Незважаючи на багаторічне знайомство, не певна, що мені вдасться переконливо описати Санича. Принаймні досі його масивна червонопика фігура, розмашисте жестикулювання, манера триматися впевнено та виглядати хазяїном будь-якої ситуації вислизали з-під моїх письменницьких силкувань: в словах він якось дрібнішав, втрачав частку своєї імпозантної значущості та самодостатності.
Як сталося, що на п’ятому десятку Санич розпочав освітянську кар’єру, історія замовчує. Можливо, неприкаяне життя шукача пригод набридло йому самому, можливо дружина (на фактурній грудастій шатенці Поліні Миколаївні він оженився буквально за півроку до появи в наших краях) наполягла. Так чи інакше, струсивши пил з фізматівського диплому, він рушив на пошуки учительської вакансії – і відразу, як то кажуть, з копита натрапив на місце директора невеличкої сільської школи на самому краю нашої області, з дев’ятьма годинами фізики на додачу.
Правду кажучи, до уроків він доходив нечасто, зазвичай їх заміняли фізкультурою або малюванням, а от директорські обов’язки полюбив, швидко знайшов спільну мову з сільським начальством, мав підхід до бухгалтерів у відділі освіти та залюбки гасав округою на усякого штибу наради. Коли на початку 90-х автобусні маршрути до Гречкина скасували, Санич обзавівся стареньким жигульонком і став мотатися за всіх: за себе, завуча, бібліотекара та на предметні семінари.
Попри педагогічну недосвідченість, на посаді директора Санич почувався як риба у воді. Був він що називається господарник – давався взнаки багаторічний досвід будівельних шабашок – майстерно вмів домовлятися, влаштовувати та вибивати. А головне, що тримало його на плаву – неймовірне везіння. Сказати, що Санич народився у сорочці – це нічого не сказати, тож коли із ним траплявся черговий випадок блискучої удачі, до приказки зазвичай додавали: у двох!
Будь-яка неприємність, хоч інспекторська перевірка, хоч ДТП чи містична пропажа шкільного майна, викликали не співчуття, а суто глядацьку зацікавленість: як же ж він викрутиться цього разу, які сили прийдуть на допомогу? Записні моралісти та адепти теорії бумерангу передчували дискредитацію Саничевого везіння: нарешті цей легковажний недбаха дістане по заслузі. Один випадок особливо змусив понервуватися: виглядало так, ніби фартовий ресурс геть вичерпано.
***
На початку вересня, прозорим вівторковим ранком зателефонували з відділу освіти: терміново прибути за зарплатнею. Отримати гроші на всю школу, роздати по відомості та повернути її до бухгалтерії було справою рутинною. І хоча сума значно перевищувала звичайну – зарплатня за відпрацьовані серпневі дні та відпускні за два літніх місяці – нічого надзвичайного поїздка не обіцяла, простенька справа на пару-трійку годин. Це була гарна нагода заскочити до районного фізрука, привітати його з народженням сина, так що Санич навіть зрадів, коли жигульонок попихкав і не завівся, забезпечивши йому певну свободу маневру. Він бадьоро покрокував ловити попутку.
По обіді занепокоїлася фактура Поліна Миколаївна – дружина, викладачка праці та керівничка усіх діючих у школі гуртків. Вона почала обережно подзвонювати подружкам у відділі освіти і з’ясувала, що Володимир Олександрович ще зранку отримав гроші, рівненькими пачечками склав їх до портфеля і пішов на автостанцію виглядати односельців, не ризикуючи везти таку значну суму попутками.
Втім настала ніч, а Санича так і не дочекались. Не було його й наступного дня.
Приховувати далі зникнення директора Поліна не могла.
Школа задзижчала, мов трансформаторна будка. Навіть знаючи фантастичний директорський фарт, люди нервувалися. Цього разу він точно загрався. До того ж, думали всі, везіння – його, його власне, як рука чи нога, воно не розповсюджується на оточуючих. Зрозуміло, що Санич із будь-якої халепи вибереться, а чи так пощастить нашім грошикам, ой не факт. Задіяли горизонтальні зв’язки: біологиня телефонувала біологам, учитель історії – історикам і навіть вожата Наташа смикала своїх колег. Очікувано пощастило фізруку. Дізнавшись, що Санич з повним портфелем грошей обмиває народження чийогось сина, в школі дужче зажурились. Так настав третій день. Бухгалтерія чекала зарплатну відомість з підписами, Поліна відмовчувалась, подальший директорський шлях губився в чебуречних: його бачила як мінімум в двох.
***
П’ятниця перевалила за середину, але стояла витримана вереснева спека, і хлопчина на автобусній зупинці пересунув колоду, на якій сидів, навздогін за тінню розкидистого дерева. З-за рогу вискочила червона «Нива». От якби вона повернула в його бік – нехай навіть не до самого дому, та хоч би трішки підвезла. Дійсно, «Нива» пригальмувала і з-за відкритого віконця спитали, чи це дорога на гречкинські ставки, на всю область знамениті своєю риболовлею.
Рибалок було двоє. Влаштувавшись на задньому сидінні, хлопчина нерішуче спитав: за зупинкою дядько спить, тамтешньої школи директор – може і його заберете?
І правда, на краю поля, в соняхах, мирно похропував Санич. Від намагань розбудити від тільки відмахувався роздратовано та тряс головою. Ого… дебелий кабан, сказав один з рибалок і приніс шмат брезенту. Втрьох перевалили на брезент непритомне тіло, доволокли його до машини та завантажили на заднє сидіння. Хлопчина прилаштувався на самому краєчку, поклавши директорську голову собі на коліна.
Один з рибалок повернувся в соняхи та вийшов з портфелем в руках: неподалік валялося, не його?
***
Хвилин за сорок сплячого Санича затягнули в хату і поклали на диван у залі, слідом занесли портфель. Неслухняними від жахливого передчуття руками Поліна висипала його вміст на підлогу. Сума зійшлася до останньої копійчини. Поліна пригадала, як минулого року у неї на ринку в місті витягнули всю зарплатню – а вона ж сумочку двома руками стискала, в обіймах – і забобонно покосилась на чоловіка. Чорт щасливий.
Наступного ранку бадьорий, зі свіжим запахом крему для гоління Санич прямував обочиною: спіймати попутку та відвезти до бухгалтерії зарплатну відомість.
Хтось інший на його місці сприйняв би всю пригоду як останнє китайське попередження: після аж такого везіння не варто було спокушати долю. Але не Санич! Він навіть не думав мінятися – і здається, мав рацію. Повертаючись то одним боком, то іншим, то пустотливою своєю мінливою мармизкою, то важкуватою дупою, фортуна знов і знов приголублювала його. І навіть коли за рік гречкинського директора викрили на справжньому злочині – продажі атестатів – він відбувся звільненням, справу зам’яли. На посаду призначили Поліну, незабаром вона оформила Санича завгоспом і стала їздити на наради на тому ж старенькому жигульонку.
Якось замість неї з’явилася вожата Наташа. Вона привезла дві новини. Напередодні Санич відсвяткував ювілей, йому виповнилось шістдесят, з цього приводу влаштували справжній банкет, прощальний, бо жодної години більше Санич працювати не збирався і вже написав заяву про звільнення. Ввечері у нього стався інсульт, відняло мову і паралізувало правий бік, а до ранку він помер.
– Це ж треба, такий везунчик був, а помер, – глибокодумно сказала главбухша, ніби очікувала, що подібні до Санича улюбленці долі житимуть вічно.
Попри траурність моменту, в актовій залі відчувався флер розчарування. Обдуривши всіх, Санич остаточно вислизнув з-під дії улюблених обивательських правил: з ним не обійшлися так, як він обходився з іншими, его не наздогнав запущений ним бумеранг, принцип справедливості ніби зламався на ньому.
– І тут пощастило, – висловила загальну думку Наташа, – люди роками лежать паралізовані, а його одразу відпустило. Що й казати, в сорочці народився.
І як завжди, чийсь голос похмуро додав: у двох!
