Степан, – і він простягнув руку в ознаку знайомства. Очі їх зустрілися, але Миколка погляд не відвів. В погляді хлопчини було щось таке, що Степана взяло аж за серце.
– Будьмо знайомі. Може в карти з нами перекинешся? – якось нерішуче запропонував він.
– Не хочу.
– Ти що, не вмієш? То навчимо…
– Вмію, але не хочу. Ви граєте не чесно. Я все бачив, – з дитячою наївністю промовив Миколка.
– А ти не такий уже й простак, як може здатися на перший погляд, – встряв у розмову Рудий.
– Звичайно, я карти в рукава не ховаю! – осадив його Миколка. Той зубами заскреготав від злості.
Колеса вагона рівномірно відбивали такт. Та-та, та-та, та-та. Вагон колихався мов на хвилях. Пасажири знову притихли з жалістю і співчуттям поглядаючи на Миколку.
– Хочеш, я скажу куди ти ховав гроші, які нібито клав на кучу? – запитав зненацька хлопець Рудого. – Хочеш? Рудий витріщив очі і дивився на малого не блимаючи.
– Ну… Ну… Скажи…
– Ти їх засував за манжет сорочки!
– Це правда? – запитав Степан Рудого.
– Та бреше пацан! По вухах їздить! Не слухай його!
– А ти перевір мене, – звернувся Миколка до Степана. – Ти зараз зібрав гроші, там не вистачає тридцяти карбованців. Ти маєш знати, стільки там повинно бути.
Степан мовчки вийняв гроші і став рахувати, а потім, підвівши погляд на Рудого, гримнув, сплюнувши на підлогу. – Що, крисятничаєш*?! Пацан все бачив, він не бреше.
– Та ти що, Стьопа! Кому ти віриш! Та щоб мені вік волі не бачити. Хіба я тут один?... Рудий йорзав на сидінні ледве стримуючи себе від люті. «Як це пацан підгледів?» – занепокоєно думав він.
– Ладно. Закриємо тему, – винувато промовив він і вийняв гроші з рукава сорочки. В цю мить потяг різко почав гальмувати, Миколка ледь утримався на сидінні. Гальма протяжно завили поглинаючи швидкість. За вікнами стрибали далекі, а потім і близькі світлячки електричних ліхтарів.
– Маламівка! Маламівка! – загомоніли у вагоні. Пасажири заворушилися.
– Я приїхав, – сказав Миколка своїм попутникам. – Бувайте! Миколка окинув молодиків прощальним поглядом і підвівся, взяв сумку і пішов на вихід, залишивши позаду пригоди в нічному потязі.
Ранкова зоря зблідла, темрява на сході потроху відступала, звільняючи простір новому дню. Ступивши на землю Миколка озирнувся, попутників до його села не було, і він, не вагаючись, пірнув у темряву натоптаною стежкою. Потяг, після пронизливого гудка паровоза, декілька разів сіпнувшись, брякаючи вагонною сценкою поволі набирав швидкість і лише перестук коліс ще довго лунав у передранковій тиші. Стежка далі поринала в темряву заростів кущів дерези, яка щедро розрослася по придніпровських кучугурах. Місцями дереза зливалася над стежкою своїм колючим гіллям створюючи печеру, якій, здалося, не було кінця. Холодок страху поволі заповзав Миколці за пазуху. Він, завбачливо підібравши біля залізничної колії камінців, час від часу жбурляв їх у кущі, підбадьорюючи себе. Сполохана сова, що в темряві вишукувала здобич, виплескуючи крилами розірвала тишу.
– Тю, біс би тебе забрав, – прошепотів Миколка, жбурнувши їй навздогін камінець, і, щодуху, з остраху, не відчуваючи під ногами землі, дременув з хащів. Через хвилину кущі скінчились перед широкою галявиною, левадою, як казали люди. За левадою починалося село. Навколо все було затоптане коров’ячими ратицями та щедро здобрене засохлим і свіжим послідом. Звідси починалася череда вранці, тут вона і закінчувалась ввечері. Спереду уже виднілися хати, а до крайньої – можливо було рукою подати.
Почало світати. Миколка, наляканий птицею та збадьорений ранковою свіжістю, біг аж до самісінької фіртки бабусиного двору. Серце калатало. Від нічних пригод його аж розпирало, щоб якомога швидше про все розповісти бабусі. Він відчинив хвіртку і, пройшовши до хати, обережно постукав пальцем у зачинену віконницю спальні. Бабуся мабуть вже не спала, бо відразу почувся її голос: – «Хто це там стукає? Кого це принесло в таку рань?»
– Бабусю, це я, Миколка, відчиняй двері. За дверима почулося шарудіння, потім клацнула клямка дверної ручки і на порозі з’явилася бабуся. Біла хустина наскоро накинута на голову сяяла немов ореол. Від несподіваної і радісної зустрічі бабуся лише ахала та охала обнімаючи онука.
– Як це тебе самого відпустили батьки? Ти що, йшов через ті кляті зарослі дерези? Вночі там навіть і дорослі не ходять, а оминають їх Ковжежею (так називали околицю села біля самої траси).
– Бабусю, я не йшов, я летів сюди, – майже викрикнув Миколка, – я вже вмію літати! – сміючись лащився до неї онук. Бабуся захопливе, з любов’ю, дивилася на онука.
– Ти балакай та не забалакуйся, прилетів він, ач який пустомеля! Ну, заходь в хату, розповідай, вже скоро і дід прийде з діжурства, от і будемо снідати разом. А ти що, так з пустими руками і «прилетів»? Тут Миколка збагнув, що в нього немає сумки. Вона випала з рук там, в дерезі, коли він жбурляв каміння. Він миттєво, ляснувши себе по чолі, вискочив з хати, викрикнувши: – Я зараз прийду! Вона там лежить! Бабуся не встигла й слова промовити, як Миколка був уже біля воріт. Назустріч йому ішов дід Василь, в руці він тримав його сумку.
– Миколко, ви ранковим приїхали?.. Ну здрастуй, здрастуй! А мати в хаті?
– Ні. Діду, я сам приїхав.
– Ти такий дорослий, що вже сам їздиш?!.. А я ось сумку чиюсь знайшов, попитаю людей вдень, може хазяї знайдуться…
– Діду, та це ж моя сумка! – зрадів Миколка. Вона випала в мене з рук, як я летів до хати.
– Ха-ха-ха! – засміявся дід. Ти мабуть з переляку і ніг під собою не чув. Там, в дерезі, по ночам бісенята кубляться. Ха-ха-ха! Ну, бери свою сумку та пішли до хати, будемо снідати, а потім розповіси як ти подорожував, – обнявши онука сказав дід Василь, зачиняючи за собою хвіртку.
