На південному краї Києва, межи двома горами, лежить доволі широка долина, насеред якої річка Совка біжить. Коло річки туляться ставки, що їх Совськими й називають. Нині ці дві гори всуціль заcтавлені хатами. Одна гора зветься Ширма, а друга – Монтажник. Колись їхні схили були поспіль ущерині чистими джерельцями, що бігли наниз, до річки. Подекуди джерела й тепер струменіють, але, бідолашні, марно річки шукають, бо її попід землю уховали, у страшну залізобетонну руру. Вже ці водопливи й не такі чисті, од них трохи тхне, адже ж воду вони збірають не з гаїв та зелених чистин, а по захаращених подвір’ях й вулицях.
Витоки сеї річки ховаються десь на півдні й південнім заході, оминаючи з двох боків третю гору, що на ній розляглися Совки, колишнє село. Селом воно рахувалося ще першої третини двадцятого століття, а далі вже його глимнув захланний Київ. Інша річ Ширма й Монтажник. До середини минулого століття по цих горбах хіба де–не–де стояли малі хутірки й окрімні хати, а усе завгеть того животвору припадало. Здебільша двори ташувалися у долині, коло води. Під горою, де кіньми та возами збій уталували, й вуличка зробилася, а згодом вже нею з Деміївки й до Совок зрідка бігав автобус номер 19. Нині це спотворена безконечною копаниною вулиця Брожка.
Кожний двір мав собі криницю. Стояли деинде й громадівські криниці, складені з дубового цямриння. Одна така була, де зараз початок вулиці Луганської. А трохи південніше, де нині велике перехрестя, через річку лежав дерев’яний місток. На лихо, вже тепер уся жива вода ув’язнена у рури й тунелі, водні судини повсюдно перерізані, забруднені й неживі.
Однак це тільки що коротеньке малювання містини, але мова йтиме трохи про инакше.
Українські весі брунькувалися перевагом хуторами, а вже ті виростали инший раз селами й містами. Хутори властиво зачиналися з одного двору. Отак велося й тут. Межи ставками й горою, що гентова стала зватися Монтажником, приблизно отам, де нинішня вулиця Куп’янська збігається з вулицею Брожка, мався невеличкий хутір Солов’ї. Себто так узивали його мешканців. А може й не хутірець, а самий тілько двір. Достеменно не згадаю, бо ж хлопчаком теє застав, вже при кінці, а однак цілу ту припадь знали як Солов’ї. Ймовірно так воно сталося, бо ж кожного травня у гайку, що зростав зеленим шумом довкіл хутірця, щоночі виспівували солов’ї. Малі пташки співали аж так гарно, артистично й гучно, що розлунювалася їхня пісня по усих усюдах, а найпаче розлягалася схилами, вшир і ввись…
Минув час, і не стало того хутірка. З котрогось гопалу, може через уширення дороги, його мешканці пішли геть, оселившись бозна-де на поверхах київської новобудови. На диво, зупинка автобуса № 19 ще довгий час потому мала на шільду напис «Солов’ї», бо ташувалася коло того місця, де колись стояв їхній двір. Тепер вже зупинку трохи посунули, де колись мешкали Чайки. Треба буде глянути, що нині написано на тім шільду…
Вулицю кількараз уширяли, що й геть закопали майданчик, де ми у футбола ганяли, й вже підкралася дорога мало не впритиск до ставка, аж під старезні тополі. Отак й цілий гайок згламала нещадна й ненажерна цивілізація, якщо годиться прикласти таке обіхідне слово до зухвалого й бездумного людського вторгнення. Лишилося хіба трохи дерев…
Але! Соловейко мав кріпку пам’ять! Щовесни мале пташа знов і знов прилітало на свої дерева, може де–де й уявні, улюблені багатьма роками, а – дивись – й століттями…
Соловейко щоночі співа, назнаменуючи, що він досі живий, що він знає дзвінко виспівувать, прикликаючи собі пару. І допоки це триватиме, ся земля не вмре докончально!
А однак, був таки рік, коли не чулася його джамурна пісня. З квітня й далі цілий травень я прислухався ночами до тяжкої тиші. Нестак тиші, як до шуму–гомону курних автівок, які неугавно шастають проспектом Лобановського і вулицею Брожка. Їхнє безнастанне хамаркання й настирливе виття сирен – справжня мука єгипецька! Тільки соловейко спроміжний був своєю піснею ницювати тую закатну шаламитню. І от він замовк! Мене з того й страх узяв, бігме! Я вже гадав – хіба через те він не співа, що один пустий чоловік на Совські ставки неситим оком погляда?! Знайшовся, бач, такий гендляр – темна людина, що йому аби гроші!
Цілий рік я намагався якось–то з тим миритися – усе марно…
Отак земля коло сонця новий круг зробила. Знову травень заквітчаний. Чую – тьохкає соловейко, утворнії трілі виводить! Вернувся, малий співун! І цей рік він тож гаразд виспівує! Аж так пісню виводить, що душа у небо росте!
Слава пташині! Хай живе соловейко, хай співа! З його піснею житиме й цілий світ! А хто проти того – бодай йому, окрім грошей, болячка!
