Четверта ночі (це я потім прознав). Ізлиха гучний, наврипистий дзвінок. От скажіть, що воно за така капость: сидиш, перебираєш ті гаспидські мелодії, аби найліпшу поставити, таку, що не іритуватиме, не лякатиме зухвалим подзвоном, але ласкаво проситиме до слухавки – усе дарма! Як візьметься гудіти, зараз шукаєш рушницю, щоб поцілити того ґаджета! Отак і тут. Скинувся од сну й не збагну – де, коли й провіщо! Не мав охоти й одрікать, але жінка спить, то треба спинити сей аляр! Читаю – Фелікс. То сусіду так химерно звуть. Гарний чоловік, добра душа. Коли б хто инший, був би нагримав.
– Нінку затопило! – мені у вухо горлає.
От я замислився, а насеред ночі то тяжкий труд, – яку таку Нінку? Й ім’я це мені не до смаку. Затопило, то й нехай! Нінкою більше – Нінкою менше… І що це – проста інформація, а чи дещось заважніше? Якщо інформація, то невже аж така нагальна? А як ні?! Хіба маю бігти? Та й неохота, коли б й треба. А що опріч того Фелікс жодного слова не сказав, мене зараз сон зборікав, я слухавку поклав та й влігся. Недовго спав. Добре, коли хвилину. Знов аляр! Жіночий голос у слухавці:
– Там хтось люк краде! Чую – залізяччя гримить! Бачу – чоловік з ломом, на голові каптур! Вже встромив, піднімає, сучий син!
Я навіть не дивився, хто телефонує, бо спершу на Фелікса думав. Але пусте! Бо це вже інформація ясна й поважна! Отим скочив я на ноги, дорогою у потемку відшукав доброго дрюка, й побіг на вулицю…
Потемрява густа, Київсвітло вимкнуло лихтарі – а чи не у змові?! Слід означити, що наша містина поспіль засаджена приватними хатами. Отак, хто не ворогує, усі дружньо ведуться, враджують, коли нужда. Мій сон вже геть розвіявся, то я й про Нінку згадав, що то сусідка. Вибіг я з хати, за паркан дивлюсь – справді мовбито котрийсь злодій! Хотів був перед себе собаку на його пустити, але той, себто собака, не погодився. Розумний хортяка! З вікна дехто вже до крадія горлає, мовляв, Бог в помощь! Поки я нехотя вийшов – а катма злодія! Щоправда, люк біля колодязя лежить. От я бигаря насталював, доближаюся… Коли з лазії на мене Фелікс очима світить!
– Що ти там робиш? – питаю.
– Нінку затопіло, іщу кран, нада воду пєрєкрить…
– А мене нащо збудив? Це щоб ми удвох його шукали? То вже посунься…
– Нєт, нє нада лєзть! Тут тєсно і так!
– Я й не збиравсь, нема дурних! А чого до пуття не розказав, що треба?
– Та я пєрєдумал. Пазваніл в водоканал. Но ані, б…, трубку нє бралі. А патом єхать не хотєлі… Я ім гаварю – падвал, двор весь затопіло, дом сесть можєт! А они смеются: – Он жє дом, кто ж єго посадіт! Шутнікі, б… Ета… Пад тваєй машинай люк. Можеш атагнать? Я залєзу…
Я переставив автівку, Фелікс й там перемацав старі іржаві рури. Без жодного скутку, певна річ. Але ж він й не сантехнік, просто чоловік сумлінний. Ще за пів години таки приїхав водоканал, себто їхній «газон» з будкою. Спати вже не виходило ніяк. Де вже! Нічна розвага випала! З кількох хат сусіди посходилися у гурт, весело розмовляли, пильнуючи за руханням огників водоканальських цигарок. Ті не поспішали. Вони хитко тинялися вулицею, иноді сідали, заходили у двір до Нінки, переймом зашивалися у колодязь… Сказати б – вивірили усі засоби, що їх знали. Одного п’яненького й старенького майстерника, либонь з усих найфаховішого, насилу витягли відтіль. Усе дарма – не гамується водотеча. Нарешті цигарки надійшли непевною хіднею до людського гурту й авторитетно заповістили, що мусять на цілій вулиці воду перекрити, мовляв, усі йдіть, води наберіть – хтозна, коли ще з’явиться! Може удень, а, дивись, й за місяць! Сусіди загуділи, дехто й вилаявсь, але ж хутенько поросходилися води набрати.
Ранком, може о восьмій, вийшли ми на вулицю каву пити. Маєм таку звичку. Сусіди узялися наново суспіль збігатися. Мляво чалапала Нінка – втомилася бідака. З нижнього двору вискочила її подруга Свєтка Рябая, прокричала «мєня тока здєсь нє хватало!» й причинилася до громадки. В трусах і в куртці на голе тіло прибіг Фелікс. За мить у хвіртку вистромилася його жінка.
– Фєликс, ти шо! Штани забил?
– Та тєпло, я загараю!
– Фєлікс!
– Так ми ж нє в 16–етажкє на Оболоні жівьом! Нармально!
– Фєлікс! Зайді! Я тєбє штани дам!
– Та сюда нєсі, я тут адєну.
Ото заїдлива жінка! Чого вона з тими штанами причепилася?! Фелікс має аж такі волохаті ноги, що й штанів не треба! Та й сусідам однаково – у штанах Фелікс чи без них, бо заведено у нашім кутку вбиратися зручно й швидко, нехай і не вельми ошатно. Природньо люд ведеться, не що на Оболоні тій, що ми ніколи її й за Київ не мали. От Липки – геть инша річ! Поважне місце! А вже й спаплюжене, бо ж котрась негода втулила на цілий світ страшне одоробало. Це що на Грушевського стовбичить, зараз за Маріїнським. Кажуть у той бовдур позаселилися усякі маштули, щоб їх далеко бачити було, щоб вивишатися… Така їх пиха неподобна розбирає. Це ніби чорт їх навмисне суспіль згуртував. Коло сеї хати пси ходять муштровані, але ж не собаки. Буду їм поставили велетенську! От підіть, погляньте!
Той раз водоканал не закрив воду. Може не схотів возитися, а чи крентика не знайшов. Нінку таки добряче затопило, а сусіди упослі довго ще варили каву з тої води, що у ванни й відра понабирали. Хвалити Бога, Нінкіна хата не сіла, нехай же водоканал й наполягався падковито.
От хто нині вірить у київводоканал, київенерго, київгаз й отакі инші штукарські схизми? Скажете ніхто? То я признаюся на свій сором, що я таки вірю! Мав дослід видатний! Сталася була така квестія, що мусив я водоканал звати. Приїхали. Спочатку відмовлялися працювать, затим я дав грошей (то не хабар – які з тих дядьків хабарники!) – погодилися. Довго возилися, а не зробили. Не вийшло. То вони наступного дня приїхали і… Ні, не полагодили – повернули гроші! Ну, хіба ж не диво!
