У славному місті Києві, у самий розпал дивної заметі, що її назвали по–дурному Коронавірус 2019-nCoV, або ж пестиво Covid-19, сталася ця штука.
Невеличка горовита вулиця, назву якої тут не говоритиму, щоб, бува, когось не образити необачно, на щастя нікоторим чином не годиться для їзди. А однак гуляти нею, особливо весняними часами, коли усе квітне, вельми приступно. Та й ин–якою порою так само. Забудована ся вулиця самими тільки невисокими хатами, що не усі їх й видно з–поза деревних крон. У одній такій хаті мешкали чоловік й жінка, може й законна пара, а може, як то кажуть, гражданскім браком. Хай там як – брак та й брак. Були вони трохи дивні, але хто не дивний єсть, коли усе знати. Ходили вони удвійці щобудень, ранком кудись, а увечері звідкись. Може вони вчителі, а щоб напевне – незнати–хто, бо ж відлюдькувато жили. Усе, що у їхньому дворі, збудовано давно, ще дядьдко Мітя будував. А вже на днешнє теє вельми на руїну удає. Сад перетворився на гущавник, сарай завалився, паркан ледве стоїть, а проз чагарі до хвіртки доступитися можна хіба рачки. Було б цікаво подивитися, як та парочка онеє робить, але ж не станеш за ними крастися. Віку вони вже похилого й либонь не що міцного здоров’я. Одежа їхня ніби й сливе пристойна, але ж засмальцьована, що воно й здаля видно. Аж тут учинилася ота пошесть, що ви знаєте. Й відтоді ці горопахи пропали. Ані ранком, ані увечері, ані іншої години на люди не показуються! Нібито їм принаймні їсти треба, то мають виходити з дому, але ж ні! Місяць, другий, а тоді вже й пів року збігло – не видко їх! Відвідачі до них й не ходили ніколи, тим–то щось про них знати нізвідки не виходить.
Раз було верталася молодь увечір з прогулянки, та повз тую хату. Аж гуль! Люду на вулиці юрмиться сила силенна! Ще й поліціянти прибули! От молодеча й питає, мовляв, що це коїться? З якого це дива набігло людей, ще й поліції? Хіба вкрали що? Чи може сусіди мали політичну диспуту, та й не домовилися, а тоді одне одному пики натовкли? Хтось одрік, мовляв, ні, усі цілі, а поліціянтів викликали онде тії дві злі бабці, що одна тишком плоховитим бармується, як чорт у болоті, а друга, дочка її, та єсть просто єгипецька мума, себто зла на цілий світ і яриться завжди. Раптом що, вони дораз поліціянтів кличуть. Було, їхні сусіди–цигани мерця ховали, то ці мамуни тут таки мундурових позвали, бо ж їх, бач, гомін іритував. Так от, цей раз поліціянти прибули, бо ці старі заявили, мовляв, «трупний запах доносітся!» То, насправді, сказати б, жах! Люд заюрмився – невже ота пара відлюдьків вже той… вже їх саксаган наспів?! Циганка, що живе через паркан до Жорика (він якраз насупроти відлюдьків мешкає, трохи навкосяк) до нього з питанням приступила:
– Что ета ваняєт?
– Я думал от тєбя, как всєгда! – одмовив Жорік по–простому.
Поки сусіди дружньо спілкувалися, бо ж не щодень стається отака утішна пригода, мундурові усе у дворі й у хаті передивилися, але нікоторого мерця не відшукали.
Маєм сказать, що Жорік, котрий видом схожий з Ален Делоном, як достеменний близнюк, хіба лишень менший на зріст, передніше визвався у помагачі поліціянтам, щоб ті у двір доступилися. Він протеребив тую дерезу чи що б то було, побільшив пролаз, але зарівно мусили стражники з сусіднього двору пробиватися, бо й хвіртка не відкривалася.
Отак, нема мерця! Одні улегшено зітхнули, інші прикро похнюпили носи, що не справдилося… Але за кілька днів (може хтось у телефон похвалився), прибули оті відлюдьки. Виявилося, що мають вони квартирку десь на Борщагівці, й оту заметь у ній пересиджували. І коли той чоловік побачив, як йому порозчистили зарості, то вже так роз’ярився, так розходився, аж край! Матюкався, що на пів вулиці було чути! Мовляв, «кто пасмєл!»
А звідкіль узявся той «трупний запах»? Жорік каже, – То мабуть Діана, моя сусідка, свого мертвого кота їм за паркан укинула, бо здох. А великий був котище!
Отаке, бува, стається у час пошести всесвітньої. Але не тільки. Хтось, вже не хочу й згадувать хто, співав був «Алєн Делон нє пйот адєкалон». Може й правда, бо й Жорік його не п’є, бігма, але навіщось незрідка купує. Що він з нього робить? Ото б знати! Але боюсь спитать. Маю хіба припущення, що ллє він його за паркан, до циганів.
