Війна між двома половинами гетьманщини почалась близько сотні років тому. Якраз через п'ятдесят років після ядерного сонця, котре стерло всі тодішні держави з лиця землі.
Покійний гетьман не залишив після себе спадкоємців. Не встиг. Занадто зайнятим він був, вибиваючи дикунів зі східних гір, та вчиняючи геноцид західним та північним сусідам. Ціла південня країна бусурман була стерта з лиця землі. Характерники перевернули догори дриґом весь материк, не жаліючи нікого. А де не справлялись вони, приходили мольфари та насилали едикти. Страшні бурі могли змести будинки з лиця землі, що вже казати про людей...
Августина Пономарено: "Початок кінця".
***
Вітролом.
Ярополк видер в мене рацію з рук і вимкнув.
- Він ловить тебе. Хоче, щоб ти зробив якусь дурість. Так ти видаси нас йому.
- Я не зрадник! Яке він має право...
- Богун скаже, що завгодно, аби ти припустився помилки. Йому всерівно насправді, покину ти їх, чи ні.
- Він перевіряє тебе на міцність, — втрутилась Олена.
Це слабо допомогло. Я забув про страх від гніву. Руки тремтіли від бажання спопелити все навкруги. Але вони праві. Більше я нічого не говорив.
***
Богун.
Під вечір я вибрався на один з хмарочосів, щоб скинути з себе протигаз. Бетон погрозливо тріщав під ногами, але вибирати не доводилось. Не йти ж навмання. Повітря тут було чистіше, проте якесь затхле, ніби мертве. Не знаю, як передати інакше.
Довелось зручніше вмоститись на бетоні з гвинтівкою напоготові. Рано чи пізно, вони здадуть себе...
- Ти тут?
Я й не помітив, як задрімав. Рація зашипіла, привівши мене до тями.
- Тобі конкретну локацію скзати? — Я глянув крізь приціл. Нічого не видно.
- Я не знав, що вони живі. Все, що я бачив це відірвані кінцівки. Я не знав, чи вцілів хтось.
- Незнання не звільняє тебе від відповідальності.
- А як тобі було добивати поранених?
Цього я чомусь не чекав, тож на мить замислився.
- Ніяк, якщо чесно, але наказ є наказ.
- Наказ добити поранених?
А мольфар не дурень. Мабуть Ярополк пояснив, що питати. Знає, що козаки не люблять добивати поранених. Ніхто насправді не любить, і не робить цього без потреби.
- Вони однаково не вижили б. Ну один з них точно. Я подарував їм швидку смерть. І тобі подарую.
- Чому ти такий впевнений, що зможеш мене дістати?
- А ти запитай в Ярополка. Група Хорив не одного мого брата на той світ відправила, але мене він насправді боїться. Він ж чує нас зараз?
- А це має значення?
- Значить не чує. Тоді запитай, чому вони не зустріли мене боєм? Думаєш вся справа в тобі? Вони могли б сказати, що знайшли тебе вбитим і відправитись полювати на мене. Але не сказали.
- Ти ж розумієш, що вони повернуться по тебе? Більшим числом.
- Не сумніваюсь. На його місці, я б так і зробив. Залишив би тебе в Хотині, як приманку, а сам відправив би когось по підкріплення.
Знову тиша. Мольфар обдумує свої наступні слова. Значить я таки посіяв зерно сумніву в його голові. Тепер він остерігатиметься Ярополка, ускладнюючи цим його роботу. Мольфари небезпечні чаклуни і суперники, але в мистецтві диверсії вони ніц не тямлять. А ніщо так не зароджує зерно сумніву, як щира правда.
- Значить тоді ти повівся на пастку Ярополка. Пхаєш голову в пащу лева.
- Розставити пастки і зловити в них здобич це різні речі. Рано чи пізно група Хорив зрозуміє, що ти лише заважаєш їм, і випустить тебе, як наживку. Пожертвує тобою.
- Їм пробачать, якщо вони принесуть докази твоєї смерті.
- Тобі від цього вже легше не буде.
Розділ 16. Правила.
На півночі розшташовується Канев — місто двох берегів. У війні Канев не визнав жодного гетьмана, виснувавши, що може бути лише один. Інший повинен або поступитись, або...
Нейтралітет Канева вигідний обом, адже місто неприступне, тому його стіни слугують місцем для зустрічей ворогуючих сторін. Там може сховатись той, хто тікає від війни. За умови, що йому є що запропонувати місту.
Августина Пономаренко.
***
Вітролом.
Зупинилсь ми на одному з хмарочосів. Піднялись рівно настільки, щоб не дихати випарами. Олена, як єдиний снайпер, порадила спати на сходовій клітці, щоб нас взагалі не було видно. Башибузук мінував поверх нижче. Аскольд звив собі кулеметне гніздо, якраз, щоб прикрити наш відступ. Олена зникла десь нагорі. Ярополк залишився зі мною. Він сів на сходинку і з якимось дивним задоволенням став начищати свою зброю.
- Вам дійсно не пожна брати зброю до рук? — Поцікавився, не відволікаючись від розбирання автомата.
- Тоді мої сили зникнуть і від мене буде мало толку. Доведений факт.
- А що саме у вас вважається зброєю?
- Ми можемо рубати дрова сокирою і чистити картоплю ножем, якщо ти про це. А ось розкроїти череп — це вже зась.
- Тобто спалити блискавкою, то нічого страшного, а як штрикнути когось в пузо, то біда?
Я лише знизав плечами.
- Не я встановлюю правила.
Розділ 17. Тобі тут не раді.
Богун.
Компас не працював навіть на такій висоті. Жодна електроніка тут не працювала. Що ж повинні були зробити мольфари, щоб їхнє прокляття залишилось більше ніж на сотню років? Що ж це за сила така?
Зізнаюсь, в Хотині я до цього бував лише двічі. Перший раз по орден за заслуги в боротьбі з яничарами. Другий раз мене везли туди в наручниках. Не взлюбив мене старий Хмель. До самої смерті не любив. Коли мене виправдали він так і сказав: "Щоб ноги твоєї тут не було, інакше я тебе особисто, своїми руками задушу. Тобі тут не раді".
З того часу я не переступав ту межу, де починається Хотин. Якби Хмель до мене не ставився, я не переставав його поважати. Але тепер ситуація змінилась. Мольфар, можливо, останній в Сірка. Покоління наступних може й не з'явитись. А без своєї чаклунської армії він не встоїть. Казав ж я йому колись: не сподівайся на них, та він не послухав. Занадто запальний він був, занадто сильно хотів влади. Тому й не підтримали характерники свого побратима, коли він за булавою гетьманською потягнувся. Не гоже нам зброю на крісло гетьманське змінювати. Тоді то й не слухав ніхто з моїх братів його слова про майбутнє. В той ж день ми й визначили власне на сотні років однією помилкою...
Я знову струсанув головою. Вибрався на останній поверх хмарочосу. Хотин погано діяв на мене. Будив спогади, котрі не повинні були виходити. В мене є завдання, котре засіло в сусідньому хмарочосі. Коли ми спілкувались, на вулиці завивав вітер. Ми чули це одне в одного по рації, але він скоріш за все, увагу не звернув.
А я звернув. І звернув, що вітер іноді затихає, а значить він в приміщені. Ярополк намагається заховатись на ніч. Фільтрів в протигазах може й не вистачити, залишись він внизу.
Небо потемніло. Я зручніше вмостився головою на рюкзаку і заплющив очі. Завтра все вирішиться.
Розділ 18. Крики внизу.
Вітролом.
Мені не спалось і я піднявся на кілька поверхів вище до Олени. Вона лежала в кімнаті за уламками стіни марно крутячи щось на прицілі.
- Пнв* здох! — Зашипіла вона. — То вмикається, то зникає.
(Прибор нічного бачення*)
Я вмостився біля неї. Вона навіть не поворухнулась, занадто зайнята своєю роботою.
- Мене бісить це місто, — шипіла вона. — Бісить клятий Богун. Бісять ці крики внизу.
Я прислухався. Лише завивання вітру. Більше нічого.
- Крики?
- Аскольд теж їх не чув. Зате постійно торочить про свого брата. А Башибузук все молиться. Лише мені настільки не пощастило, що я чую верески людей. Їм боляче. Хотину боляче.
- Цікаво що зараз чує Богун?
Олена не відповіла. Я перестав бути впевненим, чи чує вона мене взагалі, чи не втонула її свідомість в криках на вулиці. Але чому тоді я нічого не бачу і не чую? Чому в мене немає жодних думок, крім тих, що й так в моїй голові.
Рація зашипіла.
- Сподіваюсь тебе теж тривожать жахіття. — Голос Богуна розрізав тишу наче розбите скло. — Отруйний туман, проблеми з електронікою. Це так і мало бути?
- Не знаю. Я ще й не народився тоді.
Олена здивовано глянула на мене, але я приклав палець до вуст, наказавши їй мовчати.
- Чому я повинен нести відповідальність за дії моїх попередників?
- А хіба ти і твоє мольфарське кодло не збирались повторити це ще раз?
- Я не знаю.
- А я знаю. Ви хотіли провести новий едикт. Нас повідомили про це. Я мав би вже повернутись, якби ти не вцілів.
- Але я вцілів.
- І ось ми тут.
Розділ 19. Це війна.
Богун.
В тумані знову промайнули тіні.
- Ось ми тут.
- Це якраз твоя провина. Не було б тут тебе, я б сюди й не заходив! — відповів Вітролом.
- Не було б мене, ви б знищили тисячі життів.
- А скільки знищить армія твого гетьмана, коли не стане останнього мольфара? Невже ти думаєш, що едикт це найгірше для людей? Скільки крові ви тепер проллєте?! І не розповідай, що це війна!
- Так, мольфаре, це війна. Чи у твоєї братії були інші причини зібратись заради бурі? Просто у вас нічого не вийшло.
- Навіть, якщо ти дійсно правий, що нас зібрали на проголошення едикту, це був би знак, що гетьмани мусять зберігати перемир'я.
- З Хотином такий фокус не пройшов.
Внизу почався цілий потік тіней. Різної форми та довжини, вони зливались в чорний потік і неслись до виходу з міста. Привиди померлих, приречені до вічної втечі.
- Тоді це був лише початок війни. Ми б поклали йому кінець.
- Хіба кінець всьому людству.
- Цього ти боїшся, характернику? Того що не буде з ким воювати?
Я не думав про це. Але тепер почав. Голос мольфара набирав упевненості. Група Ярополка можливо теж щось бачить. Він тепер думає, що й на мене це впливає. Лишень він не знає, що характерникам не звикати ходити по світу мертвих. Я вже бачив такі тіні, але ніколи — в такій кількості.
- Завжди буде з ким воювати, вітроломе. Завжди. Ти всього лише тимчасова проблема. Вбити тебе не займе багато часу.
- Що ж до цього часу не вбив?
- Наберись терпіння.
Зв'язок обірвався.
***
Вітролом.
- Гей, ти що робиш? — Обурився, дивлячись, як Олена вимикає рацію.
- Він тепер знає де ми.
- Яким чином?
- Вітер, мольфаре. Він стояв весь час на відкритому просторі, бо з його боку вітер дути не переставав. А в нас він затихав, змінюючи напрямок. Тож йому нескладно порахувати, де ми заночуємо.
- Значить варто повідомити Ярополка.
- Варто вшиватись звідси.
Ярополк похмуро вислухав почуте від Олени. Іноді він скоса на мене дивився, але не казав ні слова.
- Ми заблудимось в такій темряві. Вийдемо на світанку, і бігом до виходу з міста. Там чекатиме транспорт для мольфара.
Я хотів заперечити, але Аскольд перехопив мій погляд і заперечно похитав головою. Ярополк не любив, коли з ним сперечаються.
Розділ 20. Заради гетьманського крісла.
Богун
На світанку повітря було ще тяжче, ніж вчора. Або фільтр в протигазі вже не справлявся і скоро доведеться ставити новий. Сьогодні ніяких тіней не було. Здавалось навіть туману було менше. Або я просто звик. Потрібно було поспішати. Наша артилерія випередила їх одного разу — тепер моя черга.
***
Вітролом.
Ми бігли квадратом зі мною посередині. Кожний з русичів мене не любив, але ладний був пожертвувати життям. А мене все не покидали слова Богуна. Ми знову повинні були знищити якесь місто.
Невже нам мало Хотину? Невже заради гетьманського крісла варто покласти тисячі життів. Ми ж не за землю воюємо, не за ресурси. Коли воювали з бусурманами — все було зрозумілим. Вони лізуть на нашу землю, ми — відправляємо їх назад у трунах. Іноді кількох в одній — там розберуться. Тепер ми ріжемо одне одного без зовнішнього впливу. Ворогів то немає, замість сусідніх країн суцільні руїни. І ось, ми перетворюємо в руїну свою.
Туман спочатку став рідшим, а тоді й зовсім зник. Петляючи між уламками Ярополк показав на вихід. Точніше пролом в мурах.
- Ще трішки і поїдеш додому. — Прошепотів Башибузук.
Аскольд хотів щось сказати, мабуть дуже кумедне. Але не встиг.
Постріл. Голова Аскольда відкидається назад і він падає на потрісканий асфальт. Під ним розливається його ж кров.
Розділ 21. Прокинься раніше ворога.
Богун.
Господь направ мою руку. Постріл. Перший готовий. Решта не втрачали часу. Дівчина зі снайперською гвинтівкою схопила мольфара з рукав і потягла до найближчого укриття за іржавою машиною. Ярополк з іншим побігли в другий бік. Секрет засідки простий — прокинься раніше ворога.
Не висовуюючись з укриття, вони відкрили по мені вогонь. Кулемет бив не точно, зовсім поряд зі мною. Значить мольфара тягнуть геть, а хтось з них йде по мене. Почекавши, доки кулемет стихне, я вибрався з укриття і зайняв інше. Головне не дати мольфару пройти...
Піднявся вітер. З неба в місце за розвеленою стіною, де я раніше був, ударила блискавка. Ще одна зліва від мене. Інша — в машину через дорогу. Мольфар приєднався до битви. Будинок поруч зі мною похилився від блакитної стріли і впав на асфальт. Знову удар блискавки розколов залишки дороги. Я вистрілив ще раз. Кулеметник впав, наче ганчірка.
Другий.
***
Вітролом.
Башибузук вже не дихав. Богун не промахувався. Характерника не було там, де ми його чекали. Блискавки не могли його знайти.
- Олено, хапай мольфара і на вихід! — Перекрикнув вітер Ярополк. — Я затримаю його.
- Ми не залишимо тебе!
- Це наказ! На три!
Він висунувся з-за машини і відкрив вогонь. Олена порахувала до трьох і побігла я за нею. Краєм ока побачив, Богуна, що крадеться до Ярополка. Махнув рукою і порив вітру збив характерника з ніг. Його, наче ганчірку кинуло в уламки поваленого хмарочоса. Ярополк ж одразу відкрив вогонь в тому напрямку.
- Хутчіш! — Заволала Олена.
Розділ 22. Останні слова?
Богун.
В голові гуділо. Я навіть не зрозумів, що сталось, коли мене відкинуло вбік. Гвинтівка вилетіла з рук і залишилась десь там.
В розвалинах було темно потріскані колони, всюди розбите скло. Все що не з заліза, скла та каменю — давно зогнило.
Автоматна черга повернула мене до тями. Сам Ярополк посипав мене свинцем.
- Де ти, характернику?! — Волав він залетівши в руїни. — Хто ти тепер без своєї рушниці?! Виходь.
Ага, звісно. Для характерника немає нічого тяжкого в безшумності та невидимості в тінях. Він сам того не віддаючи, дав мені перевагу. Я швидко перебігав між уламками стін, дивлячись, як він вистрілює дорогоцінні набої. За поясом в мене ще був пістолет.
- Виходь і я дарую тобі легку смерть!
- Мене не беруть кулі!
Мій голос відлунював звідусіль, тож він не знав де я.
Я ніколи не промахуюсь. І цей раз не став винятком. Його аж вигнуло, коли я вистрілив йому в спину. Наступна потрапила під коліно. Він хотів розвернутись і розстріляти мене, проте я поцілив в зап'ястя. Він заволав від болі, випустивши автомат. Ще одна в груди повалила його.
- Це за всіх убитих тобою характерників.
- Ти не дістанеш мольфара! — в нього з рота йшла кров. — Я відволік...
Договорити він не встиг. Я розрядив йому в груди весь магазин.
***
Вітролом.
Пострілів не було вже кілька хвилин. Невже Ярополк справився? Чи навпаки? Олена була бліда. Сьогодні вона втратила своїх побратимів.
Машина стояла під навісом, зліва від виходу.
- Ти водити вмієш?
Мовчки кивнув.
- Добре! — Олена поцілувала мене в щоку. — Ти знаєш, куди тобі їхати.
- А ти?
- Затримаю Богуна, скільки вистачить сил...
Знову постріл. Олену вигнуло і вона впала мені в руки. Її Погляд дивився в нікуди.
- Я ж казав, що доберусь до тебе! — Крикнув Богун. — Відпусти її! Мертвим однаково — обіймаєш ти їх, чи ні.
Я послухався, обережно поклав тіло Олени на землю. Мої руки були в її крові. Я все ще відчував її тепло. Характерник самостійно перебив кращий загін гетьмана. Один порух його пальця відділяє мене від неминучої смерті.
- Більше не буде нового Хотину! Нічого особистого! Останні слова?
- Небо.
- Це все?
За мить все навколо мене посвітліло від блискавки, що ударила в характерника. Тоді почувся грім.
- Для тебе все.
***
Богун.
Ліва половина тіла заніміла. Ніколи до цього не отримував удар мольфарською блискавкою. Пахло смаленим. Здається, навіть регенерація здоров'я характерників цього разу не справиться. Ходити то я зможу, але слід точно залишиться. Права рука марно намагалась знайти гвинтівку.
- Ти таки вцілів! — Вражено пробурмотів мольфар. — Неймовірно!
Зовсім молодий ще. Навіть натягнутий на голову каптур не міг приховати цього. В голос зовсім юнацький ще, хоч і не без мольфарської зверхності.
- Радий, що ти вражений.
Недооцінив я його таки. Розпинався тут, марно намагаючись передбачити наслідки знищення можливо останнього чаклуна. А тепер лежу на холодній землі, наполовину спалений і борюсь з потемнінням в очах. Заснути перед власною смертю — ще чого не вистачало...
- Доб'єш мене?
- Мої сили вичерпались на сьогодні. А зброю брати я не стану. Зробимо ось що, Богуне. Ти скажеш своїм, що здихався мене.
- Ось здихаюсь і скажу.
- Тоді підеш за мною в Хотин.
- На біса тобі туди?
- Якщо едикт бурі можна начаклувати — його можна й зняти. Ти був правий, кажучи, що нові бурі не зупинять війну. Хтозна, може відновлення Хотину це зможе. Може все, що потрібно це розвіяти сіре небо над ним?
Я промовчав. Він ж не зможе цього зробити? Чи зможе?
Мольфар не став чекати, доки я відповім бодай щось. Мовчки переступив мене і пішов назад до міста. Я хотів перевернутись, але сил все ще не було, тож єдине що я бачив — сіре небо над Хотином.
