Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2648
Творів: 49117
Рецензій: 93775

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Психологічний трилер з елементами детектива

Інсомвіта, або Життя та сновидіння Роберта Блавнша

© Олександр, 25-05-2021
Короткий зміст:
Спробуйте згадати свій сьогоднішній сон. Більшість скаже, мовляв, їм, загалом, нічого не снилося, хоча, насправді, сни сняться щоночі. Просто коли ми прокидаємося, то забуваємо не тільки сон, а й сам факт його наявності. Усе тому, що надто вже складний людський мозок і занадто мало ми про нього знаємо.
У центрі сюжету цієї книги – історія Роберта Бланша – адвоката, життя якого розділено на дві частини. Перша частина – це реальність, друга – це світ його сновидінь. Щоразу, засинаючи, він бачить один і той самий сон – своє інакше життя в іншому світі. У світі сновидінь його звуть Тревор, він військовий журналіст, який навіть не здогадується про існування життя по інший бік сновиддя.
Але одного разу Тревор потрапляє до психолога, який влаштовує йому гіпнотичний сеанс. Відтоді його життя круто змінюється. Саме цей сеанс невдовзі призведе до низки карколомних подій у його житті.
В основу твору покладено реальні події.
__________________________________


Частина перша


Якщо довго вдивлятися в безодню,
то безодня почне вдивлятися в те-бе…

Фрідріх Ніцше




Розділ 1

Татри.
24.12.2011. 03:12

Над урвищем гірської річки, щулячись від холоду, мовчки стояв легко одягнений чоловік. Хоча до краю провалля залишалося менше півкроку і будь-який невірний рух міг вартувати йому життя, його це зовсім не бентежило і не лякало. Навпаки, у цьому похмурому мовчанні відчувалися відчай і готовність ступити у темряву, звідки чувся рівний гуркіт річки.
Чорний силует чоловіка чітко вимальовувався у темряві на тлі синього снігу. Чоловік пильно вдив-лявся у глибину бурхливого потоку, немов у цій чо-рній вені гірської річки хотів знайти відповіді на свої запитання.
Раптом він завмер, розкинув руки, підвів голову, спрямувавши погляд на небо. Його губи тихо ше-потіли слова молитви. Це тривало зовсім недовго. Заплющивши очі, він нібито чекав, що звідти, зверху, йому зійде якийсь знак. Але небеса мовчали. Чоловік глибоко зітхнув, розплющив очі і подивився на зимо-ве небо, як дивляться востаннє приречені на страту. Відповіді не було, і він, опустивши руки, сумно усміхнувся.
Зимове намисто яскравих мерехтливих зірок роз-сипалося по небосхилу. Тут, на висоті майже трьох тисяч метрів над рівнем моря, далеко від міської ме-тушні здавалося, що до зірок можна дотягнутися ру-кою. Тишу цієї темної засніженої ночі порушувала тільки річка, що несла свої води звідкись із вершин гірського пасма Високих Татр.
Густі ялини, укриті товстою ковдрою незайманого снігу, спрямувавши свої піки-вершини високо в небо, стояли, підносячись над землею, немов змальовані зі старих різдвяних листівок. Безмісячна ніч приховува-ла красу гірських схилів, але при світлі яскравих зи-мових зоряних скупчень в імлі вгадувалася велич первісної гірської природи. Здавалося, що сюди ци-вілізація ще не дійшла і всі ці засніжені вершини і вікові ялини залишилися такими ж, як і двісті-триста років тому.
«Якщо немає відповіді, значить, питання поставле-но неправильно, – голос професора філософії з мину-лого відлунням прозвучав у голові чоловіка. – Кожне запитання має свою єдино правильну відповідь, яка і є істиною».
«А що як відповідей кілька, усі вони правильні і є, власне, варіантами істини?» – заперечив тоді він, намагаючись вступити в суперечку з професором.
«Запам'ятайте, юначе, – повчально зауважив про-фесор, навіть не глянувши на нього, – істина може бути тільки одна, а її варіанти – то помилки, які по-роджують неправду».
Але як її знайти, якщо шлях до тієї істини чорніше мороку цієї ночі? Де шукати, як визначити те вихідне місце, ту нитку, яка, урешті-решт, приведе до істини?
З боку могло видатися, що людина готується до суїциду і ось-ось зважиться на це. Бажання зробити один-єдиний крок і кинутися вниз зі скелі у прірву вируючої річки зупиняв тільки нестримний інстинкт самозбереження, властивий лише тверезому розуму і нездоланній жадобі до життя. Його свідомість у по-риві відчаю виривала з пам'яті фрагменти минулого, немов доводячи потребу в продовженні пошуку відповідей на запитання, які так болісно крають йому серце останнім часом.
«Невже це і є вирішення? Невже до відповіді лише один крок?» – питав він себе, удивляючись у темряву ущелини.
З сутемряви ночі в його пам'яті знову постала лекційна аудиторія університету, і почувся голос професора філософії:
– Що може вирішити цей останній крок назустріч Азраїлу  і вічному спокою? Загалом, життя – це спрямований рух від народження до смерті, уникнути якої не зможе ніхто. Думку про зведення рахунків з життям веде жага до якоїсь цілковитої істини, а також сумнів у можливості її досягти. Адже чим більше прагнеш чогось абсолютного, тим більше розумієш його недосяжність. Саме ці коливання між обома крайнощами й призводять до саморуйнації.
Професор витримав паузу, невидющими очима окинув аудиторію, узяв зі столу якусь книгу і, пере-горнувши кілька сторінок, продовжив:
– Зигмунд Фрейд , найвідоміший психолог і психіатр свого часу, навіть увів поняття «інстинкт смерті», інакше він не міг пояснити багато з того, що здатна вчинити з собою людина. Прагнення до само-руйнування, очевидно, закладене в нас від природи. Якщо все живе навколо щосили бореться за виживан-ня, то окремі людські індивіди, навпаки, укладають незвичайну енергію в те, щоб повністю зіпсувати собі життя, а іноді й позбавити себе його.
Професор відклав книгу і, схрестивши руки на гру-дях, після невеликої паузи звернувся до першого ря-ду слухачів:
– А ось що штовхає окремого індивіда на шлях са-моруйнування – спірне, до кінця не вивчене питання. Утім, як і сама людина, яка була впродовж кількох тисячоліть об'єктом особливого спостереження та вивчення, зрештою, навіть наприкінці двадцятого століття є чимось мало вивченим, таким, що важко дослідити й аналізувати.
Зненацька пролунав дзвінок, що сповістив про закінчення лекції, і в аудиторії почувся шепіт, але професор, підвищивши голос і мимохіть глянувши на годинник, монотонно і твердо продовжував:
«У парадигмі людської історії обставини, що приз-водили до суїциду, були настільки різними, наскільки різними були і самі люди, які вибрали цей шлях, або, точніше сказати, такий фінал свого життя. Це наво-дить на думку про те, що скільки людей – стільки й можливих рішень у класифікації обставин, які приз-водять до самогубства.
Але чи може такий крок змінити умови, що штов-хнули людину до подібного фіналу? Чи може це змінити людей, що вплинули на самі обставини, які спричинили ухвалення людиною подібного рішення? Сумнівно, оскільки люди здебільшого майже не змінюються. Можуть через певні обставини видавати себе за інших або прикидатися кращими, ніж вони є насправді, тобто приховувати свою домінантну сутність, але з часом вона неодмінно вийде назовні, адже облуда має нетривалий характер.
Чи може цей крок саморуйнування змінити навко-лишній світ? Навряд чи, – професор знову зробив ба-гатозначну паузу і подивився на аудиторію, – життя, шановні мої, триватиме, як і раніше, але людина, на жаль, стає вже не активним її учасником, а найімовірніше, пасивним спостерігачем».
Цю лекцію професора філософії Карлового універ-ситету в Празі, де він вивчав право, чоловік за-пам'ятав надовго і неодноразово замислювався над тим, шукаючи відповідь на своє запитання, коли ро-зум підштовхував його до самогубства.
Але була одна обставина, яка зводила нанівець усю теорію причинно-наслідкового зв'язку суїциду.
Що як якась людина де-факто і є стороннім спо-стерігачем свого життя? Що як вона і без цього кроку спостерігає за собою звідкись ізсередини своєї під-свідомості, безсила що-небудь змінити, доповнити або змінитися самій? Що як це спостереження, неза-лежно від прагнення людини, дамокловим мечем ви-сить над її розумом упродовж усього її свідомого життя? Що тоді змінить цей останній крок у небуття? І чи може він що-небудь змінити взагалі?
Неподалік, на узбіччі шосе, стояло таксі з увімк-неним двигуном. За кермом сидів індус і під гучну музику з усмішкою на обличчі наспівував простеньку мелодію індійського фольклору.
«Ну і пасажир трапився сьогодні, – розмірковував той, – дав тисячу євро, щоб дістатися в це зубожіле, Богом забуте гірське село».
Особливого бажання їхати сюди у таксиста не було і петляти гірськими серпантинами на слизькій зле-денілій дорозі його не приваблювало зовсім. Утім він погодився. І не тільки через гонорар. Таксист бачив, як кілька його колег відмовили клієнтові, і йому ста-ло по-людськи шкода цього самотнього, утомленого, легко одягненого чоловіка.
«Так, не по сезону», – відзначив про себе індус, по-глядаючи на його одяг, коли пасажир підсів до нього поблизу залізничного вокзалу.
Справді, одягнений він був дивно для цієї пори ро-ку. Тоненьке кашемірове пальто, чорні, ретельно випрасувані штани й осінні черевики. На шиї – кілька разів закручений великий товстий темно-синій шарф. Волосся на голові скуйовджене, на обличчі триденна щетина. І ніякої валізи в руках, що дивно для людини, яка вийшла з будівлі вокзалу.
Дорога сюди була жахливо слизькою. Увечері випав мокрий сніг, а вночі мороз скріпив вологу на гладкому асфальті шосе, і до опівночі воно перетво-рилося на суцільне скло. Дорожні служби сюди ще не дісталися, і індус довго розмірковував, чи їхати, але пасажир авансом дав утричі більше, ніж насправді коштувала ця поїздка, навіть ураховуючи зворотний шлях.
Весь час пасажир мовчки спостерігав з вікна ав-тівки за дорогою. Одразу було зрозуміло, що він не має наміру вести бесіду, і таксист, вставивши стару касету, увімкнув магнітофон. З динаміків полилася негучна, ритмічна мелодія під акомпанемент табли . Індус з широкою білосніжною усмішкою на засма-глому обличчі подивився в дзеркало заднього виду на пасажира, але той, занурившись у власні роздуми, не звертав на нього жодної уваги, і далі похмуро спо-стерігаючи за деревами, укритими товстим шаром снігу, наче м'якою ковдрою, що вервечкою з'являли-ся у світлі фар і зникали в темряві зимової ночі.
За кілька кілометрів до села пасажир раптом попро-сив зупинити авто.
– Прошу вас, зупиніть тут, будь ласка, – вимовив він охриплим голосом, розглядаючи місцевість. – Так, так… саме тут. І чекайте мене.
Пасажир вийшов з автомобіля і впевнено попря-мував просто в кучугури незайманого снігу. Ця місцевість, очевидно, була йому знайома, тому що з дороги не було видно далі кількох десятків метрів. Коли він упевнено ступив у глибокі снігові замети, індус здригнувся – холод він терпіти не міг.
Минуло вже майже двадцять хвилин, тому індус вирішив вийти подивитися, куди той подівся.
За п'ятдесят метрів від автівки пасажир мовчки стояв на краю урвища і, не рухаючись, засунувши ру-ки в кишені пальта, удивлявся в далечінь.
Індус повернувся в тепле авто, голосно грюкнувши дверима. Він подивився на рівень пального на прила-довій панелі і, невдоволено прицмокуючи, похитав головою.
Пасажир усе стояв нерухомо над річкою, при-слухаючись до гучного потоку її темних вод.
«Трапляються ж у житті оригінали, – розмірко-вував таксист, зіщулившись від холоду, – на вулиці ніч, сніг, мороз, а цьому дивакові все байдуже. Про що можна думати на такому морозі?»
Темна фігура чоловіка, немов язичницький ідол, височіла над ущелиною. Він намагався зрозуміти, де з ним «це» відбулося вперше. Саме «де», а не «коли», оскільки точний час врізався в його пам'ять назавжди. Безпосередньо місце, де це сталося, він та-кож запам'ятав і, сотні разів повертаючись подумки в той день, намагався зрозуміти, де це відбувалося насправді, позаяк розуміння місця, де все трапилося, не могло дати відповіді на запитання, в якому саме його житті це сталося вперше.
До відсутності відповіді на запитання «де» він уже давно звик. Сотні разів він намагався змоделювати ситуацію, ДЕ САМЕ все розпочалося, але тільки-но назрівала відповідь і ситуація прояснялася, усе так само швидко віддалялося і ставало ще незро-зумілішим і заплутанішим. Він ніби по ледь помітних сходах підходив до бажаної відповіді, але раптом ці сходи ставали нескінченними й переходили в інші, спрямовані в абсолютно зворотному напрямку. Кож-на наступна сходинка тільки все заплутувала, нитка губилася, і все починалося спочатку.
Усе це нагадувало живопис парадоксального світу Мауріца Корнеліса Ешера , що висів у холі першого поверху редакції газети Les Mondes у тринадцятому окрузі Парижа на бульварі Огюста Бланки. Замість людей-манекенів на картині, куди його закинули спо-гади, він бачив себе, що так безглуздо блукав то вго-ру, то вниз божевільними сходами без поручнів у світі, в якому, як і в його житті, навряд чи зужитко-вувалися закони реальності. Начебто відповідь була очевидною, але варто було подивитися на обставини з іншого боку, повернути картину на дев'яносто гра-дусів, і все знову ставало незрозумілим, а відповідь на запитання – дальшою від істини.
Ні, він не страждав на амнезію, тобто втрату пам’яті чи бодай її ослаблення. Навпаки, йому надзвичайно подобалося копирсатися у своїх спога-дах. Іноді маленька споминка з далекого дитинства, що виринала з його свідомості, унаслідок таких вправ обростала сюжетом, бесідами, особами, навіть відчут-тями, які він пережив колись, і це слугувало віднов-ленню у спогадах всього до найдрібніших деталей.
Тут було щось інше. У його житті закони реаль-ності сплутувалися, і для того, щоб залишатися самим собою і не збожеволіти, йому доводилося чіпко три-матися за всі спогади, чітко розділяти своє життя і контролювати себе та події, що відбувалися з ним. Згодом йому це вдавалося, але жити в поділі було дуже непросто.
Унизу, під урвищем, борючись з перешкодами з великих та пласких брил, гамірно текла Вича. З цією невеликою, але бурхливою річкою, саме з цим місцем пов'язано дуже багато спогадів з його дитинства. Років зо тридцять тому тут, у компанії таких же, як він, бешкетників, минали його дитячі роки.

***

– Робе́ре, додому, – відлунням у вухах і теплою хвилею в серці відгукнувся в пам'яті суворий голос матері, яка стояла на тому ж місці, де зараз стоїть таксі, і гукала сина. – Ну скільки можна тебе клика-ти?! Мерщій додому!
Мама, невисока жінка з довгим і чорним як смола волоссям, у рожевій сукні і білих босоніжках, стояла нагорі поблизу дороги, притримуючи червоний ро-вер , і чекала, коли син збере свої речі і підійде до неї. Вітер розкуйовджував її чорні локони, а вона марно намагалася рукою прикривати очі від сонця і водно-час приборкувати безладно розтріпані від пориву вітру коси.
Робе́р… Саме з наголосом на останній склад його імені на французький манер. Так кликала його тільки мати, а для решти він був просто Робі чи Бо́ба, що Робертові дуже не подобалося.
Роберт неохоче, але швидко збирався, піднімався до матері, і вони разом поверталися додому, з різних боків тримаючись за велосипед.
Ця річка була майже єдиною відрадою влітку для місцевих дітлахів, де можна було поєднувати корисне з приємним: і риболовлю, і купання в її бурхливих водах. Улітку великі пласкі камені по обидва береги Вичі перетворювалися на різнокольорову акварель з десятків великих і маленьких вовняних килимів, які в цю пору прали місцеві жителі з найближчого села, за-лишаючи до вечора просушуватися під пекучими променями полуденного літнього сонця.
Річка була невеличка. У деяких місцях її можна бу-ло перебігти і по камінню, але такі перебіжки вимага-ли обережності, оскільки окремі камені були дуже слизькі. У ширших місцях річка влаштовувала гли-бокі вири, здебільшого за одиноким камінням-валунами. І якщо камінь великий, то вир міг бути дуже глибоким.
Місцями стирчали білі товсті сухі корчі, які, за-чепившись за каміння, намертво трималися за нього, уростаючи в коричневий мул, підносячись над водою білими бивнями мамонта. Згодом вони обростали ін-шими гілками, які пливли за бурхливою течією вниз із гірських перевалів.
Незважаючи на мороз, води гірської річки не були скуті льодом, і вона чорною стрічкою текла жвавим потоком з-поміж білих, укритих товстою ковдрою снігу берегів.
Думками Роберт перенісся в далеке дитинство, ко-ли він восьмирічним хлопчиком уперше перейшов убрід цю річку, а потім, видершись на верх розпече-ної сонцем пласкої річкової брили, відчував ней-мовірну гордість за свій вчинок.
Роберт вийняв із зовнішньої кишені пальта пляшку горілки і зробив кілька ковтків.
Думки ковзнули далі в минуле, занурюючи його в спогади.
Уперше це з ним сталося 15 липня 1982 року.
У той день сім'я Роберта зібралася за великим сто-лом святкувати його дванадцятиліття.
Це був спекотний літній день. З вулиці доносився припах підталого асфальту. Від сонячних променів дорога танула, асфальт перетворювався на рідку, в'язку масу, яка унадливо чіплялася за гуму велоси-педних та автомобільних коліс, за підошви взуття. І навколо – стійкий незабутній запах бітуму. Цей запах закарбувався в пам'яті Роберта з відчуттями спекот-ного літа на все життя.
На кухонному столі стоїть великий круглий шоко-ладний торт з брунатними і червоними кремовими квіточками. На верхівці торту нерівними буквами ви-ведено: «З днем народження – 12 років». Роберт дуже любив шоколадні бісквіти, але найдужче – кремові рулети, які продавалися в магазині поруч із його бу-динком.
Маленький Роберт завжди запитував себе: навіщо на день народження купують саме круглі торти? Чому не можна купити кілька рулетів, покласти їх один на одного і саме так вручити іменинникові? І не треба ніяких написів – букви виглядали безглуздо, були чомусь зовсім не смачними і, на його думку, зайвими.
Того дня Робертові подарували сині тканинні кеди більшого розміру. На виріст йому купували майже весь одяг з міркувань економії, оскільки доходи батьків були недостатніми. Батько з ранку до ночі працював на заводі звичайним слюсарем, а мати – медсестрою в міській клініці. Для того, щоб зводити кінці з кінцями, і батькові, і матері доводилося постійно підробляти. Але грошей все одно ката-строфічно не вистачало, тому жили вони дуже скром-но. Морозиво і кавун були найкращими десертами, які подавали до обіднього столу в недільний літній день або на свята.
На свій день народження Роберт запросив лише шкільного товариша Йована. У його родині не було заведено святкувати будь-які свята галасливими компаніями.
Хапко знищивши залишок торту і запивши його яблучним соком просто з трилітрової банки, друзі забралися на стодолу, що знаходилася в затінку ши-рокої крони старого величезного горіха. Дах стодоли був бляшаний і на сонці на незахищеній гіллям дерева частині перетворювався на розпечену пательню, через що сидіти на ньому спочатку було неможливо. Зате на даху друзям ніхто не міг перешкодити годинами бай-дикувати, вести невимушені розмови, голосно співати і мріяти.
– Дивися, Йоване, по небу пливуть коні, – не-сподівано сказав Роберт і засміявся, показавши паль-цем на білі хмари.
– Кру-у-уть! – повільно й здивовано вимовив Йо-ван, спостерігаючи за хмарами, але швидко стрепе-нувся і весело промовив: – А давай вгадуватимемо в них тварин. Хто більше знайде, той і виграв!
По небу, справді, пропливала величезна біла хмара у формі коня. Його голова з густою гривою повільно рухалася, але грива чомусь одразу переходила в дов-гий широкий хвіст, схожий більше на хвіст величезної риби.
– Конериба, або риба-кінь, – невпевнено промовив Роберт, мружачись від сонця, і…
Ось тут-то все і трапилося.
Від сліпучого сонця в очах зненацька потемніло. Несподівано Роберт відчув сильне запаморочення і йому заклало вуха. Він заплющив очі, але за мить розплющив їх і якимось дивним відсутнім поглядом озирнувся.
Поруч із ним сидів незнайомий хлопчик і щось розповідав, але Роберт чи то від подиву, чи, можливо, від несподіванки або від раптового шуму у вухах нічого не міг зрозуміти. Та він і не намагався вслуха-тися в мову незнайомої йому людини. Здавалося, що все навколо він бачить уперше, усе було не те, усе бу-ло дивним, зовсім незнайомим і незрозумілим. На обличчі Роберта відкарбувалося щире здивування.
Він не розумів, де він, на якому даху і що він тут робить. Роберт підвівся на ноги і почав ретельно оглядати свій одяг. Він був просто приголомшений: цей одяг, стодолу та, зрештою, і весь цей двір він ба-чив уперше.
Роберт не міг зрозуміти, що з ним діється, для ньо-го все, що знаходилося навколо, було абсолютно чу-жим. Круглими від здивування очима Роберт поди-вився на небо.
Там, гордо розкинувши по всьому небосхилу гри-ву, плив кінь з риб'ячим хвостом. Промені сонця то пробивалися довгими нитками з-під його гриви, то знову зникали. Кінь немов усміхався.
Перше, що спало на думку Робертові, це те, що він марить. Він знав, що від сонячного удару можна втратити свідомість, але ось так, щоб галюцинації бу-ли водночас і реальними, і нереальними, Роберт усвідомити ніяк не міг.
Серце шалено закалатало в грудях. Якийсь первісний страх почав опановувати ним.
Хлопчика не полишала думка про те, що це якийсь дивний, фантастичний, але разюче реалістичний сон. З розтуленим ротом і широко розплющеними від поди-ву очима він розглядав усе навколо. Йому захотілося негайно злізти з цього даху на землю, і він, не зволікаючи, зробив крок. Розпечена бляха даху боля-че обпекла голу п'яту саме так, як кілька днів тому на пляжі в спекотній Паттаї, куди батько привіз їх із ма-мою, щоб показати Сіамську затоку. Море кишіло медузами, і Роберт ненароком наступив на одну з них.
«Медуза. Це медуза, нічого страшного», – сказав спокійним голосом лікар місцевої клініки, куди хлоп-чика відвели з червоною, немов від жаливи, ногою. У голові дитини це слово поєдналося з різким і пекучим болем. Ступня вкрилася червоними плямами і горіла.
Усе це тривало якусь мить. Від різкого болю Ро-берт заплющив очі і затамував подих.
– Ме-ду-за! Яка це конериба? – Йован сидів поруч і голосно реготав. – Дивись, Робі, бач – отам голова, а там – волосся змії. Це медуза Горгона, як у підруч-нику з історії.
Кадри з далекої спекотної країни миттю безслідно зникли, так само, як і здивування, що застигло на об-личчі Роберта ще кілька хвилин тому.
Роберт з усмішкою подивився на Йована, потім знову на небо.
«І все-таки по небу плив саме кінь, а не медуза», – подумав він.
Йован і Роберт, двоє нерозлучних друзів, і далі ве-село вдивлялися в хмари.
А в цей час по небу, усміхаючись, пропливав кінь з довгим риб'ячим хвостом.




Розділ 2

Женева, Швейцарія. (Тревор)
17.12.2011. 09:03

Я
скраві промені сонячного світла, пробиваючись крізь щілину у зсунутих гардинах, вихоплювали з темряви частину широкого ліжка. На скляному столику біля ліжка наполегливо дзвонив мобільний телефон. З ду-шової кімнати доносився шум води. На підлозі були розкидані чоловічі шкарпетки, штани і жіноча білизна.
Телефон на мить замовк, але потім знову подзво-нив. Тревор у банному халаті і з рушником на голові підійшов до ліжка і взяв його.
– Доброго ранку, Вікторе… Так-так, через годину… Спасибі.
На іншому кінці дроту поклали слухавку. Помічник Аманди нагадав Треворові про час сеансу.
Тревор поклав телефон і розсунув гардини. З вікон готелю Beau-Rivage, розташованого на березі Женев-ського озера, відкривалася панорама фонтану й за-сніжених вершин швейцарських Альп. У кімнаті одразу стало світло. На ліжку, розкинувши довгі чорні коси, лежала молода дівчина, вкрита лише сірим шовковим простирадлом, що, немов друга шкіра, обгортало її оголене тіло. Дівчина спала, тихо посапуючи.
На мить зупинивши на ній погляд, Тревор згадав учорашній вечір у нічному клубі, який він повсякчас відвідував під час відпочинку в Женеві.
Цієї ночі в клубі виступала якась, напевне, вельми популярна група, що дві сотні молодих осіб стояли біля сцени і голосно підспівували разом із солістом під оглушливий акомпанемент ударних.
Сині і жовті густі промені прожекторів вихоплювали з натовпу обличчя й руки шанувальників. Лазерна світломузика час від часу за-сліплювала Тревора, і він, відвернувшись од сцени, попрямував до майже безлюдного бару. Молодий бармен з вибіленим коротким волоссям і кольоровим татуюванням прийняв замовлення і налив Треворові віскі. На іншому боці барної стійки самотньо сиділа дівчина і спостерігала за Тревором. Коли їхні погляди зустрілися, вона усміхнулася й опустила очі. Але за мить знову подивилася на Тревора чіпким, проникли-вим, дещо допитливим і водночас зухвалим поглядом. Тревор залпом спустошив склянку і впевнено попря-мував до неї.
На ранок він не пам'ятав ні її імені, ні того, звідки вона, ні про що, загалом, вони вели розмову в тому клубі. Кілька склянок віскі змішали спогади минулої ночі, і все зайве, неважливе, як легкий туман, розтану-ло в глибині його пам'яті назавжди. Але час від часу в голові Тревора виникали і зникали рвані, перемішані між собою кадри їхніх обіймів і поцілунків. Він не міг пригадати, як вони залишили нічний клуб, як опини-лися тут, у готелі, у його номері, але пам'ять безсо-ромно малювала прожиті моменти близькості. Тревор згадав її освітлене вузьким променем блідого місяч-ного сяйва слизьке від поту пристрасне тіло в його ру-ках і усміхнувся.
«Хлоя!», – раптом згадав ім'я незнайомки. – «Здається, саме так вона себе назвала. Так, саме Хлоя».
Тревор одягнувся і відкрив гаманець. Усередині, у прозорій кишеньці, виднілося посвідчення, на якому великими літерами було написано слово «ПРЕСА». Він вийняв із гаманця чотириста швейцарських франків, поклав їх на тумбочку біля дівчини і швидко вийшов із номера, а потім на вулицю.
Наближалося Різдво, а в Женеві стояла тепла осін-ня погода. І тільки вночі термометри іноді фіксували мінус п'ять. Давно тут не було так тепло о цій порі. Але для Тревора, який прилетів із Сахари, це були дуже прийнятні умови. Вночі в пустелі температура теж не піднімалася вище трьох-чотирьох градусів за Цельсієм.
Від Beau-Rivage Hotel до Rou du Cendrier – хвилин зо двадцять тихим кроком уздовж міської набережної.
Перед другим сеансом Тревор дуже нервувався. До цієї миті він не повною мірою усвідомлював, що з ним трапилося напередодні. За останні двадцять годин він кілька разів подумки виринав у кабінеті психолога Аманди і вслухався у свій голос, який лунав з ди-наміків маленького портативного диктофона, оповідаючи неймовірну історію прихованої десь гли-боко в підсвідомості, невідомої нікому частини його життя.
А розпочалося все кілька днів тому після не-сподіваної зустрічі і безневинної, здавалося б, пропо-зиції.

***

– Так, Треворе, дуже гарні камінчики, – гаркавлячи заявив літній ювелір, вдивляючись крізь товсту лупу у великий круглий діамант завбільшки з лісовий горіх. – Ось цей – то є сама досконалість.
Невисокий сивий єврей з піднятими на волосся ро-говими окулярами ось уже зо п'ять хвилин розглядав крізь лупу діамант, затиснувши його тоненьким пінце-том у руках у білих бавовняних рукавичках.
Він обережно поклав камінь і взяв інший із жмень-ки майже однакових за розміром і формою каменів, що розсипом лежали на чорному лаковому столі.
– Чудово! – і далі захоплювався він. – Гранування дивовижне! В усіх рундист, немов лезо… Кольори і чистота – як Божа роса…
З Левом Гольденбергом, ювеліром, емігрантом з Радянського Союзу, Тревора кілька років тому по-знайомив головний редактор Les Mondes Рошфор, який часто замовляв у нього ювелірні вироби.
Лев Гольденберг робив дивовижні копії найкращих колекцій ювелірних домів Європи.
«Покажіть мені фото шедевра, і я зроблю вам у сто разів краще і вдвічі дешевше», – любив повторювати старий єврей щоразу, як до нього зверталися потен-ційні клієнти. І справді, майстром він був непереверш-еним.
– Є в мене один замовник, який усе це може взяти одним лотом, – не відриваючи очей від чергового ка-меня, сказав ювелір. – Якщо з ним добре поговорити, то мільйонів п'ять за лот виплатить одразу. А можли-во, і більше.
– Леве, я поки не думав продавати. Мені б їх десь заховати на певний час.
– Тео, ти не зрозумів, – відвівши очі від діаманта і спрямувавши свій колючий погляд на Тревора, м'яко сказав ювелір. – П'ять мільйонів не доларів, а єврів. Це дуже великі гроші, друже мій.
– Леве, мені треба тільки надійне місце на кілька днів, до Різдва. Я живу в готелі, і тримати їх у сейфі вкрай необачно.
– Тов , мій друже, гаразд, – дещо засмучено промо-вив ювелір, збираючи всі камені в зелений оксамито-вий мішечок. – Ти знаєш, що надійнішого місця тобі не знайти. Але якщо надумаєш продати, то тільки скажи, і я все влаштую впродовж двох-трьох годин.
Через деякий час після розмови з ювеліром Тревор сидів на відкритій терасі невеликого ресторану в са-мому центрі Женеви, читаючи за філіжанкою кави свіжі газети.
У минулому залишилися військова служба, про яку нагадувало бліде татуювання у формі черепа на ліво-му плечі, як абревіатура розвідувального батальйону бригади морської піхоти Французького іноземного легіону, розквартированого в Алжирі, і факультет Французького інституту журналістики при універси-теті «Париж Пантеон-Ассас». Нині він значився особ-ливим військовим кореспондентом газети Les Mondes.
Про своє дитинство Тревор пам'ятав мало й уривча-сто, оскільки родина весь час кудись переїжджала.
Батько Тревора родом із Підкарпатської Русі  (це територія сучасної Закарпатської області України), український русин . Але на початку Другої світової війни, коли Закарпаття, що входило на той час до складу Чехословацької республіки, було окуповано угорськими військами, його сім'я емігрувала спершу до Праги, а після війни – до Франції, де на початку сімдесятих і народився Тревор. Батько розмовляв з ним винятково русинською, щоб той пам'ятав своє коріння. А мати Тревора, вчителька французької мови та літератури, наполегливо прищеплювала йому лю-бов до всього французького.
Батько, як фахівець із будівництва готелів, постійно перебував у тривалих відрядженнях до різних країн. Часто він забирав із собою родину. Тому дитячі спо-гади Тревора зводилися до пожовклих кольорових та чорно-білих світлин на тлі вбогих ринків Індії, ост-ровів і храмів Таїланду, пісків Близького Сходу, нескінченних будівельних майданчиків Гонконгу, Ду-баї і Бангкока. У дитинстві Тревор так звик до постій-них переїздів, подорожей, до постійних змін, що навіть вступивши в доросле життя, уявити себе клерком, який працює в одному і тому ж офісі постійно на од-ному і тому ж місці, він не міг. Це і стало причиною його захоплення журналістикою.
Але трапилася біда.
Коли хлопчикові виповнилося дванадцять, батьки Тревора потрапили в автотрощу і загинули. Тревор після нещастя майже місяць перебував у шпиталі, по-ки старша сестра його матері тітка Ханна Фрашон не взяла над ним опіку і не забрала до Парижа.
Тітка Ханна була самотньою жінкою і всю свою не-витрачену любов віддавала Треворові. Саме вона наполягла на тому, щоб Тревор пішов на військову службу, а згодом вступив до університету на факуль-тет журналістики.
За останні п'ятнадцять років Тревор об'їздив майже всі зони військових конфліктів.
Його професійні здобутки відзначено Премією військових кореспондентів лондонської Prix Albert Londres.
А його журналістська кар'єра розпочалася в 1999 році під час війни в Югославії. Як молодого, перспек-тивного репортера редакція газети направила його ту-ди замість досвідченого кореспондента, який раптово захворів. Колишній військовий, який відслужив у Французькому іноземному легіоні п'ять років, добре знався на військовій тематиці, Тревор, як ніхто інший, був готовий до такої роботи.
Під час відрядження він потрапив у скандал, опублікувавши результати спірного розслідування про дії НАТО під час бомбардувань Югославії. Тревор був одним із перших, хто звинуватив альянс у за-стосуванні осколкових бомб, заборонених Женевсь-кою конвенцією. Незважаючи на тиск і критику з боку військових фахівців і політиків, молодого журналіста помітили й оцінили.
Восени того ж 1999 року Тревор був відряджений до Західної Африки разом із групою каналу ВВС для підготовки журналістського розслідування військових злочинів Фодея Санко, у минулому керівника Об'єд-наного революційного фронту, який 1997 року став віце-президентом Сьєрра-Леоне, і його зв'язків з ін-шим одіозним військовим злочинцем, у той час пре-зидентом Ліберії Чарльзом МакАртур Тейлором, яко-го пізніше завдяки матеріалам, зібраним та опубліко-ваним Тревором, було звинувачено у військових зло-чинах проти людяності. Санко в 2000 році також було оголошено військовим злочинцем і засуджено, а Чарльза Тейлора затримано і в 2006 році передано Міжнародному кримінальному суду.
Відтоді більшість військових конфліктів висвітлю-вав саме Тревор. Його проникливі репортажі і без-компромісні жорсткі статті публікувала більшість єв-ропейських ЗМІ.
У 2007 році Тревор висвітлював події в Аф-ганістані, Анголі, у Конго і Сьєрра-Леоне, де проводив розслідування діяльності Віктора Вуда – підприємця з Московії, підозрюваного в нелегальному постачанні зброї і боєприпасів в обхід санкцій ООН для рухів «Талібан», «Аль-Каїда» і до країн, на які поширюва-лося міжнародне ембарго.
Російські колеги Тревора висловили припущення, що Вуд міг бути негласним дилером «Росвооруже-ния» й одним із важливих секретоносіїв Московії. Водночас вони попереджали Тревора про небезпеку подібного розслідування й висвітлення його в ЗМІ, позаяк діяльність Вуда була безпосередньо пов'язана з московитською мафією, яка поширилася по всьому світу.
Незважаючи на це, розслідування Тревора потрапи-ло до друку, а кілька репортажів показали провідні телеканали Європи.
Зрештою, у 2008 році Віктора Вуда було заарешто-вано в Таїланді, а 16 листопада 2010 року екстрадова-но до США, де йому було висунуто звинувачення. Нарешті, 2 листопада 2011 року журі присяжних одно-голосно винесло Віктору Вуду обвинувальний вирок.
Усі ці події від початку проведення розслідування в 2007 році висвітлював Тревор, але через чергове від-рядження до палаючої Лівії за судовим процесом над Вудом він міг стежити тільки за Інтернетом і репорта-жами колег.
У його послужному списку були репортажі з Багда-да під час Іракської війни, з Сектора Ґази під час ара-бо-ізраїльського конфлікту, з розбомблених і прак-тично знищених авіаударами НАТО лівійських міст Бенгазі і Місурати.
Тому Тревора називали одним із найдосвідченіших журналістів, провідним фахівцем з Африки і Близько-го Сходу.
Працюючи в найнеспокійніших країнах, Тревор по-требував надійних друзів та партнерів, на яких можна було покластися.
Однією з тих, кому Тревор повністю довіряв, була журналістка Кейт – витончена, мила, двадцятивось-мирічна австралійка з коротким світлим скуйовдже-ним волоссям, веселою усмішкою, що відкриває рів-ний ряд білих зубів, красивими, повними, наче нама-льованими вмілим портретистом губами і великими зеленими очима. Незважаючи на свою тендітність, во-на постійно носила легку військову форму і незмінний фетровий капелюх.
Кейт належала до тих жінок, які навіть підійшовши до сорокалітнього вікового рубежу, залишаються ми-лими завзятими дівчатами, які всім своїм виглядом і поведінкою нагадують підлітка.
Вони зустрілися на початку 2007 року в Аф-ганістані.
За кілька днів до цього в місті Муса-Кала в провінції Гільменд Тревор потрапив у полон до талібів. Викрадення було сплановане саме тоді, коли він прямував на зустріч з одним із їхніх ватажків для підготовки спеціального репортажу.
У будинку, куди привезли зв'язаних бранців, знахо-дилися знесилені спекою і голодом молода білява дівчина і двоє чоловіків. З розмов, які долинали до нього, Тревор зрозумів, що всі вони журналісти, уже понад місяць їх утримують бойовики.
Разом із Тревором полонили місцевого водія й аф-ганського репортера. Наступного дня, задля заляку-вання, двох афганців публічно, на очах в усіх бранців, стратили. А за нього, як і за інших журналістів, таліби планували отримати грошовий викуп.
Упродовж кількох днів Тревора по-звірячому били, намагаючись зламати його волю, натомість нічого не вимагаючи. Безглузді побиття тривали майже три до-би.
Нарешті, на четвертий день, до табору приїхав мул-ла Саддам – знатний польовий командир талібів.

***

Муса-Кала, провінція Гільменд, Афганістан
22.02.2007 15:35

– Ну що, великий хрестоносець стоїть на колінах перед маленький афганський муджахіддін? – глузливо запитав мулла поганою англійською, підійшовши до безпорадного зв'язаного Тревора, який лежав у пилю-ці.
– Я не солдат, я журналіст. І я француз, – переси-люючи біль, відповів Тревор.
– Преса? – зло перепитав бойовик і, схопивши Тре-вора однією рукою за плече, іншою навідліг дав йому гучного ляпасу. – Я тебе, собако, не питати, хто ти є.
Він узяв у руки його пластикове посвідчення і почав розглядати з вдоволеною посмішкою на обличчі.
– Преса – це добре. Нам потрібен преса, дуже по-трібен.
– Що ви від мене хочете?
– Від тебе – нічого. Що ти можеш? Ти слабкий, ти хворий. Ти нічого не можеш. А твій господар – мо-жеш! Він платити для мене. Багато платити.
– За мене ніхто не заплатить і цента, я не настільки важлива персона, – сплюнувши кров, тихо промовив Тревор.
– Платити, багато платити. Ти завтра знімати на відео. Ти сам його просити, для платити, – прошипів мулла, наступивши ногою на обличчя Тревора. – А якщо не платити, то ти по шматочках їхати додому в Париж, в редакцію пересилати.
Мулла підвівся і дав якесь розпорядження, звер-нувшись до бойовиків на пушту. Тревора швидко підняли і потягли, але не до ями, де його утримували раніше, а в глиняний сарай до інших бранців, де було принаймні сухо. Його кинули до невеликого приміщення, відгородженого від решти бранців подвійною стіною з дощок. На руки і ноги одягли кайданки, які прикували ланцюгом до дерев'яного брусу на стелі, дали трохи їжі і кухоль води. Зараз Тревор здавався бойовикам зовсім зламаним і безпеч-ним.
Але він чекав саме цієї миті. Таліби були впевнені, що прикутий ланцюгом, зморений голодом, знеможений побиттями бранець мріятиме про сон, і біля сараю безпечно залишили тільки одного моджахеда зі зброєю, який одразу ж, як стемніло, посмаливши опіуму, заснув, притулившись до стіни.
Навички звільнення від усіляких спецзасобів Тревор отримав ще під час служби в Легіоні. Коли він переконався, що все навколо стихло, не зволікаючи і без зайвих зусиль зняв з рук і ніг кайданки і через благенький дірявий дах вибрався назовні.
Знешкодивши охоронця, захопивши автомат і підсумок з гранатами, Тревор відчинив інші двері сараю і неголосно скомандував:
– Виходьте! Швидко!
Але у відповідь піднялася тільки дівчина, яка рішуче попрямувала до виходу.
З темряви задушливого приміщення долинув хрипливий чоловічий голос:
– Кейт, подумай, вас піймають і стратять. Не роби цього.
Але Кейт упевнено зробила крок до відчинених дверей і міцно взяла Тревора за лікоть.
– Керувати автівкою вмієте? – запитав Тревор, залишаючи сарай, і, не чекаючи відповіді, вказавши на білий джип, прошепотів: – Зазвичай ключі залишають у підлокітнику. Умикайте двигун і чекайте на мене. Якщо щось піде не так, то знайте, що шлях на волю – просто за он тим муром.
Кейт побігла до авто, а Тревор облив бензином інші два джипи й ящики з боєприпасами, складені один на одного під невеличким наметом. Почувши шум двигуна, з будинку вискочили двоє бойовиків, але цієї миті просто в них під ногами вибухнула граната, кинута Тревором. З вікон будинку почалася безладна стрілянина. Тревор кинув у будинок ще дві гранати й автоматною чергою підпалив розлитий бензин. За мить усе навколо перетворилося на вогняний факел. Відстрілюючись, Тревор кинув гранату в бік ящиків з боєприпасами, заскочив у відчинені дверцята автівки і голосно скомандував:
– Рушай!
– Куди? – збентежено запитала Кейт і невпевнено поклала тремтячі руки на кермо.
– Туди! – крикнув Тревор. Він схопив однією рукою кермо, а лівою ногою натиснув на педаль газу разом із ступнею Кейт, спрямовуючи автомобіль просто на глиняну огорожу. – Тримайтеся міцніше!
Автомобіль, зруйнувавши вщент мур, вилетів на піщану дорогу під громохкі вибухи боєприпасів, що здетонували. Над селищем піднялася яскрава вогняна заграва, осяявши втікачам шлях.
– Тепер можна увімкнути фари, – через деякий час, коли палаючий будинок зник за пагорбом, тихо сказав Тревор. – Звідси до Сангіна кілометрів зо двадцять п'ять, не більше. Рухайтеся, не зупиняючись, до річки. Там недалеко британська база… Нас мають побачити патрулі.
Тревор ледве промовляв слова. Кейт тільки зараз помітила, що він притискає долоню до лівого боку грудей. Крізь пальці його руки сочилася кров.
– Ви поранені? Що з вами? – стривожено запитала Кейт.
Але Тревор мовчав. Він утратив свідомість, і його тіло обм'якло.
– Не мовчіть, говоріть зі мною, – крикнула перелякана Кейт, але відповіді не отримала.
Вона рукою притиснула його рану і ще сильніше тиснула педаль газу.
Тревор отямився в палаті військового шпиталю. Біля нього в білому халаті, накинутому на військово-польову форму, сиділа Кейт з розгорнутою книжкою в руках і дрімала.
– Де я? – ледь чутно спитав Тревор.
– Ми в Кандагарі, на американській базі, – відповіла сонна Кейт, радісно усміхнувшись.
– Скільки я спав?
– Майже три доби. Вам зробили операцію, тепер усе вже позаду.
Тревор озирнувся навколо, потім подивився на Кейт і ледь помітно усміхнувся:
– А ми ж з вами навіть не встигли познайомитися. Мене звуть Тревор Бланш.
– А мене Кейт. Кейт Ларсен. Я з Австралії. Хотіла подякувати вам за порятунок.
– Не варто, Кейт, я тут тільки завдяки вам, отже, ми квити.
Наступного дня Тревора і Кейт вивезли з Афганістану до Швейцарії. У Цюріху Тревор підлікувався і весь свій вільний час проводив з Кейт. Тревор навіть намагався залицятися до неї, але після кількох ночей, проведених разом, Кейт дала йому зрозуміти, що не має наміру зав'язувати з ним серйозні стосунки, щоб не розчаровуватися, і вважає за краще бути вільною від будь-яких зобов'язань. Насправді, Кейт випробовувала Тревора. Він їй дуже подобався, але своєю жіночою інтуїцією вона без зусиль прорахувала його мінливість і спробувала розбудити в ньому почуття власника. Тревор же легко прийняв умови Кейт і надалі дивився на неї тільки як на колегу.
Спочатку це, звичайно, дуже дратувало Кейт, але вона не давала Треворові це зрозуміти і завжди при нагоді була рада його бачити, особливо коли траплялася спільна робота.
Насправді, такі стосунки чоловіка і жінки мали б через певний час припинитися раз і назавжди, але їх об’єднувала журналістська робота: після дво-, тритижневих відряджень вони обидва роз'їжджалися кожен до себе, до свого дому, до рідних – у свій світ.
Оператора Етьєна Тревор знав уже понад десять років, ще з часів роботи в Сьєрра-Леоне. Він француз, але в його жилах тече й шотландська кров, по матері він справжній scotch. Більшу частину дитинства й юнацьких років, за його словами, Етьєн провів поблизу підніжжя найвищої шотландської гори Бен-Невіс на узбережжі Лох Лінн, у містечку Форт-Вільям, де народилася його мати і жили всі їхні родичі. Етьєн кожною своєю клітиною вбирав традиції шотландців. Він пишався історією Шотландії, яку дуже шанував і вважав своєю. Тому у свої тридцять п'ять на француза скидався хіба що рисами свого худорлявого обличчя. Навіть татуювання на лівому плечі у нього було зі словами девізу Шотландії по-латині: «Nemo me impune lacessit» .
Етьєн завжди був небагатослівний, скупий на прояв будь-яких почуттів, усі свої емоції завжди старанно приховував. Навіть жартував з кам'яним виразом обличчя, а найкраща похвала з його вуст звучала одним словом – «Непогано».
Але, незважаючи ні на що, Тревор дуже цінував дружбу з Етьєном. Упродовж багатьох років вони працювали пліч-о-пліч. Етьєн супроводжував Тревора майже в усіх його експедиціях.
Окрім цього, ось уже понад рік Етьєн залицяється до Кейт, багато часу вони проводять разом. Кумедно спостерігати, як цей високий, худорлявий, з орлиним носом і довгими руками француз ніжно ставиться до маленької Кейт, яка на дві голови нижча за нього. Тревор з усмішкою спостерігав за ними, мимоволі порівнюючи ці стосунки з грою вогню й льоду. Було очевидно, що гаряче серце Кейт розтопило крижану брилу в грудях Етьєна.
З Деном Тревор почав працювати півтора роки тому. Це був невисокий, відкритий юнак, пацифіст і серцеїд. Йому було всього двадцять п'ять. Одразу після закінчення університету в Тампере він був прийнятий до Les Mondes як перспективний, молодий та амбітний репортер. Головний редактор Les Mondes Рошфор опікувався молодим репортером, у якого розгледів талант. Він прагнув допомогти юнакові розвинути цей талант. Рошфор зробив Дена помічником Тревора, і той під час кількох відряджень на Близький Схід супроводжував його й Етьєна. Утім подейкували, що Ден є далеким родичем Рошфора, а можливо, навіть плодом його амурних пригод у минулому. Хай там що, Рошфору вочевидь не байдужа доля цього юнака, і він істотно допомагав тому знайти власний простір у журналістиці.
Після того, як Етьєн почав відкрито зустрічатися з Кейт і вона переїхала жити до нього до Парижа, саме Ден став компаньйоном Тревора, відвідуючи з ним нічні клуби Парижа й Цюріха.
Сам Ден, як міг, приховував своє минуле, ніколи про нього не згадував, але водночас тішився бути корисним досвідченим колегам і з усією проникливістю спостерігав за Тревором, опановуючи навички нелегкої роботи військового журналіста. І саме Ден замість Тревора, як його асистент, останнім часом висвітлював судовий процес «США проти Вуда» – скандальну справу найбільшого за всю історію продавця нелегальної зброї, яку розглядав Південний окружний суд штату Нью-Йорк.

Розділ 3

Женева, Швейцарія.
15.12.2011. 15:45

Т
ревор сидів на веранді заповненого відвідувачами ре-сторану і спостерігав за столиком поблизу входу, за яким сиділа літня сімейна пара і тихо розмовляла. Бу-ло дуже весело спостерігати, як чоловік потайки від дружини підгодовував мініатюрного песика, що сидів під столом і з нетерпінням чекав черговий шматок ла-сощів з його тарілки.
Тревор розгорнув свіжий часопис, намагаючись знайти останні публікації щодо процесу над Вудом, але, погортавши його і нічого не знайшовши, покликав офіціанта для розрахунку. Саме тут і сталася ця не-сподівана зустріч, що кардинально змінила його жит-тя, мимоволі оголивши ту його частину, про яку він навіть не здогадувався.
Раптом Тревор почув сербську мову. Розмовляли чоловік і жінка, очевидно, туристи. З ними двоє діток віком років семи. Голос чоловіка здався йому знайо-мим. Тревор готовий був побитися об заклад, що знає цю людину дуже близько. Він умить відклав газету і почав придивлятися до силуетів фігур, що віддаляли-ся. Жінка йшла попереду, тримаючи двох діточок за руки. Чоловік розглядав бруківку з написаними на ній назвами міст і мимоволі повернувся у бік Тревора. Це був невисокий, на вигляд п’ятдесятилітній огрядний чоловік, який уже почав лисіти, в окулярах з товстими лінзами, одягнений у пошарпаний, але чистий костюм, поверх якого – пожмаканий, довгий не за розміром темно-синій плащ.
Раптом Тревора осінило, і він, піднявшись зі стільця, голосно гукнув сербською:
– Йоване? Друже мій, Йоване, це ти?!!!
Чоловік здивовано озирнувся. Дружина теж зверну-ла увагу на незнайомця, який голосно кликав її чо-ловіка. Обоє діток одразу підійшли до матері і притис-нулися до неї.
– Йоване, привіт! Це я, Тревор. Старий, не впізнаєш мене?
– Тео?! – відгукнувся з подивом чоловік, широко розкинувши руки. – Треворе! От чого не сподівався, того не сподівався! Скільки літ, скільки зим? Оце так зустріч!
Друзі міцно обійнялися.
– Я гадав, що більше тебе ніколи не побачу, – сказав Тревор, – скільки років минуло – десять? Дванадцять?
– Тео, п'ятнадцять років, не менше! Ти ще тоді в Легіоні служив, – протираючи хусточкою спітнілі скельця окулярів, повільно, зі сльозами щирої радості відповів Йован. – Я навіть уже і забув, як ти вигля-даєш. Дай-но я тебе роздивлюся!
Йован надів окуляри, пильно глянув на Тревора. Тримаючи його за плечі, він радісно вигукнув:
– Та ти, чортяка, тримаєшся молодцем, зовсім не змінився! Правда, Анно? Це Тревор… Тео, мій друг, я тобі розповідав.
Дружина Йована простягнула Треворові руку й окинула його оцінювальним поглядом.
Анна була високою, худорлявою і вельми приваб-ливою жінкою, хоча і без краплі макіяжу на обличчі, водночас одягнена була в дешеве сіре пальто і довгу чорну спідницю, що різко контрастували з її аристо-кратичною поставою. Тревор одразу звернув увагу на чудовий манікюр і доглянуті руки Анни. Вся її одежа якось безглуздо виглядала на тлі її яскравої зовніш-ності.
– Колись і ти був високим красенем із зеленими очима та густим чорним волоссям, – пожартувала во-на, легко погладивши Йована по лисині. – Наскільки я знаю зі слів чоловіка, то ви ровесники, друзі-нерозлийвода з дитинства.
Анна дуже гарно говорила сербською з ледь відчут-ним російським акцентом. Вона була молодшою за Йована років на десять, а то й більше, і поводилася чомусь неприродно стримано, навіть жарт, що про-звучав з її вуст, видався Треворові дещо удаваним.
– Йоване, ти про мене розповідав? – здивувався Тревор і одразу запропонував: – Друзі, давайте сядемо на веранді. Мій столик вільний, немов тільки і чекав на вас.
– Так, я багато й часто про нас розповідав, друже мій, – відповів Йован, сідаючи за столик, а потім звернувшись до дружини й усміхнувшись, продовжив: – Люба, адже ми з Тревором років з дванадцяти ра-зом. Стільки всього було! Навіть планували разом служити в Легіоні. Правда, Тео? Мене тоді за станом здоров’я не пропустили, але ж мріяли завжди бути ра-зом. До речі, ти тут надовго?
– Ні, на кілька днів. Різдво хочу провести десь у го-рах, ближче до снігу, бо тут його, напевно, цього року годі й чекати.
– Так, погодка не зимова, спекотно як для грудня. Ну, Треворе, розповідай, де ти, що ти, з ким ти, як ти? – скоромовкою весело вимовив Йован.
Але Анна взяла Йована за руку:
– Любий, ви тут спілкуйтеся, а ми з хлопчиками пройдемося набережною, погуляємо. Вам без нас буде набагато веселіше, – і вона піднялася зі свого стільця.
Тревор допоміг Анні надягнути пальто і звернув увагу на маленький клаптик паперу біля комірця з внутрішнього боку підкладки, прищеплений до неї залізною скобою. Це був ярлик з номером з хімчист-ки. Такий самий ярлик був підколотий і до пальта Йо-вана. На мить Тревор замислився, але голос Йована відволік його від думок.
– Розкішна жінка, чи не так?
– Так, – якось відчужено відповів Тревор і поди-вився назирцем за Анною. Двоє діток дріботіли за нею, і за мить усі троє загубилися в натовпі на площі.
– Ти навіть не уявляєш, як мені з нею пощастило! Ми вже десять років разом.
– Росіянка?
– Ні, сербка, але все життя прожила в Каталонії. Та що ми все про мене та про мене. Як ти, чи одружений, де працюєш?
Друзі, справді, не бачилися дуже давно і їм було що розповісти один одному.
Тревор познайомився з Йованом на початку вісім-десятих ще в школі в Парижі, куди сербська сім'я Йо-вана переїхала з Югославії, тікаючи з Косова після трагічних подій 1981 року. У дитинстві Йован багато розповідав Треворові про ті події, коли потоки біжен-ців попрямували з Косова до Сербії, покинувши свої будинки і села через албанських націоналістів. Село, де жила сім'я Йована, ущент спалили албанці, і сотні людей перетворилися на біженців.
З Йованом Тревор здружився одразу ж, як тільки той переступив поріг школи. Спочатку Треворові було шкода цього скромного, тихого і завжди голодного хлопчика, який до того ж дуже погано розмовляв французькою. Але через деякий час вони стали дру-зями-нерозлийвода, а Йован – частим гостем у будин-ку тітки Ханни Фрашон.
Після закінчення школи друзі вирішили разом всту-пити до Легіону, але на вигляд здоровань Йован за результатами медичної комісії несподівано отримав статус «до стройової служби непридатний» через вро-джену плоскостопість. Відтоді їхні шляхи розійшлися.
У ресторані вони просиділи допізна, після чого ви-рушили до невеличкого готелю на протилежний бік Лемана , де Йован зупинився з сім'єю. Далі постояли на мосту Мон-Блан, що з'єднував дві частини міста, милуючись неспокійною гладдю Женевського озера.
Нічне місто іскрилося барвистим світлом, що рай-дужними блискітками відбивалося на дзеркалі схви-льованої води, немов на живописах Вінсента ван Гога. Фонтан, що викидає в небо стосорокаметровий густий струмінь води, гордо височів над невеликим руко-творним мисом.
– Тео, ти знаєш, ми тут не зовсім заради відпочинку, – після невеликої паузи вимовив Йован. Під час цієї розмови він намагався не дивитися Треворові в очі, блукаючи поглядом по темній воді озера. – Я тут про-ходжу психологічну адаптацію після лікування від ал-когольної залежності.
Гуркіт водограю дещо приглушував слова Йована, але той продовжував, підвищивши голос:
– Я вже втретє лікуюся, Тео. Утретє! Але сьогодні вже дев'яносто четвертий день, як я в повній зав'язці. Тут, у Женеві, є дуже гарний психолог, який допома-гає мені. Я тут буваю раз на три місяці впродовж тиж-ня. І щоранку у мене сеанс.
Тревор мовчки дивився на нього.
– Життя, Тео, така штука! Мрієш про одне, а вихо-дить зовсім інше, – з гіркотою продовжував Йован. – Воно якось само по собі втягнуло і затягнулося. Але зараз я сподіваюся, що вже напевно зав'язав. Допома-гала мені одна молода жінка, чудовий психолог, яка має здатність гіпнотизувати. Мені її порадили, коли я майже все втратив. Тоді я вже півроку жив сам і був практично на смітнику. А нині у мене знову все нала-годжується.
Тревор вирішив поміняти тему розмови, він відчу-вав, наскільки важко Йованові говорити про це, йому й самому стало ніяково.
– Йоване, а пам'ятаєш, як ми з тобою на гіпноз хо-дили, коли до нас у місто приїжджав якийсь гастро-лер-гіпнотизер? Пам'ятаєш, він нас тоді начебто тільки одних не зміг загіпнотизувати, і нас виставили з клу-бу? – Тревор усміхнувся і продовжив: – Відтоді я впевнений, що у мене стійкий імунітет на гіпноз та інші навіювання.
– Треворе, ти не розумієш, у неї колосальні здіб-ності! Та й зовні… – Йован підморгнув Треворові і продовжив: – Якщо хочеш, познайомлю. Дівчина про-сто видатна в усіх сенсах. У мене завтра вранці відбу-деться останній сеанс. До речі, вона дуже ефектна і са-мотня.
Останнє слово Йован вимовив змовницьким тоном і знову підморгнув Треворові.
«Справжній гіпнотизер, – міркував Тревор, – ефект-на дівчина, хороший психолог. Чи не забагато епітетів для однієї людини?»
– А як твоя робота? Як я пам'ятаю, ти колись мріяв пов'язати своє життя з політикою, – знову спробував змінити тему розмови Тревор, а потім, ніби щось зга-давши, продовжив: – Ти ж, здається, у Москві МДІМВ закінчив?
– Так, – ствердно кивнув Йован, – до речі, з відзна-кою! У тебе чудова пам'ять, друже. Після закінчення університету працював, потім одружився, потім – двоє діток і невелика юридична контора в центрі Праги. Спокійне розмірене життя дещо розслабило мене, і я ледь не втратив усе. Але сподіваюся, усе це вже в ми-нулому.
– Так, Йоване, життя коригує наші плани. Іноді здається, що ми прості спостерігачі за тим, як усе тече і проходить повз нас. То ти кажеш, що завтра їдеш? О котрій?
– Від'їжджаємо потягом в обід одразу після сеансу. Відпочили, підлікувалися і доста, труба кличе. Завтра в цей час я вже буду в Празі, але ти не хвилюйся, ми завтра з тобою ще поспілкуємося. Головне – ми знайшли один одного! – відповів Йован, поплескавши по-дружньому Тревора по плечу.
– Так, я теж дуже радий цьому. Це, справді, дуже дивно, що ми ось так несподівано…
– У тебе в Женеві ще справи? – запитав Йован.– Ти тут сам чи з дамою серця?
– Ні, Йоване, зі справами цього року вже покінчено. Я тут тільки відпочиваю. До речі, у нас є привід випи-ти хорошого бренді, – Тревор кивнув у бік центру. – Ходімо, я знаю тут одне чудове місце. Можливо, не вип'єш, то хоч подивишся і порадієш за товариша.
– Ні-ні, Тео, – запротестував Йован, – я б із задово-ленням, але у мене режим. Через півгодини я вже маю бути в ліжку. І бажано натщесерце.
– Раз мусиш бути в ліжку, то йди, – усміхнувся Тревор. – А я ще хочу потусити трохи. От подобаєть-ся мені цивілізація! А то щось останнім часом усе од-но нормально заснути не можу, мучить безсоння.
– Ось тобі ще одна причина поговорити з гарним психологом, – зрадів Йован. – Тобі просто потрібне перезавантаження мозку. Навіть після одного її сеансу спатимеш, як немовля. Що ти втрачаєш? Година ре-лаксації, і одразу відчуєш полегшення.
– О’кей, Йоване, – трохи поміркувавши, відповів Тревор. – Нехай. Усе одно час є. Завтра сходимо до неї. Коли там у тебе сеанс?
– Дивись, у мене розпочинається о дев'ятій, трива-тиме хвилин сорок, не більше. Я з нею домовлюся на десяту і там на тебе чекатиму. Добре?
– Добре, – погодився Тревор і, прощаючись, обій-няв друга, – подивимося на твою «ефектну дівчину». До речі, Йоване, як її звати?
– Аманда. Її звати Аманда.
Прощаючись, друзі домовилися зустрітися наступ-ного дня вранці на Rou du Cendrier 19.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Natalka Myshkevych, 25-05-2021
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.60630512237549 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …