Природа едикту достеменно невідома і ніколи не буде. Причин на це декілька: мольфари неохоче діляться секретами і не виживають після прочитання едикту. Тому вони не часто збираються задля такого. Наука безсила пояснити що-небудь. З старих записів відомо, що потрібно багато могутніх мольфарів. Вони читають в такт слова, і ті стають могутньою силою, котрій підвладно все на світі. Знищити ціле місто кількома словами — що може бути гірше за це?
З мемуарів полковника Сагайдака.
***
Вітролом.
Сонце сіло за обрій, коли я врешті дістався до передмістя Хотину. Тут ще догорав вогонь. Пооддаль я побачив намети, але людей не було. Таке тепер життя в гетьманщині. Іноді треба залишити все, щоб врятуватись...
Куля влучила в землю прямісінько перед моїми ногами.
- Якому гетьману ти служиш?
Замість відповіді, я спрямував блискавку туде, звідки йшов голос. Чорне небо освітило синім спалахом. В тіні уламків будівель я побачив постаті.
- Трясця, а просто сказати не міг? — Випалив голос. — Ти мене ледь не спалив!
- Хто з вас Ярополк?
Тримались мольфари завжди зверхньо. Так вже вчили. Нас мали поважати і боятись. І немає різниці: друзі чи вороги.
- Я! Ледь не спалений тобою. — З темряви вийшов габаритний бородатий чоловік. Русичі. Темна форма з шевронами гетьманського профілю. Еліта гетьманських військ, шкода що не характерники.
- Сержант Ярополк, група Хорив! — Прогарчав здоровань. Борода рухалась в такт скулам. — Полювали на характерників, коли отримали наказ на евакуацію вашого чаклунського гузна.
- Вітролом. — Я пропустив повз вуха регіт ще трьох солдат.
- А нормальне ім'я в тебе є?
- Олексій.
- Чудово, Олексій. Лисий, худий і довгий це Аскольд, — довготелесий чоловік з кулеметом за спиною коротко кивнув. — Коротуна можеш кликати Башибузуком, — Чоловік з чорною копицею волосся, зламаними вухами на низько посадженій голові підняв руку в знак привітання. — Красуню звуть Оленою. Майже як тебе.
Аж тепер я помітив, що третій воїн таки був жінкою. Олена заховала косу під чорну шапку і підняла з землі снайперську гвинтівку.
- За мною вирушив характерник, тож думаю, нам варто рушати негайно.
Ярополк глянув на товаришів і потягнувся до рації.
- Він забрав одну в покійників. — Попередив його.
- Я здогадався. Олена чула ваші з ним переговори. Нечемно буде не привітатись...
Розділ 10. Тобі є що сказати?
На війні звичайні солдати не знають з ким воюють. Лише еліта знає одне одного в лице. Для них це наче спорт. Вони вивчають суперників, знають їх сильні і слабкі сторони. Знають зброю з котрої ті стріляють. Якби не факт, що люди гетьманщини хочуть знищити одне одного, вони могли і потоваришувати на старості років.
З мемуарів полковника Сагайдака.
***
Богун.
Мені снився дім.
Колись я був сином військового сотника, котрий залишив службу задля сільського господарства. В нас був великий будинок, куди вміщались робочі та вся рідня. Батько любив збиратись у великому колі за величезним столом. Ми молились, а тоді бенкетували, слухаючи обіцянки, як наступного року все налагодиться і буде ще краще. Тепер там руїни і чорна земля. Від мого дому залишився лише фундамент, і то не весь. Давши мені довголіття війна забрала в мене будь-який інший зміст.
Спалах блискавки змусив мене прокинутись. Небо не передбачувало такої погоди, значить це мій любий друг втратив обачність. Я ближче ніж гадав. Швидко зібрався. Гвинтівка була в руках. Патрони в магазині.
- Всевишній, направ мою руку, щоб не схибила вона.
Ноги несли мене вперед. Достатньо лише розгледіти контури і я поцілю його...
Ворожа рація зашипіла.
- Гей, виродку! Ти ж чуєш мене, правда?
Я зупинився, вскинув гвинтівку на плече. Занадто темно.
- Знаю, що чуєш.
Голос належав комусь іншому. Ще мольфари? Ні, ті тримаються гордо, зверхньо, а цей просто виклично. Зняв рацію з пояса.
- Тобі є, що сказати?
Розділ 11. Бісова душа.
Ніколи, за жодних обставин, не заходьте всередину міста! Заборонено! Розвернись і тікай, доки є така можливість! Небезпека криється зовсім поруч...
Графіті на стінах міста Хотин.
***
Вітролом.
Ярополк не чекав почути щось у відповідь, тож виглядав він здивованим.
- Тобі є що сказати? — Голос характерника лунав наче крига. Ні злості, ні тіні тієї зверхності, коли він говорив зі мною вперше.
- Так, мені є що сказати. — Ярополк взяв себе в руки. — З тобою говорить командир групи Хорив. Ти, бісова душа, знаєш, хто ми і знаєш, що ми не одного твого брата на той світ спровадили. Тож слухай уважно, бо двічі повторювати я не стану. Розвертайся і тікай, що є сили! Ми повернемось за тобою потім. Від нас ще жодний не втік, а в тебе є шанс розповісти своїм, що ти вцілів після розмови зі мною...
- Все сказав? — Донеслось по рації. — То ти, значить, Ярополк? Яке везіння. Мольфар з тобою?
- Назвись, якщо маєш мужність!
Олена підняла гвинтівку, вглядаючись в темряву через оптичний приціл. Башибузук та Аскольд зайняли позиції для оборони. Аскольд виставив кулемет на уламки стіни. Башибузук заліг на землі, здиваючись з тінями.
- Майор Максим Богун. Характерник. Ти чув про мене. І все твоє кодло чуло. Тому ось мої умови: мольфар залишиться тут, а ви ноги в руки і геть подалі звідси. Якщо застану вас поряд, жаліти не буду.
Рація стихнула. Ярополк вже не виглядав упевнено. Навіть вночі було видно, що він неабияк зблід.
- Ох, хлопче, — звернувся до мене. — Сподіваюсь ти добре бігаєш.
- Ви раптом стали боятись характерника? — Цей зверхній тон коштував мені титанічних зусиль. Група Хорив озиралась навколо, в нервовій тишині.
- Якщо це справді Богун, то бійня буде ще та. У вас мольфарів є кращий? Ось він кращий серед характерників. Тому здалось би нам вибрати ох яке зручне для нас місце. Олено?!
- Слухаюсь!
- Відповідаєш за мольфара головою. Асколь, Башибузук — прикриваєте! Перевірте протигази, в Хотині вони знадобляться.
Обоє мовчки кивнули. Ярополк повернувся до мене, простягнувши пістолет. Але побачивши мій погляд, забрав назад.
- Я і забув, що ти чутливий до такого.
Відпочити ми не змогли. Довелось таки зайти в Хотин.
Розділ 12. До самого неба.
Майора Богуна довелось знати особисто. Така вже була в мене тоді робота, їздити між однією половиною гетьманщини до іншої знімати репортажі то для одних, то для інших. Повертаючись до Богуна, це той тип знайомств, коли не знаєш: варто радіти, що тебе немає серед його цілей, чи таки піддатись страху, котрий той викликав одним поглядом. Ззовні Богун від звичайного козака не відрізняється. Але варто заглянути йому в очі, їхній холод пожирав тебе зсередини. Богун любив війну, він не міг без неї жити. Він ходив по тонкому лезу, знаючи, що колись зірветься в тваринну прірву. Він не чекав цього, не боявся, просто знав, що це рано чи пізно станеться. Потрібно було лише підштовхнути його до внутрішнього безумства. Зовсім трішечки.
Августина Пономаренко: "Нова земля".
***
Богун.
Сліди вечірнього табору вони не приховували. Або не мали часу, або занадто поспішали. Що й не дивно: люди не залишаються біля Хотину надовго. Залишки бетонних стін з малюнками від попереджень, до лайливих висловів. Словесна культура не має чіткого балансу: або туди, або туди. Позаду колись величних та неприступних мурів майоріли залишки хмарочосів. Покійний Хмель любив високі будинки до самого неба.
Тепер це все в руїнах. Лише кілька хмарочосів пройшли часовий екзамен, решта лежало на землі. Дарма вони сюди полізли. Але й в мене вибір невеликий. Одягнувши протигаз, я зайшов всередину.
Розділ 13. Порушені домовленості.
Насправді в мольфарів немає імен. Вони віщуни, гонихмарники, вітроломи з серійними номерами. Н820, К234, С89, залежить від оцінки здібностей та року випуску, або ще якихось заміток в особовій справі. Але без імен. Це дозволяє їм не мати минулого, зв'язків з родиною, будь-чого, що є в простих людей. Вони відбираються в батьків ледь вийшовши з періоду грудного годування і забираються в гірській секретний табір. Бувати там не доводилось навіть гетьманам, лише обдаровані діти та їх наставники. Ті, що проходять навчання — випускаються в світ, котрий до того, знали лише по книжках та старих мапах. Вони можуть сказати, як їх звати, розповісти про минуле, звідки родом, поділитись розповідями про перше кохання, але істина проста — нічого з цього насправді немає. Вони брешуть.
З мемуарів полковника Сагайдака.
***
Вітролом.
Стрілка компасу в Ярополка на зап'ястку, нагадувала вентилятор. Ледь пройшовши кілька метрів вона наче сказалиась. Рації перестали ловити сигнали зовнішнього світу. Ліхтарі блимали без перестанку, довелось їх вимкнути. Затхле повітря відчувалось навіть через фільтр протигазу. Як я не намагався, а розігнати скупчення підземного газу я не міг. Зеленуватий туман лише ненадовго Розходився а потім повертався.
- Трясця! — Гарчав Ярополк. — Тут хоч щось працюватиме?
- Може повернемось? — Запропонував Аскольд.
- До Богуна? Нізащо! Нам потрібно виманити його на відкриту позицію. Доберемось до центру Хотину, там і чекатимемо.
Ми обережно проходили по старих дорогах, застелених туманом та іржавими уламками. Брати зброю в руки я відмовився навідріз. Сили природи такого не прощають, тож мовчки плівся за Оленою. Одного разу я ледь не закричав, коли мій чобіт випадково переламав людську кістку наступивши на неї. Скільки ж людей так і не вибрались...
- Не подобається мені тут. — Бурчав Башибузук. — Лихе місце.
- Дякуючи мольфарам. — Аскольд штовхнув мене в плече.
Я не відповів. Ще не вистачало влаштовувати тут сварку. Той характерник лишень радітиме.
Місто не хотіло, щоб ми тут були. Я відчував його. Наче живий організм, а ми незвані гості. Якщо війна не припиниться — ціла планета буде нагадувати Хотин.
- Як нам тут орієнтуватись? — Поцікавився в Ярополка, котрий і далі лаяв компас. Що-що, а лаятись русичі вміли.
- По небу, малий. Тобто, ваша мольфарська благородність.
Якби не протигаз та каптур на мантії, всі б помітили, що в мене з сорому аж загорілись вуха. Знову довелось промовчати, слухаючи загальний регіт. Вони мій єдиний шанс дістатись додому цілим. Але що далі? Більшість мольфарів знищено, чекати наступних займе роки. Ліві, самі того не знаючи, наблизили свою перемогу.
- Що сталось там? — Олена вивела мене з роздумів.
- Нещасний випадок на навчаннях. Нас обстріляли. З живих лише я. Каневські домовленості були порушені.
- Ну, домовленості на то і є, щоб їх порушувати. — Дівчина злегка знизала плечами. — Жаль не ми перші.
- Оленко, ми не встигли просто. — Зліва подав голос Аскольд. — Він ж бреше зараз. Мольфарів зібрали на едикт, це й півню ясно. Яке місто ви мали зрівняти з землею цього разу? Мовчиш, бо сам не знаєш?
- Це війна. — Відрізав Ярило. — Люди гинуть, гетьмани брешуть. Насправді ніяких переможців не буває. Просто одним виставляють рахунок. І ми на війні зараз. Потім будеш думати...
Він замовк, коли моя рація раптово зашипіла...
Розділ 14. Тінь мертвого Хотину.
І знищило сонце ядерне цивілізацію стару. Розквітла на теренах старої нова. Дві тисячі з гаком років топили одне одного в крові, знаходячи різні причини для цього. А коли не залишилось ворогів - почали проливати власну. Брат на брата без жодної милості.
Акрил Бахчиарайський.
***
Богун.
Сліди губились в зеленому тумані. На вході я розрізнив п'ять пар чобіт, тепер ж їх не було. Приклав руку до землі. Нічого. Місто противилось мені, виганяло мене, як непроханого гостя. Поставивши мітку ножем на одній з іржавих машин я пішов далі. Вони блукатимуть, якщо не вийдуть до центру міста. Вони поспішають, бояться тіні мертвого Хотину. І я боюсь. За своє життя я навчився боятись, і зараз мені ставало страшно.
Але наказ є наказ.
За орієнтир довелось вибрати собі один з вціліли хмарочосів. Він має бути попереду, так я не зіб'юсь з дороги.
- Штаб! Штаб, прийом! - Я розумів, що це марно, але спроба грошей не коштує.
- Богуне, вони тебе не чують, лише ми. - Відповів голос Ярополка. - Як тобі краєвиди?
Значить в Хотині була одна частота. Ми виявились відрізані від світу, а мої єдині співрозмовники кивають п'ятами від мене.
- Чудесно, Ярополку. Мольфаре, а тобі як? Приємно бути причетним до цієї "величі"? Гордість, мабуть, так і пре.
- Дарма ти сюди пішов. - Мольфар таки відповів.
- Якби не ти, ноги моєї тут би не було. Розвертайся, побігаємо полем, на чистому повітрі.
- Старість погано впливає на почуття гумору.
- Молодість погано впливає на розуміння жартів.
- Розвертайся Богуне. - Знову голос Ярополка. - Я вб'ю тебе іншим разом.
- В тебе не буде іншого разу. І в мольфара сцикливого його теж не буде. Ви залишитесь тут, разом з ним. Вітроломе, ти чуєш мене?
- Чую лише пусті погрози.
- А постріл, коли я добивав твоїх побратимів, ти теж чув? Залишив їх помирати. Двоє були поранені, але живі. Згуртуйся ти з ними, мені було б непереливки. А так, вони кляли тебе перед смертю. Хто взагалі кидає своїх? Це в мольфарів заведено так?
Тиша.
Я припав до найближчої машини і обережно виглянув. Ну ж бо, нашли бурю, порив вітру, хоч що-небудь. Покажи мені де ти. Небо не змінювалось. Завжди темно сіре.
Але не було нічого.
