- Йдеш на роботу - одягаєш білу сорочку. Якщо хтось зустрічає на дорозі наше авто і бачить білу сорочку, вони мають знати, ми на роботі, не займай. Це наш знак.
Один напроти другого сиділи два зовсім різних чоловіка. Вуйко Метро, або Дмитро Коновал, народжений на Поділлі чоловік в зморшках і з сивим волоссям. І Віллі Оренчак, або як записано церковно-словянською в церкві біля містечка Two Hills, Василій Оренчук, білявий 20-річний хлопець народжений тут в Альберті. Це було hiring interview, тобто інтервю по найму на роботу. Формальне, як годиться, в офісному приміщенні деревяного ресторану. Віллі хвилювався.
- Біла сорочка, значить вишиванка?
- А у тебе хлопче є інакша біла сорочка? Сорочка як у клерка?! - зареготав Вуйко.
- Ні, лише вишиванка - широко посміхнувся Віллі.
Запитання було для пози. Він знав, що Буйчуки гордо одягають вишиванки на роботу. Він хотів бути одним з них.
Буйчуки це банда контрабандистів. Вони перевозять на спеціальних швидких авто (фірах) лікер (кріпкий алкоголь) з Америки. Також вони женуть свою горілку. Їх територія на південному сході Foothills, в преріях. На захід, в горах, бізнесом заправляють переважно італійці. Їх босс - Імператор Пік (коротко Пік), кремезний Еміліо Пікарелло. У Буйчуків головний Дон Буйчук або Данило Буйчук, один з перших народжених в Канаді українців. Йому лише 32 роки, але на нього вже працюють такі сеньойори з армійським досвідом як Вуйко Метро.
Вуйко Метро був гарним вояком двох імперських армій. Спочатку Російської армії, потім Британської. В 1916-му переїхав з братом до Канади. Звідси повернувся солдатом на війну в Європу. Отримав контузію і поранення в плече, був демобілізований. Працювати в полі йому було важко. Навчився водити авто, став контрабандистом. Він був не такий вже і старий, але з білим сивим волоссям і з протягнутими до підборіддя чорними вусами. Певно за вуса сусідські діти з першого дня його почали кликати Дмитра "вуйко Метро".
Технологія успіху бізнесу Буйчуків на перший погляд не складна. Підтримувати фіри в такому стані, що їх не можуть здоганяти Королівські Вершники, тобто поліція. Нещодавно місцевих королівських вершників перйменували з Королівської Поліції Вершників Північного Заходу (RNWMP) на Королівську Поліцію Канадських Вершників (RCMP). Центральний уряд з далекої Оттави лише приходив в колишні колонії Дикого Заходу. З коротшою назвою в поліцію прийшли і нові технології, зокрема автомобілі Форд. Поки що лише декілька. І контробандистам довелося "прокачувати" свої форди в гаражах до такого стану, щоб вони всеодно летали швидше від поліцейських.
****
Авто мчало по неглибокій колії серед першого дотику ранкового снігу. Грунт в цьому місці на кордоні з Америкою від природи дуже помішаний з камінням, badlands, він не годиться для плуга. Лише поодиноокі ковбої вигулюють тут корів і коней. На сотні кілометрів лише твариини, птахи, пара невеликих поселень індіанців, декілька невеликих ферм ковбоїв і протестантських колоністів. А раз мало людей - мало і королівських вершників. Поросле пахучими невисокими травами камянисте поле, перерізане поодинокою колією Канадської Тихоокеанської залізниці (CP Rail) як ледве помітним шрамом цивілізації на тлі первісної природи.
За кермом сидів Вуйко Метро, поруч збуджений Віллі Оренчак. Це була його перша "бізнес подоріж". Назад з Америки було їхати вже не так моторошно. Він вже малював собі в голові рідний хутір, хату батьків під вербою, сестер і братів. Він повернеться як справжній чоловік, з пістолею за поясом. І батько тоді вже скаже, що час йому ладнати окрему хату... Авто підстрибнуло на врослому в колію камені, Вуйко Метро чортихнувся, Віллі по інерції підхопив руки догори:
- Вуухууу! - не втримав він захоплення. Вуйко Метро лише міцніше натягнув капелюха і посміхнувся собі у вуса.
- Капелюха не загуби, козаче.
- А може я собі куплю широкого капелюха? Як у ковбоїв... - мріяв в голос Віллі.
- Бігатимеш за ним по полю... На такій швидкості... - відповів собі в вуса Вуйко. Віллі його не почув за шумом вітру і ревом сильного двигуна.
****
Попереду, далеко на горизонті зявилися вершники. Чорт забирай! Не поодинокий поліцейський з довгою рушницею, а декілька вершників. Втім, що то за вершники, треба ще розгледіти...
Звернути з дороги в Преріях - це остання справа для контрабандиста. Навантажена бочками і пляшками фіра, навіть маючи за кермом такого досвідченого фірмана як Вуйко Метро, побє собі колеса об каміння, та й товар. Запасні колеса є. Але це всеодно ризиковано. Тому досвідчений контробандист буде до останнього залишатися в колії.
Тим більше, що вершники не схожі на поліцію або солдат. Якісь кремезні закутані в шкіру. Не індіанці. Можливо мисливці? Вуйко Метро вирішив наблизитися, на всяк випадок сказавши Віллі перевірити рушницю і тримати наган наготові.
Мати Божа, вони дійсно кремезні, у них короткі але великого калібру рушниці в руках. Німецький пістоль Маузер. Якийсь крам у мішках. Одягнуті як метиси мисливці з Манітоби. Може мисливці...
Метиси розмовляюь французькою мовою, та ще й такою, що їх ніхто не розуміє. Але про що з ними розмовляти, міркував Вуйко Метро. Зараз розминемося собі і кожен поїде своїм шляхом.
Вершники обступили авто, їх було троє. Контробандисти тепер могли бачити деталі їх незвичного одягу. Все шкіряне, з якоїсь армійської чорної шкіри. Вуйко бачив таку шкіру у німецьких офіцерів. Але крій не схожий ні на солдатський, ні на мисливський. На голові темні ковбойські шляпи, широкі, в таких місцеві ходять хіба що на родео. Широкоскулі, дійсно фізично кремезні мисливці з бородами прикритими темними вовняними платками.
І здається напідпитку. Принаймні один, в збудженому настрої, почав нервово реготати розглядаючи фіру. Розмовляють не як метиси, англійською наче, але якоюсь важкою англійською...
- Hey, look, we've got our booze! - простягнув один з них руку в шкіряній шкарпетці до бочки. Вуйко взяв в руку двоствольний Кольт і недвозначно звів догори готову рушницю.
- Не трогай, Ivan, мьі договорились, никаких пьянок пока нє закончим дєло - скомандував один з них... російською мовою, вимовляючи "Айван" на англійський манер.
Вуйко Метро трохи знав російську мову. Росіяни?! Тут?!
Також він розгледів краще вершників. Першого, того, що приструнив Айвана, він назвав про себе "командир". Справжній степовий диявол з льодяним поглядом, довгими косматими вусами і нечесаним волоссям, що спадає на засмаглу шию. У нього одне око зі скла. Другий, Айван, круглолиций з слизькою наглою посмішкою. Третій вершник, важко розгледіти, його збуджені очі блищать з під тіні широкого капелюха. І з його лівою руки швидко крапає кров. Він поранений і рука безпомічно висить, поранений здається в плече.
- У тебе вишита сорочка. Ти звідки? - помітив той з командним голосом. Українці напружено мовчали демонстративно тримаючи зброю напоготові. Лише зараз Вуйко помітив, що крам в мішках на конях не мисливський, якийсь домашній крам.
- Talk to me! - зарепетував чорний ковбой і раптом, одним рухом величезної руки збивши капелюха, схопив за волосся хлопця, вправно вибивши своєю важкою рушницею з його білої руки пістоль. Потім спрямував цю рушницю Віллі в голову. Вуйко Метро пружиною підхопився в повний зріст, ставши ногами на сидіння і двері авто, і спрамував свою рушницю прямо в голову вершнику, що тримав Віллі.
- Хто ви, чорт забирай?! Ти словак? Малорос? - продовжував кричати командир англійською.
- Ми місцеві. У нас бізнес. Ти хто такий? Облиш хлопця - з усих сил намагаючись говорити спокійно відповів Вуйко.
- Слухай "місцевий". У нас проблема. Ми втратили пару рук - кивнув той на пораненого товариша: - У нас багато речей, нам потрібні руки. Ми беремо хлопця з собою...
Він струсонув голову збліднілого Віллі. Вуйко ледве стримувався, щоб не розрядити рушницю в голову здорованя.
- Ми б могли вас прикінчити. Але нам портібне співробітництво - здоровань сковтнув повітря і пророкотів дивлячись Вуйкові просто у вічі. - Cooperation mothefuckers! - на його брудній шиї вмить зпучилися віни.
- Нам треба щоб хлопець нам допоміг з вантажем. Нам треба щоб він на нас попрацював і вірив, що ми його відпустимо. Тому ми відпустимо зараз тебе. Їдь геть, зараз!
Вуйко Метро вагався. Командир в чорному продовжив погрози, трохи нижчим голосом, наче намагався переконати в серйозності своїх погроз:
- Їдь в свою селянську нору і сиди там як кріль! Бо якщо базікатимеш - ми розтрощимо твою нору з твоїми крільчатами - він струсонув голову Віллі ще раз. Той дивився кудись вгору і глибоко дихав ротом, як риба.
Вуйко Метро заціпінів. Йому дуже хотілося трохи ворухнути пальцем і розтрощити враз кулею голову нахабі. Також він розумів, що двоє інших з спрямованими у нього важкими рушницями, прикінчать і його, і Віллі. Він бачив, що перед ним не пяні ковбої, а дисципліновані досвідчені головорізи з досвідом. Можливо колишні солдати, як він сам...
****
Контрабандисти не знали кого зустріли. В чистому полі вони зустріли банду hijackers, що щойно пограбувала потяг. Зухвале нехабство! Про пограбування потягів на Дикому Заході альбертійці чули як про дідівське минуле. Сьогодні тут, в Альберті, на кордоні переповненому поліцією, контрабандистами, солдатами, що повернулися з фронту. Що спонукало трьох мігрантів з Росії на це безумство?
Пограбований поїзд CP Rail 63 прямував з міста Лезбрідж, що в преріях Альберти, далі на захід: через гірські підніжжя Foothills, потім через грандіозні Великі Скелясті гори і аж до міста Кранбрук, що лежить в спокійній долині Кутніі на іншій стороні Скелястих гір, в Британській Колумбії. Пограбування сталося в час коли поїзд впритул наблизився до самого підніжжя скель, між невисокими вирівняними, як ножицями вітром Шинук деревами, біля завжди холодного глибокого з лазуровою гірською водою озера Crowsnest Lake (тобто озера Воронячого Гнізда).
Росіяни (саме так ще називали the three banditos в газетах - "The Russians") спланували втікти з награбованим в малозаселений американський штат Монтана. Від міста де вони зупинили поїзд до кордону Штатів було якихось півсотні кілометрів.
Росіяни спланували йти шляхами контрабандистів. Сподівалися, що це буде відносно неважкий шлях. Мали надію, що їх навантажених краденим коней прикриють пагорби Foothills, що порослі духмяними травами мальовничі рівчаки гірських річок стануть їх стежками втечі від неминучого переслідування. Вони були настільки самовпевненими, що навіть не мали з собою провідника.
Що якби вони пішли іншим шляхом? Йти навпростець на південь означало йти через високі Скелясті гори. Тікати на захід і потім на південь, через гірла гірських річок Британської Колумбії було ризиковано, позаяк гори в тих місцях густо заселені робітниками шахт, релігійними колоністами. Тому, з їх вантажем у них був єдиний шлях - на південний схід, через безлюдні, вітренні і вкриті камінням місцеві прерії.
****
Всі газети в Альберті наступного ранку були розкуплені. Клерки в Лезбріджі, королівські вершники в Форті Маклеод і колоністи-протестанти в Кардстоні з рук в руки передавали передовицю про зухвалий напад на Westbound Canadian Pacific залізниці.
- Зухвалий напад на поїзд! Дикий Захід повертається! Винагорода 5 тисяч за голови бандитів!
Газети писали про вбивство кондуктора Сема Джонса. Подвиг залізничника Чарльза Уресенбаха, який щосили біг до голови локомотиву намагаючись попередити машиністів про напад у кінці потягу. Про кремезних нападників в чорних диявольських плащах, які грізно кричали з густим іноземним акцентом. Про те, як один заможний альбертієць ховав свої гроші під сидінням, і як бандит з скляним оком угледівши його холодно розстріляв з пістолета Маузер. Брутальні бандити втім не грабували жінок і дітей, це також було відмічено газетярами.
****
Знайти голку в копиці сіна неможливо. Але знайти групу вершників в Преріях лише питання часу. Консілор Фред Оренчак на терміновому засіданні муніципалітету Форт Маклеод лише попросив місцевих колоністів і фермерів повідомити поліцію і обовязково його особисто, найперше його особисто... про всіх незнайомців.
Того дня, новина про пограбування поїзду облетіла Південну Альберту і, скрутившись над преріями як раптовий "пісчаний диявол", полетіла по всій Канаді з Америкою. Наступного ранку перед консілором Оренчаком на його ранчо сидів молодий індіанець з племені Blackfoot.
- Вершників бачили біля Молочної Річки (Milk River). Певно готуються перейти в Штати.
- Чоловіче, говори англійською... - нетерпляча перебив його консілор
Індіанець прижмурив очі і повільно відкинувся назад на спинку товстого зробленого голандськими колоністами крісла. Консілор Оренчак зрозумів, що з цим хлопцем треба делікатніше:
- Слухай, ми тут про серйозні справи говоримо. Я заплачу готівку за таку інформацію
- Звісно заплатиш - низьким голосом сказав індіанець. І продовжив:
- Ми називаємо це місце Мальовані Камені. Там наши пращури билися з народом кріі, і з народом пінто, і з дакота, і з кутніі... Візьміть провідника з наших, скажіть йому біля Мальованих Каменів, провідник знатиме.
- Ви повідомили в поліцію?
- Консілор, я повідомив Вам. Ви ж тут влада - посміхнувся індіанець
- Хмм... Треба відразу повідомляти в поліцію - сказав консілор, озираючись на зачинені двері за спиною.
Індіанець широко посміхнувся.
- Вам потрібні будуть люди. У них багато зброї. Скажіть мені, якщо вам потрібні будуть люди.
- Ні, дякую. Провідника буде досить.
- І ще... Люди говорять, це добре, що місцеві бізнесмени матимуть справу з тими незнайомцями. Королівські вершники притягнули б до печер свої гармати. Ніяких гармат - це святе для нас каміння.
Консілор міста Форт Маклеод Вой Оренчак дізнався про напад того ж дня, як і всі з газет. Лише його серце щеміло особливо. Вранці в його офісі задзвонив телефон і знайомий голос тихою українською мовою йому розповів про зустріч авто і вершників у Преріях. І що його племінника взято в заручники. Його роль тепер була організувати і кооридинувати знаходження і викуп, якщо це можливо. Позаяк справа стосувалася його родини, а в родині він досяг найбільшого карєрного успіху, то він відчував таку свою відповідальність. Звісно нікому не слова.
Вой Оренчак був прийомним сином і виріс на україномовному хуторі біля містечка Тhree Hills. Франкомовні мисливці метиси залишили цього хлопця і 50 доларів з ним ще ледве дитиною на хуторі. Якщо небагаті на емоції і на гроші мисливці залишили немалі на той час гроші, можна здогадатися, що хлопчик був для них важливим. Скільки у цього метиса крові індіанців, скільки французької ніхто не знав. Він мав чорне волосся і світлу шкіру, високого зросту і розуму, що дозволив йому зробити вражаючи для хуторянина громадську карєру. В школі, з під палки як і його світловолосі брати і сестри, він вивчив англійську. Хоч прийомний батько Роман Оренчук майже не говорив англійською, але вимучений роботою в полі не раз повторював дітям з зморшкуватою посмішкою: "вчіть англійську, це ваш квиток на ось той поїзд, якщо захочете кращого життя". Батько показував рукою у сторону коліївки. Коли підріс Вой сів на той потяг і поїхав на роботу до Форту Маклеод, який з поліцейської фортеці тоді швидко перетворювався на адміністративний центр канадського прикордоння. Через декілька років його обрали до мерії міста. Вой до кінця життя був вдячний своїй українській родині.
Вой не поспішав до поліції. Поліція в 1920-му році мало відрізняється від неґречних солдат. Звільнення хлопця заручника - забагато мороки. Та й як він з свого хутора опинився в цих місцях, як він попав в руки бандитів? Як це пояснити поліції.
****
Буйчуки зібралися в великому гаражі на фермі, їх було двадцять чоловік - всі хто при ділі. Слухали Вуйка Метра, про його учорашні пригоди, про Віллі у заручниках, і про можливий план дій. Не перебивали, розуміли, що краще Метра мало хто знається на цій справі. Буйчук говорив українською:
- Сподіватися що banditos відпустять Віллі, як обіцяли... Дай боже. Та ми не будемо на це надіятися і сидіти тут нічого не робити.
Вуйко зупинився і пробігся поглядом по очах хлопців, наче перевірити, чи довіряють вони йому. Напроти нього стояли спершись на пропахлі мазутом підпори, сиділи на стільцях і ящиках, палили цигарки найперші зірвиголови, яких народила ця глевка, промерзла земля. Найперші, тому, що не було на місцевих фермах і в містечках більших відчайдухів і, найперших, бо то натурально було перше народжене в преріях покоління канадців. Їх батьки приїхали сюди з Краю, викопали тут криниці і назвали свої вичищені від каміння три акри домівкою.
- Отже, робимо так. Чекаємо на новини, чистимо зброю, мастимо авто. Нікуди вони не подінуться від нас. Старшим буду я. В кожнім авто також буде свій старший. Поліція нічого не знає про нашу зустріч з banditos, нічого не знає про Віллі... І не мають знати. Ну, з Богом.
Всі контробадисти враз перехрестилися через праве плече. Були то переважно селянські діти, народжені в Україні або тут, в хуторах сході Альберти. Вірніше сказати то були найбільші відчайдухи серед селянських дітей. Декілька з них встигли послужити в армії. Деякі вже мали свої ресторани і інші легальні бізнеси в околиці. Як водилося, хлопці з багатодітних українських родин їхали по містах і де є робота "заробити грошей". Заробити на власну хату, на власну справу, щоб допомогти родині. Родичі одних й гадки не мали, що їх діти і чоловіки заробляють гроші розвозячи нелегальний "лікер" по ресторанах, клубах і домівках. А дехто і знав, і заздрив вдачі. По всякому бувало.
Відразу як отримали повідомлення від консілора Оренчука про місце знаходження бандитів буйчуки вирушили в дорогу. Три Форда вже були напоготові. Два належали фірмі і один позичили. 12 чоловік і найкращі на той час в цілому світі машини, які були лише у багатіїв і північно американських контрабандистів. Авто аж прогиналися від ваги зброї і амуніції.
****
Буйчуки наблизилися до скель, про які говорив індіанець. Далі треба йти пішки. Першим в розвідку пішов їх провідник індіанець. Провідник повернувся за годину з гарною новиною - він знайшов бандитів, хлопця він не бачив. Увішані з ніг до плеч зброєю і амуніцією буйчуки за пять хвилин здолали відстань від рівчака в якому вони заховали авто і увійши до неймовірної краси невисоких білих вапнякових скель.
Скелі, які індіанці називали Мальовані Камені були одним з чудес місцевих badlands. Утворені з білого органічного піску - вапняку, але піску, що одного дня Бог перетворив в каміння. Потім великі тисячі років сильний теплий вітер з гір - Шинук, дув на це каміння вирізаючи з нього високі тонкі фігури і порізані шарами сходів, як піраміди скелі. Скелі поросли в долинах духмяними квітучими травами і жорсткими аскетичними кущами. Спокій і недоторканість цієї краси охороняли найбільш отрутні в Преріях грімучі змії.
Українці обережно та хутко спускалися до захованого в скелях табору бандитів. На відстань пострілу револьверу, що була перевіреною відстанню всіх переговорів на Дикому Заході. Дванадцять стрілків, хто присів на коліно, хто виглядав з поза каміння, хто з викликом в повний зріст оточили напівколом бандитів. Вони застали бандитів в останню мить, коли ті вже поновили сили, були спаковані і готові до маршу. Помітивши оточення бандити притиснулися до скель, одноокий командир вистрілив в повітря і вигукнув:
- Хто ви?
- Ти вже питав мене хто ми - відповідав Метро.
- Я прийшов тобі розказати, земляче. Я колишній підданий російського царя, так як і ви. Я теж воював. Я знаю вас, ви знаєте мене. Ви віддасте хлопця і підете. Я залишусь - ви ніколи не повернетесь.
- У нас немає вашого хлопця. Ми його відпустили, вчора. Він втік.
Запанувала недовга тиша. У Вуйка був в голові і такий сценарій. Він не міг вірити бандитам ні на секунду.
- Bad luck солдатики. Тоді ми вас прикінчимо - і знову коротка тиша. Здавалося навіть пташки прислухалися.
- Кажемо тобі серйозно, зємєля. Він втік, десь блукає в преріях. Ідіть шукайте - відповів інший бандит молодшим голосом.
- Був договір. Ми бізнесмени. Ви сказали, що я отримаю живого хлопця. Хлопця немає...
- Гроші? Ми маємо гроші - з легким знущанням запропонували з іншої сторони. Вони з першої секунди розуміли, що бій в ситуації, що склалася невідворотній. Чи то безрозсудний бандитський кураж, чи то їм вже врешті набридла дика, важка краса цих жорстоких часів, їм також хотілося швидшої якщо не переможної то яскравої розвязки.
Вуйко Метро подивився на своїх хлопців, хлопці напружено дивилися на нього.
Дмитро Коновал по життю залишався муштрованим солдатом більше ніж селянським сином. Він памятав останній свій бій в армії імперії Романових, бій на рідному Поділлі, коли він був вперше поранений. Його відпустили додому на лікування. Тоді офіцери і прапорщики підняли солдат з окопів відразу всім фронтом, від Луцька до Тернополя. Так вигнали з окопів і погнали мільйонну австро-німецьку армію. Назбиравши чисельну перевагу в силі не дали ворогу можливості не просто відпочивати, а й гармати перезаряджати - пізніше імперія назвала це Брусиловський прорив. І хоч масштаб не можна було порівняти, тактика контробандистів під командою Вуйка Метра була така сама: щильним вогнем зверху витіснити бандитів до річки.
Про те, що це свята для індіанців земля і індіанці шаленітимуть почувши стрілянину він просто не знав. Про те, що на вигляд буремну річку можна перейти бродом, він також не здогадувався.
Віллі дійсно втік. Росіяни його шукали, але не знайшли. Він перейшов і місцями переплив нешироку річку. Milk River - Молочна Річка вимазала його своєю білою глиною і зробила непомітним на тому березі, поки він не прокрався через гирло і не опинився в кущах прерій. На американському боці кордону він відразу потрапив до індіанців. Вислухавши його історію про заручника і табір бандитів на святій землі індіанці вирішили перейти кордон.
****
Зчинивши стрілянину з обох рук, дванадцять контрабандистів підняли в повітря кілограми білого вапнякового піску, з якого вирізані повітрям невисокі скелі на берегу річки. Притиснуті вогнем і дезорієнтовані в просторі бандити, зрозумівши свою приреченість перед такою навалою бачили лише один можливий вихід - на відкритий простір ближче до річки. Пробиватися нагору, назад в канадські прерії не мало ніякого сенсу.
Скочивши на коней бандити швидко перетнули якихось 200 метрів від скель до річки і спрямували коней у білого кольору буремну воду. Коні перелякано іржали. Здичавілі від кулевих ран і гострих шпор коні щосили місили воду копитами, час від часу штовхаючись від дна неглибокої річки, тягнучи на собі вбивчий вантаж: кремензних вершників, що хаотично відстрілювалися у сторону скель.
Буйчуки тепер стояли в повний ріст і швидко перезаряжаючи гвинтівки і пістолети стріляли з тих скель. Кидатися за вершниками в воду не мало зараз ніякого сенсу. Вуйко командував:
- Вони поранені, стріляйте прицільно! Стріляйте ще! Що за чорти!
Розуміючи, що кожен вершник і кінь вже несе в собі з десяток куль, Вуйко злостився на те, що вершники ще не попадали в воду. Раптом Вуйко опустив свою рушницю.
Ще хвилину тому він побачив на іншому березі з сотню вершників, що соколами летіли у напрямку річки з іншого берегу. Тепер він розгледів. Це не поліція, не ковбої, це - індіанці. Вони стрімко наближалися до річки, Вуйко не хотів щоб кулі його рушниць зачепили індіанців.
Один з індіанців зупинився і почав махати руками. Що він хоче?.. Він виглядає накше... Це Віллі!
- Стій! Не стріляти! Це Віллі!!
Шалений тріскіт зброї враз припинився. Буйчуки дивилися на той беріг і не могли повірити своїм очам. У порваній сорочці, з русявим волоссям серед збуджених смаглявих брюнетів індіанців стояв і махав руками білявий Віллі.
На тому березі драма приходила до свого завершення. Бандити по одному виходили з буремної води і знекровлено, як просяклі водою і вимазані білою глиною стовбури дерев з обрубаними гілками падали просто перед індіанцями. Вже те, що всі троє зтікаючи кровю перетнули річку було неймовірно. Дивовижної сили варвари!
Бойчуки бачили, що Віллі про щось говорить з одним з індіанців, як Віллі маше рукою на захід, в сторону містечка де є міст. Вуйко підтвердив, що зрозумів замахавши руками в тому ж напрямку, і залишивши інших далі спостерігати, на одному з авто, навпрошки через поле поїхав у напрямку моста.
За пів години він зустрів і обійняв Віллі на мосту, посадив його в авто і зєднавшись з рештою контробандистів всі мерщій рушили подалі від буремної річки з її магічними скелястими берегами, додому на північ. Під мостом, в білій, особливо каламутній того дня воді пропливав чорний плащ і рештки награбованого біля озера Воронячого Гнізда.
Про історію з заручником ніколи не написали газети. Крім буйчуків, консілора Оренчака і індіанців племені Blackfoot ніхто і ніколи не дізнався про продовження драми на березі Milk River восени 1920го року.
Чи правдою були плітки, що бандити шукали в поїзді лише одного чоловіка: Імператора Піка? Пік, начебто, в тому поїзді перевозив 10 000 доларів готівки - ніхто достаменно не знає. Чи не цим пояснювалося те, що бандити не обшукували жінок і дітей та імпульсивне вбивство багатія з грошима? Так це чи ні, ми вже ніколи не дізнаємося.
-------------
Fiction історія, яка базується на реальних подіях 1920 року, відбувається на реальному культурному, історичному і геологічному ландшафті Південної Альберти.
