У квартирі Івана Івановича зламався рекуператор.
Чоловік може й не помітив би цього, якби не почали запотівати вікна - його дружина зранку, нікого заздалегідь не попередивши, надумала прокип'ятити рушники.
Стара витяжка над газовою плитою не встигала висмоктувати пар, що клубочився над оцинкованим баком, тож він потроху просочився і в кімнати.
- Маріє, ти що, зовсім здуріла? - спробував напоумити дружину Іван Іванович. - Глянь, що у квартирі твориться!
На що жінка, продовжуючи перемішувати дерев'яною кописткою вміст бачка, спокійно відповіла:
- І що? Воно й так замочене три дні стояло - куди вже далі тягнути. Я ж не винувата, що ці дні безперестанку лив дощ. І не дивись на мене - знаю, що ти пустив би їх на ганчірки. Але спочатку вийди на роботу, отримай гроші, купи нові рушники, а потім вже щось говори.
Іван Іванович на це лише розтулив рота, втім, нічого не відповів - махнув рукою, розвернувся й пішов з кухні.
- Отож-бо! - завершальним акордом прозвучало йому вслід.
З цією епідемією чоловік, як і всі інші з його підприємства, сидів удома. І хоч офіційно термін карантину сплив ще вчора, але ніхто з керівництва про відновлення роботи йому не телефонував. То вже коли цех запрацює, можна буде вимагати компенсацію за вимушений простій, а зараз… Зараз Іван Іванович не мав, що відповісти дружині й іншого виходу, як увімкнути рекуператор, не бачив.
А пристрій вмикатися не хотів: ні з нового пульта, придбаного у виробника два роки тому, ні зі старого (а раптом?), що слугував тепер муляжем телефону для меншого сина.
Іван Іванович зазирнув за коробку з іграшками, куди тягнувся від рекуператора кабель живлення - вилка стирчала в розетці.
- Маріє, а ти давно вмикала в кімнаті вентиляцію? - продовжуючи натискати клавіші, прокричав дружині чоловік.
- Ще минулого тижня, - витираючи руки об фартух, відповіла та вже дверях. - А що трапилося?
- Та бач, не вмикається. Може діти пультом гралися?
- Як? Ти ж його сам від них на шафу сховав. Чи забув?
- Та сховав, - Іван Іванович ще раз натиснув на пульт, потім поклав його до кишені. - Доведеться, мабуть, знов телефонувати на завод, щоб проконсультували. Де в нас документи на рекуператор?
- Де і всі. А ти ж у них пульт замовляв - знайди номер в телефоні.
- Ха! Це було хтозна-коли та й телефон ламався декілька разів - стерлося все.
- А я давно казала, щоб сучасний купив. Бо з таким, як у тебе, вже ніхто й не ходить.
- Ага! Тут на рушники грошей немає, а ти про телефон. Та й моя Нокія ще нас обох переживе, ось побачиш. А ці нові тільки й встигай міняти. То де той паспорт, щось його не бачу?
- Має бути - шукай.
Дружина пішла на кухню, а Іван Іванович ще раз передивився теку з документами - потрібного папірця ніде не було.
- І що тепер? - чоловік почухав потилицю, потім глянув на старшого сина, що з книжкою сидів у кріслі. - Васильку, чуєш, зайди-но в інтернет, пошукай адресу виробництва цих рекуператорів.
- Нічого не вийде, - син продовжував читати. - Інтернету зранку немає.
- От, дідько! - Іван Іванович ляснув себе по лобі. - Ще й хотів собі в нагадування записати про поповнення рахунку. Маріє, а в будинку побуту рекуператори ремонтують?
- Звідки я знаю. Зателефонуй, спитай, - почулося з кухні.
- А ти їхній телефон знаєш?
- Ні.
- Отакої! Хоч як не хотілося місити багнюку, але доведеться, - Іван Іванович витягнув з кишені пульт, поклав його на шафу й став скидати домашні штани. - Заодно й інтернет поповню.
- Якщо вже будеш в місті, купи в аптеці перекис водню. Миколка щодня то коліна, то лікті збиває, тільки й встигай промивати, - додала з кухні дружина.
- Гаразд...
Цю квартиру вони придбали десять років тому. До того Іван Іванович з дружиною та маленьким Васильком винаймали кімнату. Та потім в селі померла самотня тітка, батькова сестра, яку вони доглядали. Тож через пів року її хату продали й на сімейній раді вирішили придбати власне житло. Отак і оселилися на другому поверсі триповерхового будинку післявоєнної забудови, що ховався серед садів майже на околиці містечка.
Івану Івановичу, котрий саме влаштувався технологом на місцеве підприємство, що випускало вироби з поліетилену, квартира не дуже сподобалась. Бо до роботи від неї добиратися слід було ледь не через все місто, і ремонту житло не бачило, мабуть, від самої здачі в експлуатацію. Але споглядання Маріїного обличчя, яке світилося, коли вона перемацувала стару газову плиту, пальцями протирала віконне скло й говорила, що давно мріяла про власну кухню, змусило пристати на цей варіант.
Руки в Івана Івановича виросли з правильного місця, тож він за декілька років зробив у квартирі ремонт: замінив труби, поклав у ванній кімнаті кахель, переклеїв по всій квартирі шпалери, пофарбував стелю, перестелив лінолеум.
А там дійшла черга й до вікон. Старі, дерев'яні, що місцями вже згнили, ремонтувати не було ніякого сенсу. Тож Іван Іванович, отримавши чергову квартальну премію, вирішив їх замінити на сучасні, пластикові.
На початку вони з дружиною не могли нарадітися придбанню: і протяги зникли, і у квартирі наче світліше, затишніше стало. Та потім по кутках кімнат і біля вікон стала з'являтися чорна пліснява. А невдовзі почав хворіти Василько.
Лікар, до якого звернулися батьки, розпитавши про умови проживання дитини, порадив боротися із цвіллю. Бо, на його думку, саме вона спричинила у хлопчика таку ось реакцію.
Тож Іван Іванович, дивлячись на Маріїн живіт - сім'я очікувала на поповнення, - вирішив діяти. Насамперед він вислухав думки спеціалістів: головного інженера з роботи, знайомих будівельників, а також продавців побутової хімії на місцевому ринку. І майже всі вони зійшлися на тому, що причиною появи плісняви є недостатня вентиляція в приміщенні.
Звісно, що кращим рішенням було б встановлення кондиціонера. Але Івану Івановичу, котрий на роботі ледь не пів дня сидів під ним, а потім посеред літа страждав на нежить, цей варіант не дуже подобався. А ще відлякувала ціна - наче не так вже й багато за таку річ, та все одно.
Отак в пошуках чогось оптимального чоловік натрапив на інформацію про рекуператор. Згідно з описом це було і дешевше, і компактніше, і крім вентиляції пристрій додатково повертав частину хатнього тепла назад в кімнату. Та й гарантія від виробника радувала: п'ять років - це не рік, чи два.
Невдовзі поштою надійшов пакунок - рекуператор виявився ще меншим, ніж очікувалося. Виробник рекомендував доручити встановлення пристрою спеціалістам, та Іван Іванович вирішив зекономити. Тим більше, що в інструкції все було розписано покроково, щоб навіть дурень помилитися не зміг.
Проте, не дарма кажуть, що писати легше, ніж втілювати написане в життя. На одну лише діру в стіні довелося витратити майже два дні. Бо нові шпалери, і лінолеум вимагали акуратності - тут ковадлом не помахаєш. На додаток ще й ударний дриль зламався ледь не на початку вибивання діри. Спроба довбати за допомогою молотка та зубила призвела до того, що Іван Іванович декілька разів промахнувся й потім, зціпивши зуби, танцював із затиснутою під пахвою пошкодженою рукою. Добре, що навідався сусід, побачив оце все й позичив свого перфоратора. Отут вже справа пішла веселіше.
Насамкінець, щоб нікого не покалічити, Іван Іванович обгородив біля будинку місце, де повинна була падати цегла, неподалік посадив для підстрахування Василька, щоб відганяти дурнів, котрим заманеться йти крізь загорожу, й добив таки діру. А там вже залишалося вставити рекуператор, запінити його і приєднати до електрики.
Втім, і тут не обійшлося без проблем. Щоб запінити пристрій з вулиці, треба було десь взяти велику драбину. Але такої не знайшлося, тож Іван Іванович наростив трубку, що йшла в комплекті з балоном і з квартири задув діру так, що клапті піни, які обрізати теж було ніяк, висіли біля рекуператора не один рік, аж поки на сонці не перетворилися в порохно й осипалися потроху самі.
Зате підключення до електрики пройшло легше. Рідний кабель рекуператора виявився доволі коротким, втім, довбати стіну, щоб влаштувати поряд розетку, Іван Іванович не став - бо нові шпалери! Він просто доточив ще шматок нового дроту з вилкою, з’єднання звично замотав ізоляційною стрічкою і нарешті ввімкнув пристрій.
Звісно, що відразу видимих результатів годі було очікувати. Та вже першої ночі, коли рекуператор залишили працювати, Василько не турбував батьків ані кашлем, ані проханням підійти. А там потихеньку й пліснява перестала з’являтися. І ніхто вже не звертав уваги на майже нечутне монотонне гудіння. Навпаки, здавалося, що так і треба, що це майже непомітний додаток до свіжого повітря та міцного сну.
Декілька років пристрій працював справно. Аж поки малий Миколка одного дня не вкинув пульта від нього до наповненої водою ванни. Добре, що це сталося влітку й новий пульт, замовлений Іваном Івановичем на заводі, надіслали доволі швидко. І далі ніяких проблем з рекуператором не було - аж до сьогодні.
Якби не Марія зі своїм кип'ятінням, та не сира погода за вікном, і діти, що сиділи вдома - з ремонтом пристрою ще можна було б і почекати. Але ж все одно треба проплатити інтернет, а пошта знаходилась поряд з ремонтною майстернею. Тож оминаючи калюжі й згадуючи незлим словом день, що так розпочався, побрів Іван Іванович до середмістя...
Будинок побуту, як і більшість магазинів містечка, знаходився на центральній площі. Непоказна зовні будівля і всередині також нічим не вражала: вимощений сірим кахлем довгий коридор, пофарбовані жовтою фарбою стіни. І повна відсутність людей.
“А чи працюють вони?” - тільки-но подумав Іван Іванович, як тут же помітив потрібну вивіску, й не роздумуючи, смикнув на себе двері поряд з нею. І двері відчинилися.
В невеликій приймальній кімнаті сиділа огрядна жіночка невизначеного віку, в окулярах на довгому загостреному носі. Вона щось розглядала в глянцевому журналі, але побачивши відвідувача, відклала його, натягла на носа блакитну маску, що до того висіла на її підборідді, й мовчки вказала на табличку поряд із собою: “Без маски не обслуговуємо!”
Іван Іванович відразу пригадав, що забув удома наразі всюди потрібний засіб особистої гігієни, але задля виду перемацав курточку, штани й уже потім винувато проказав:
- Я лише спитати! Мені…
На що жіночка, навіть не дослухавши, ще раз вказала на оголошення й поверх окулярів подивилась на відвідувача так, наче той збирався зробити щось дуже-дуже погане.
- Та я ж тільки…- спробував переконати співрозмовницю Іван Іванович, але та демонстративно підсунула до себе журнал.
- І що - зовсім ніяк? - ледь не пошепки ще раз перепитав чоловік.
Жіночка, не піднімаючи голови, заперечливо захитала нею. Іван Іванович, зітхнувши, згадав, що поряд є аптека, де можна придбати маску. Розуміючи, що подальші вмовляння все одно не допоможуть, він розвернувся і вийшов з кімнати.
Але на дверях аптеки висіло схоже оголошення: “Вхід без маски заборонено!”
- Та як же так! - розвівши руками, розпачливо вигукнув Іван Іванович.
Чоловіка вже почала дратувати всеосяжна безвихідь, що із самісінького ранку супроводжувала його: спочатку, бач, зламався пульт, а може й сам рекуператор; наразі маска, без якої нікуди не зайдеш. Чого ж бо далі чекати: метеориту, чи може виверження вулкану? Звідки взялися всі оці проблеми, чим він завинив перед Всесвітом?
Іван Іванович заскрипів зубами, ще раз перечитав оголошення, а потім в пошуках невідомо чого оглянув площу. І побачив… сміттєвий бак, що притулився збоку до продовольчого магазину.
- Твою ж ковіньку! - чоловік ще раз озирнувся - чи не спостерігає хто за ним! - потім неквапом пішов до колишнього гастронома, який нині називався супермаркетом. Роздивляючись його вікна, він ще раз непомітно оглянув площу - нікого! - й швидко попрямував до бака, поряд з яким вже помітив декілька використаних масок.
До них залишалося зо п'ять кроків, аж тут із-за сміттєвого бака неочікувано вигулькнула одягнена у рване пальто постать бородатого безхатька й безцеремонно загородила собою дорогу. Замурзаний чоловік зі слідами крові над лівим оком щось безперервно жував і водночас оцінювально оглядав незнайомця перед собою. Дивно, але поглядом безхатько чимось нагадував довгоносу жіночку з "Ремонту побутової техніки".
Іван Іванович з несподіванки аж зупинився й пальцем вказав на ближню більш-менш пристойного вигляду маску:
- Мені… той… Я лише оце візьму… І все.
На що безхатько, продовжуючи жувати, поглянув униз, потім виставив перед собою розчепірену п'ятірню.
- Що? - не розуміючи жесту, перепитав Іван Іванович. - Що це?
Безхатько виплюнув на землю якийсь кавалок і роздратовано прохрипів:
- П'ятірку жени!
- Але ж воно нічиє! - спробував заперечити Іван Іванович. Втім, коли безхатько заніс над маскою свого обліпленого болотом рваного черевика, швидко додав:
- Гаразд, гаразд! Ось, тримай! - і простягнув небритому чоловікові, від якого нестерпно тхнуло сечею, м'ятого папірця.
Безхатько посміхнувся, забрав гроші й відійшов до бака.
Іван Іванович, скоса поглядаючи на бороданя, двома пальцями швиденько підчепив маску й поспішив до кав'ярні, яку запримітив неподалік ще раніше.
"Це ненадовго, - подумки виправдовував свої дії чоловік. - Це щоб в аптеку потрапити, а там…"
В невеликій кав'ярні було порожньо. Лише за стійкою дівчина в уніформі переглядала на смартфоні якесь відео.
- Я в туалет, - швидко відповів на її погляд Іван Іванович.
У вбиральні чоловік ретельно прополоскав з милом придбану в безхатька маску, понюхав її - відчувався слабкий запах мила! - трохи підсушив за допомогою сушки для рук, і вже потім, подякувавши дівчині, котра навіть не озирнулась на нього, залишив кав'ярню.
В аптеку Іван Іванович зайшов з чистим сумлінням, дочекався своєї черги - попереду жіночка набрала ліків ледь не пів торби, - і зробив замовлення:
- Мені, будь ласка, десяток масок і перекис водню.
- Ой, а маски скінчилися! - заметушилась аптекарка. - Жіночка перед вами останній пакунок забрала. Завідувачка ще зранку замовила, але коли привезуть, невідомо. Тож приходьте пізніше. Перекис водню давати?
- Давайте, - розчаровано відповів Іван Іванович, забрав пляшечку й залишив аптеку.
Приймальниця в ремонтній майстерні, побачивши відвідувача в масці, натягла на носа свою, привіталася й чемно перепитала:
- Що у вас? Кладіть на стійку, майстер зараз подивиться.
- Рекуператор. Але він удома. Скажіть, їх ваша майстерня ремонтує?
- Що, перепрошую?
- Рекуператор. Це такий пристрій…
- Бро-оня! - не відвертаючи від Івана Івановича погляду, гукнула до підсобки довгоноса. - Бронько! Вийди-но сюди!
За ширмою, схожою на звичайну штору, почулися кроки й невдовзі в приймальній кімнаті з'явився чоловік в спецівці, котрий на ходу витирав ганчіркою руки.
- Чого вам, Аделаїдо Василівно?
- Броню, - жіночка поправила пальцем окуляри, - поговори з людиною. Бо я його не розумію.
- То що у вас? - Броня відклав ганчірку, сперся на стійку.
- У мене зламався рекуператор, - Іван Іванович поглядав то на Аделаїду Василівну, то на Броню, котрий був без ніякої маски. - Це такий пристрій для вентиляції…
- Мені відомо, що це, - Броня усміхнувся. - Бо сам ще недавно монтував їх. Але, вибачте, ми таке не ремонтуємо. Проте, я знаю, куди вам слід звернутися. Це поряд. Я там працював, тож скажете, що від Броніслава Михайловича - себто, від мене. Там зараз або Федько, рудий такий, або Володимир Вікторович - він старший. Скажете, що заслінка в рекуператорі клинить - зазвичай вона ламається першою, - вони допоможуть.
- Але в мене наче ніякої заслінки немає, - спробував уточнити Іван Іванович.
- То ви так думаєте. Втім, розповісте хлопцям, що сталося й вони все владнають. А в мене, вибачте, робота.
- Але як їх знайти - ваших товаришів? - перелякано перепитав Іван Іванович, коли побачив, що Броня повертається до підсобки.
- Вийдіть на вулицю, заверніть за будинок, там у дворі, в підвалі, побачите, - і через мить чоловік у спецівці зник за ширмою.
За будинком побуту дійсно був двір, який раніше відділяли від вулиці ворота - від них наразі залишилися лише стійки.
Іван Іванович пройшов повз них і вперся у велику, утворену після недавніх дощів калюжу, яку ніяк було обійти: ні зліва, де росли густі чагарі, ні справа - тут калабатина впиралася в будівлю. Про те, щоб її перестрибнути, також годі було й думати. Бо навіть в школі на уроках фізкультури так далеко стрибати не доводилося.
Зазирнувши за ріг будинку - наскільки дозволяло штучне мініморе, - чоловік побачив невелику автівку з фургоном. В якусь мить біля неї з'явився високий рудоволосий хлопець, котрий завантажив у машину щось металеве - почувся брязкіт.
- Федю! - голосно покликав Іван Іванович. Бо вирішив, що це саме той Федько, про якого згадував Броня з ремонтної майстерні. Втім, хлопець не озвався, а через мить зник у підвалі.
- Федю! - і знову ніхто не відповів.
Рудоволосий не з'являвся доволі довго, тому рішення перейти через калюжу було вимушеним - хтозна-коли ще той Федя вилізе зі свого сховку.
В черговий раз оглянувши калабатину і прилеглу до неї будівлю будинку побуту, Іван Іванович вирішив форсувати водну перешкоду вздовж стіни. Бо принаймні якраз біля рогу будинку посеред води стирчали два невеличкі камінці, через які, спираючись на стіну, можна було перебратися на інший бік тимчасового моря.
Завжди обачний Іван Іванович і цього разу також перевіряв кожен свій крок. Похитавши ногою першу опору, він залишився задоволеним - камінь навіть не ворухнувся. Другий перевіряти було незручно, тому чоловік, сподіваючись, що той теж надійно сидить в багнюці, ступив на нього, аби потім перестрибнути на суходіл. А камінець під ногою взяв і крутнувся.
Спроба ухопитися за стіну виявилася невдалою - рука лише відірвала від неї шматок тинькування й тіло, що продовжувало рухатись, шубовснуло в калюжу.
Івану Івановичу здалося, що він доволі швидко вискочив з неї. Втім, у взутті противно чавкало й мокрі штани неприємно прилипали до ніг. Проклинаючи все, що міг згадати, чоловік скинув черевики, вилив з них воду. Настала черга штанів - щоби викрутити їх - і в цей момент над вухом прозвучало:
- Агов! Ти що робиш, га?
Поряд, з оцинкованим коробом в руках, стояв рудий Федя і здивовано дивився на Івана Івановича.
- Це зовсім не те, що ви подумали, - схвильовано залопотів останній. - Ви ж Федя, так?
- Ну?
- Я від Броні, Бронька. Йшов до вас, та ось - упав у воду. Я тільки штани викрутити хотів, більше нічого, повірте!
- А навіщо мене шукали? - все ще підозріло оглядаючи незнайомця, перепитав рудоволосий.
- Та рекуператор зламався. Броня порадив звернутися до вас. Він ще про заслінку там якусь казав, але то не вона. Принаймні в себе я її не бачив. То як, допоможете?
- Рекуператор, кажете? Гм! - у Федька раптом задзвонив телефон. - Вибачте.
Рудий витягнув з кишені слухавку, приклав до вуха:
- Я... Так, вже закінчую... Зараз виїду, не кричіть... Що, Федя? Я вже тридцять років Федя! Якщо горлатимете, то піду вслід за Бронькою! І не сидів я, онде свідки є, - рудий зиркнув на Івана Івановича. - Зараз виїжджаю! Все! Кричить він…
Федько вимкнув слухавку:
- Вибачте, але мені зараз ніколи - на об'єкті чекають. Та ви й самі все чули. Тож приходьте завтра, або чекайте старшого - він ось-ось має над'їхати.
- А як я його впізнаю?
- Впізнаєте. На чорному джипі приїде - це він, - рудоволосий вкинув короб до фургона, закрив його, потім замкнув двері в підвал, сів у автівку, й розганяючи калюжею хвилі, потихеньку виїхав з двору.
А Іван Іванович залишився стояти в мокрих штанах, вважай, що на острові. Бо іншого виходу з двору, як через калабатину, він поки не бачив.
Поряд зі входом в підвал, де мешкали вентиляційники, лежав великий камінь. Іван Іванович сів на нього, перевернув поряд черевики - щоб стекли хоч трохи, - рукою підпер підборіддя й заплющив очі.
"Кажуть, що нічого випадкового в житті не буває. Що ж тоді означає сьогоднішній день? Чого він мене повинен навчити, від чого застерегти? Чи це всього лише, як в приказці: одна біда тягне за собою іншу. Та й коли нарешті з'явиться Володимир Вікторович на чорному джипі? Бо хоч і йде до літа, проте, так замерзнути можна, їй-бо! - Іван Іванович розплющив очі. - А дійсно, чого дарма сидіти? Онде за інтернет не проплачено - пройдуся, зроблю корисну справу, а там і Федьків начальник може з'явиться."
Чоловік зняв таки штани, викрутив їх, декілька разів тріпонув, щоб розгладити зморшки, й врешті-решт натягнув на ноги - вирішив, що так вони скоріше висохнуть. За штанами настала черга черевиків, а потім камінь, на якому так добре сиділося, перекотився до рогу будинку, де вмостився на місце камінчика, що змусив Івана Івановича скупатися.
А далі чоловік, майже не дивлячись під ноги, перестрибнув на нього, затим на менший, а потім на край калабатини, що межував з ворітьми. Спробувавши ще раз долонями розгладити штани, Іван Іванович врешті-решт залишив цей замір, озирнувся площею й попрямував до пошти.
За час, проведений на ній, жоден чорний джип до будинку побуту не під'їжджав. Іван Іванович потім зазирнув і у двір - нікого. Тож чоловік вирішив зателефонувати дружині - щоб син перевірив інтернет і заодно знайшов телефони виробника рекуператорів.
- Маріє, це я, - після довгих гудків дружина взяла нарешті слухавку. - Що там вдома?
Втім, відповідь Іван Іванович не почув. Бо телефон знайомо булькнув і замовк.
- Цього ще не вистачало! - Нокія не реагувала на будь-які натискання. - І хотів же з вечора поставити на заряджання. Що за день такий!
І тут на очі йому трапилася вивіска магазину побутової техніки.
"А чом би й ні! Спитаю в них про зарядку - все одно чекати", - Іван Іванович впевнено попрямував до магазину.
Всередині людей не було, лише за стійкою молодик щось натискав на своєму смартфоні.
- Перепрошую, у вас телефон підзарядити можна? - натягаючи на носа маску, поцікавився Іван Іванович.
- Звичайно можна, - дивлячись на відвідувача хлопець також вдягнув свою. - Давайте його сюди.
Та коли Іван Іванович простягнув свою Нокію, молодик розчаровано опустив руку:
- О-о! Я думав, що такими вже не користуються. У нас для вашого динозавра кабелю немає. Втім, якщо треба зателефонувати, я можу дати свій - все одно безліміт. Ви номер знаєте?
- На жаль, ні. У мене дружина записана під іменем, а телефон… - Іван Іванович помітив поряд з хлопцем ноутбук. - У вас тут інтернет є?
- Звичайно. Що ви хотіли? - радо відповів молодик. - Покупців, як бачите, катма, то може й допоможу.
- Забийте в пошук "рекуператор, виробник", повідомте мені результати, а я вже потім скажу, що далі.
Хлопець відкрив ноутбук:
- Як ви кажете?
- Ре-ку-пе-ра-тор, - по складах повторив Іван Іванович.
- Та-ак. Є. Тут ось…
Закінчити хлопець не встиг. Бо його покликав чоловік, що саме зайшов до зали:
- Максиме, тримай адресу. Вантажте з водієм холодильника, що біля входу й мерщій до клієнта. Ти чув?
- Чув, Сергію Панасовичу. Зараз ось закінчу…
- Ніяких зараз, я тут сам справлюся. Вантажте мерщій - люди чекають. Що у вас, ви вже вибрали? - Сергій Панасович звертався вже до Івана Івановича, водночас зазираючи до ноутбука. - А це що - ми таким не торгуємо!
- Я лише попросив вашого хлопця, щоб знайшов інформацію.
- Вибачте, але у нас не інтернет-кафе. Або щось вибирайте, або йдіть. Вас щось цікавить? - ці слова вже були адресовані молодій парі, що тільки-но зайшла до магазину.
Іван Іванович спробував зазирнути до відкритого ноутбука, та врешті-решт подумав, що телефон все одно розряджений, а отже телефонувати ніяк, тому потихеньку відійшов від стійки.
І виявляється вчасно. Бо крізь скло побачив, як біля будинку побуту зупинився чорний джип, з нього вийшов чоловік і невдовзі зник у бокових дверях будівлі - їх Іван Іванович помітив лише зараз.
Щоб переконатися, що це той самий Володимир Вікторович, довелося перетнути площу і зайти в ті ж двері, що й незнайомець. За дверима починалися сходи в підвал. Іван Іванович пройшов ними й опинився в кімнаті, де за столом побачив власника чорного джипа.
- Ви Володимир Вікторович?
- Так. Хто ви й що хотіли?
- Я від Броніслава Михайловича, Бронька. Він сказав, що ви допоможете.
- Від Броні? - Володимир Вікторович усміхнувся. - Ти глянь, він вже клієнтів мені постачає. То що у вас?
- У мене зламався рекуператор. Броня каже, що ви маєте з ними справу.
- А ви з якої організації? Його монтувати ми, чи хто?
- Ні, монтував я сам - це вдома у мене.
Володимир Вікторович раптом засміявся:
- Он воно що! Не хотілося, але мушу засмутити вас. Бо наша фірма монтує тільки промислові рекуператори. У вашому випадку слід зв'язатися з виробником і вже він розкаже, хто ремонтує вашу модель. Ми, на жаль, такого не робимо та й у нашому місті ніхто не робить. Тож телефонуйте виробнику. Ще питання є? Бо, перепрошую, в мене справи.
- Зрозуміло. Дякую й на тому! - ледь не прошепотів Іван Іванович і попрямував до виходу.
Після слів Володимира Вікторовича він очікував хоча б на розчарування, але в душі спостерігалась якась дивна полегкість. Так, вся ця біганина була марною, але чоловік несподівано почувався задоволеним. Якби його спитали, чому так, він, мабуть, не зміг би виразно відповісти. Може це тому, що нарешті трапилася людина, котра поставила остаточну крапку в його сьогоднішній метушні. Бо негативний результат - все одно результат.
Хай там що, та Івану Івановичу було хороше попри всі негаразди, що переслідували його весь день. Єдине, що трохи дошкуляло, так це буркотіння в порожньому шлунку. Тож чоловік вийшов з підвалу будинку побуту й потихеньку почимчикував додому.
В їхньому дворі Марія саме розвішувала на мотузку виварені рушники. Іван Іванович раніше не придивлявся, які вони були, та зараз ці шматки тканини здавалися йому напрочуд білими, ледь не прозорими. І Марія із закачаними фартухом, в якому тримала прищіпки, теж наче світилася в променях сонця.
Іван Іванович присів на лавку біля під'їзду, зітхнув.
- О, то ти вже повернувся, - Марія, розвішуючи останнє з випраного, помітила чоловіка. - Як сходив? Заплатив за інтернет?
- Заплатив, - стомлено відповів Іван Іванович. - І перекис водню купив. А от з ремонтом…
- Тобі телефонували з роботи, - Марія, схоже, не слухала чоловіка. - Сказали, що ти весь час поза зоною.
- І чого хотіли?
- Завтра відкриваються, чекають тебе в цеху.
- Це добре. А що в нас на вечерю?
- Борщ і гречка з котлетами. Вибач, на більше часу не вистачило.
- Якщо є борщ, то більшого й не треба. Давай-но допоможу, - Іван Іванович піднявся з лавки й простягнув руку по миску.
- Та що тут вже допомагати, - Марія переклала порожню посудину в іншу руку. - Йди вже. Щось вигляд у тебе, Іване, як у вареної капусти. Що сталося?
- Заморився я, Маріє. А тут ще з цим ремонтом невдача.
- До речі, Миколка вибирав собі іграшки в коробці й зачепив кабель. І знаєш, вогник на рекуператорі загорівся. А потім знов погас. Глянь до дроту - може в ньому причина?
- Гаразд. Але спочатку повечеряю…
І був борщ, і до борщу. А потім Іван Іванович трохи посидів у кріслі, споглядаючи вимкнений пристрій, що змусив його понервувати. Нічого не хотілося, та треба було виконувати обіцянку. Тому довелося перервати відпочинок і оглянути кабель живлення. виявилося, що у місці з'єднання один з дротів переламався (з чого б це?), тому контакту не було.
Ремонт зайняв не більше десяти хвилин і рекуператор, підморгнувши єдиним червоним оком, нарешті запрацював.
Вже в ліжку, слухаючи його монотонне гудіння, Іван Іванович довго обмірковував події дня, що минув. І всі неприємні, на перший погляд, пригоди здавалися йому тепер кумедними й вартими того, щоб над ними сміялися. Тож Іван Іванович усміхнувся сам собі й притулився до теплої Маріїної спини. Дружина щось промуркотіла крізь сон, й вмощуючись зручніше, у відповідь ще дужче притиснулася до чоловіка.
"А життя, попри всілякі негаразди, не таке вже й погане", - подумав наостанок Іван Іванович, обійняв дружину й склепив повіки.
