І пролились сльози, полився з неба дощ кривавий з уламків світу старого. І згинуло все в гієні вогняній, щоб з'явився новий світ, і щоб той потонув у новій війні...
З трактату Акрила Бахчисарайського: Нова земля, гетьманщиною названа.
***
Вітролом.
Арт обстріл закінчився. З випаленої до чорної сажі трави стричали уламки техніки та тіл. Земля отримала кілька нових ям. З деяких ще йшов дим. Типовий день після домовленостей з ворогом. Звісно-звісно, ніякого вогню. Кожний в окопі на своїй лінії фронту.
І тепер я спостерігаю, як вмирає мій сусід по окопу. Ворожа куля пробила йому кишковик. Горлав він, що власних думок не чути. Я б крикнув йому: "Замовкни!", та ворожий снайпер може почути, і з пробитим кишковиком буду лежати вже я.
- Чигирин! — Волала рація. — Чигирин!?
Землю наді мною роздробило від кулі. Бісові характерники! Як вони стріляють під такими кутами? По землі пронеслась крилата тінь, змушуючи мене щільніше втиснутись в неї. Характерник послав сокола глянути, чи є десь ще вцілілі.
Птах не побачив мене. Що ж, час віновити статус кво.
Небо затулило сірими хмарами, варто мені лише було простягнути до нього руку. Загриміло.
Електрична стріла блискавки знайшла ціль, зажаривши крилату наволоч, відправляючи її в повільне піке. Я не чув цього, але знав, що характерник зараз катається по землі, волаючи від болю. Він гризе чорнозем, затискає долонею рота, щоб бува не заволати. Коли біль мине, він розтиратиме сльози на обличчі брудними руками. А я повечеряю його другом.
Розділ 2. Живих не залишати.
Коли не залишилось нікого в воїнів старого гетьмана, не залишилось ворогів зовнішніх, тоді й помер Хмель, залишивши ворогів внутрішніх. Не маючи суперників ззовні, почав народ козацький один одного гризти. Держава, колись могутня, розкололась навпіл. Знову.
З мемуарів полковника Сагайдака.
***
Богун.
Біль пройшла десь під вечір. Я лежав, притиснувшись до гвинтівки, склавшись калачиком. Після висмикування душі завжди наступає больовий шок. Це наче переживати власну смерть від блискавки.
А потім ти прокидаєшся...
Мольфара, котрий це зробив, вже й сліду немає. Він втік, піднявши за собою бурю, щоб його не було видно. Хоча в такому стані, підстрелити його однаково не вийде.
Вітер лютував на недавньому полі бою. Вже не відрізнити, де окопи, а де ями. Артилерія відпрацювала як завжди. Тобто ніяк — їй просто пощастило накрити потрібний квадрат. Зате майже всіх мольфарів чигиринського полку накрило залпом. Буря безсила проти козацького ядра.
- Штаб?! Штаб, прийом. Це Богун.
- Чуємо вас, Богун. Доповідайте!
- Чигиринський полк винищено. Майже всіх. Едикту не буде. Як чуєте?
- Добре чуємо, Богуне. Скільком вдалось врятуватись?
- Одному.
- Які в мольфара здібності?
- Він підпалив блискавкою мого птаха. Тепер підняв бурю. Як їх називають?
- Вітроломи. Він не має втекти. Як зрозумів?
- Наказ зрозумілий.
Однаково я не збирався його відпускати.
- Зачистити місцевість, Богуне. Живих не залишати.
- Слухаюсь!
Розділ 3. Хотинський котел.
Не знав світ воїнів жорстокіших, аніж характерники. Люди народжувались зі зброєю в руках, живучи в атмосфері битви ще змалку. І що більша битва, то більша їхня сила. Це хліб їхній, вода та дружина. Вони можуть сказати, що не бажають воювати, але таке їхнє єство. Битва кличе їх світ за очі. І вони прийдуть. Не страшні їм ні танки, ні яничари, ні будь-який інший ворог. Не жив ще жодний характерник, коли панував мир. Хоча може просто миру не було й ніколи.
З мемуарів полковника Сагайдака.
***
Вітролом.
Розкладати вогнище я не ризикнув. Птаха теж знайти невдалось, тож все що залишалось — вмоститись в руїнах старого будинку і чекати світанку. Буря повинна зупинити ворожого снайпера до ранку. Мені ж залишилось добратись до Хотину — епіцентру подій, а звідти дістанусь до Батурина з загоном реєстрових вояк. Характерник не настільки дурний, щоб пхати голову в петлю...
- Чигирин! Чигирин, прийом?
Я й забув про рацію. Дивно, що частота пробилась крізь шторм.
- Чигиринський полк знищено! — Як би мені не хотілось цього говорити, але штаб має знати, що на мольфарів сподіватись не вийде. Пізніше це назвуть хотинським котлом, але кому від того легше? — артилерія "лівих" накрила весь квадрат. Нас заманили в пастку.
- Ви в змозі виконувати бойове завдання, прийом?
- Сам?!
Мене переповнило роздратування.
Рація затихла. Значить і мене списали. Я оперся головою до стіни. Мотиваційні викрики гетьмана перед нами вже не здавались такими правдивими. А чого я чекав? Ми воюємо більше сотні років. А все тому що немає єдиного гетьмана. Ми вибили всіх, кого можна, а коли нікого не залишилось — ми почали рвати самі себе...
- Чигирин, прийом? — Знову залунало по рації.
- Слухаю вас, штаб!
- До вас йтиме група Ярополка. В них завдання евакуювати вас.
- Слухаюсь! — Це вселяло надію.
- Записуйте координати...
Розділ 4. Наказ є наказ.
Мольфари — то є язичники, Господу противні, гнівлять землю кроками своїми, ображаючи природу матінку фокусами своїми, дияволо-поклонськими...
Акрил Бахчисарайський: Нова земля, гетьманщиною названа.
***
Богун.
Буря пройшла на світанку, тож часу я не гаяв. Артилерія попрацювала на совість. Тіла розкидані по землі, що не розбереш: хто з них хто. Але я не розслаблявся. Одним помахом руки будь-хто з них може підняти мене в небо, або спопелити блискавкою, як мого сокола. Хоч ми, характерники, живучі, не кожна куля нас візьме, проте від стихій захисту немає.
Тримаючи гвинтівку перед собою, я поволі і дуже обережно, переступав тіла загиблих. Їдкий дим та сморід змушували мене прижмурюватись.
Спустився в окоп. Тут теж не було вцілілих. Мольфари, чарівники "правих" сьогодні занесені в червону книгу. Залишився лише один...
Порив вітру пройшов по окопу і збив мене з ніг. Невже ще хтось вижив? Перекотився, скинув свій козацький ранець, використавши його, як захист і опору для гвинтівки. Вітер вщух. Значить мольфар поранений. Сили стихії напряму пов'язані з життєвими силами чаріаників, це я ще на навчанні засвоїв. Мольфари радо ділились з нами, а ми з ними. Тоді була одна Гетьманщина, хто ж знав, що тридцять років після того доведеться воювати зі своїми?
Але наказ є наказ.
Швидко піднявся, залишивши ранець на землі. Мольфар збирається з силами, тож окоп мене може й не врятувати наступного разу. Сіре небо затягнулось хмарами. Все таки буде блискавка. Я перейшов на біг. Потрібно зупинити мольфара швидше, ніж він спопелить мене.
Виліз з окопу. Перейшов на біг. Все в чорному диму, сажі та тілах. І як тут його знайти. Довелось зупинитись. Схилився на одне коліно і приклав руку до землі. Заплющив очі. Якщо живих декілька, то затія не вдасться. Рукою я відчув, як невидима хвиля розходиться по землі. Тоді ще одна. Якщо в нього не перестало битись серце, значить я його знайду. Ще одна хвиля не знайшла відклику його серця.
Мені пощастило, коли я вже надумав облишити цю затію. Зліва в траншеї, я відчув слабкі, але все ще впевнені удари його серця. Вони слабкі, до вечора їм не дотягнути, але в мене в запасі немає цілого дня. Треба прискоритись.
Небо загриміло. Я зірвався на біг.
- Господи, направ мою руку, щоб не схибила вона...
Шепотів, цілячись перед собою. Ось-ось я повинен його знайти.
Куля вилетіла, достатньо мені було роздивитись його контури. Мольфар сидів у окопі, не маючи змоги піднятись. Я поцілив йому в груди. Він здивовано глянув на мене і зсунувся вбік.
***
Вітролом.
Постріл на світанку змусив мене прокинутись. Нічна буря забрала більше сил, ніж я сподівався. Я миттєво підхопився, щоб виглянути зі свого укриття. Значить крім мене вцілів ще хтось? Чи вже ні? Добрався до нього ворожий солдат, чи колега зміг відбитись?
Нікого крім козака, що зістрибує в окоп, я не побачив. Пострілів більше не було. Козак не схибив і цього разу.
Що ж, будемо сподіватись, він прийняв померлого за мене, тож до загону Ярополка я доберусь без проблем. Не хотілось би мати характерника за своєю спиною...
Розділ 5. Чигирин?!
Епіцентром війни став Хотин. Знаходячись між одними та іншими він все ніяк не міг перейти ні до одних, ні до інших. Врешті решт його знищило едиктом мольфарів. Буря та блискавки перетворювали камінь в пісок, а стіни в руїни. Колишня столиця старого Хмеля тепер лежала завалена уламками каменів, що були колись будинками, вкрита кістками колишніх жителів...
Августина Пономарено. "Початок кінця".
***
Богун.
Мольфар більше вже не дихав, коли я спустився до нього. Мені аж тепліше стало від хвилі полегшення. В часи, коли ми воювали шаблями проти бусурман, навіть один мольфар міг переломити хід битви. Колись я радів, що вони теж піддані гетьмана. Тепер колишні союзники стали ворогами. Одна радість: техніка починає переважати чари. Рушниці відновлюють хиткий баланс наших сил. Звісно під дією стихій куля в ціль не полетить, але мольфари не миттєво можуть їх контролювати. В них сила - в нас швидкість.
Перевіряти руїни я не поспішав. Я розумів, що той хто поцілив блискавкою в мого сокола ще живий і, з великою імовірністю, досить бадьоро пересувається в напрямку подалі від мене. Це нічого, нехай біжить...
Доки зможе.
***
Вітролом.
Контури колись величного Хотина замайоріли на горизонті. До вечора я дістанусь туди. Ноги ледь йшли, проте зупинятись не входило в мої плани. Хотин був колись домівкою для багатьох козаків. Але проти едикту не встояв ніхто. Земля розступалась прямо під ногами, забираючи десятки життів. Мій дід тоді ще воював. Казав, що нічого страшнішого він не бачив. А бачив він багато. Записів про едикти не залишилось, оскільки мало хто зміг його пережити, включаючи мольфарів. Сила, котра просинається під час взаємодії десятка чарівників, не має рівних собі.
І ось, наближаючись до колишньої столиці характерників, я все частіше запитую себе: а чи не для того нас зібрали в такій кількості? Мольфари зазвичай діють по одному. Працюємо ми в групах з правобережними козаками, чи русичами, допомагаючи їм по можливості. Або використовуючи їх, як щит. Один мольфар в команді перетворює загін на небезпечну одиницю. Головне самому не брати до рук зброї...
Рація знову зашуміла: Чигирин!?
- Слухаю вас! - Я відповів миттєво.
- Значить один таки вцілів...
Голос був зовсім інший. Аж тепер я надав цьому значення.
- Хто це?
- Ти спалив блискавкою мого птаха.
Я марно намагався заспокоїти серцебиття.
- Ти той снайпер, що намагався мене підстрелити?
- Він самий. І тепер я знаю, що ти вцілів. Можеш не поспішати, бо я прийду за тобою, коли доб'ю вцілілих.
- Як ти вийшов на цю частоту?
- Забрав рацію в одного з ваших.
Серце в грудях забилось ще швидше. Так легко мене перехитрити...
- Можемо зробити все швидко. Можеш назвати місце і ми зустрінемось для двобою...
Він просто знущався з мене. Гордість взяла гору над страхом.
- Краще б тобі повернути в той бік, звідки ти прийшов, характернику. - Я нарешті опанував себе. - Або я відправлю тебе вітром.
З рації долинув регіт. Зібравшись з силами, я вимкнув її. Ще не вистачало слухати кпини характерника!
Розділ 6. Такі ви, характерники...
Столицею Лівобережних козаків став Батурин з молодим гетьманом Святославом Кармелюком. Жорстокий, безкомпромісний і занадто чесний для свого положення. Пам'ятаю випадок, коли він власноруч задушив посла правих, бо той мав необережність образити гетьмана. Прийшовши до влади після смерті батька, він розгорнув масштабну військову кампанію проти правобережних. Військовому таланту молодого гетьмана можна було хіба заздрити. Він зміг зробити те, що невдавалось його батьку: відкинути правих аж за Хотин. І це всього лише за рік.
Чорний дим застеляв небо над Батурином, робочі на заводах працювали і в денні, і в нічні зміни, плавлячи метал, для зброї, куль і танків. Щороку зводились нові захисні мури, аби вберегти вцілілі міста. Земля оброблялась, щоб люди не вмирали з голоду. Безробіття не було навіть в часи війни. Святослав знав, що люди воюватимуть краще, коли матимуть що втрачати.
І все ж занадто молодий був гетьман, занадто нестримний. Він і чути не хотів ні про які перемир'я. "Перемога або смерть!", — часто любив він повторювати. Або він гарно вчився на чужих помилках, і розумів, що супроти едиктів він та все його воїнство безсиле. Тож нам довелось винищувати вітроломів та гонихмарників, щоб не допустити нового Хотина. Хиткими домовленостями з правими, ми зв'язали йому руки, марно намагаючись стримати його жагу до війни. Святослав Кармелюк не розгубився. Шпигуни заслані до ворога в тил, характерники прощались з сім'ями і чимдуж неслись до кордону. Артилерія раптово отримала наказ проводити нові навчання. Нова бійня була не за горами...
З мемуарів полковника Сагайдака.
***
Богун.
Більше в окопах вцілілих не виявилось. Доведеться вигадати кількість загиблих для звіту кошовому. Війна війною, а звіти писати треба. Або вигадувати, однаково тепер вже не перевірити. Точну кількість сказати я не брався. Скільки з них мольфари, а скільки звичайні солдати, я теж не міг визначити. Стара з косою погуляла тут на славу.
З, відносно, цілих тіл та припасів довелось позбирати всі можливі цінні речі. Навіть вдалось знайти вцілілу рацію.
Коли я спустився в глибоку яму від снаряду, мольфар, що там був ще дихав. Йому перебило хребет вибуховою хвилею, тож він міг лише лежати на землі, не в змозі перевернутись. Його очі почервоніли від сліз. Шкіра зблідла від втрати крові.
- Не пощастило. — Звернувся до нього.
Він поволі підняв на мене очі.
- Знущатись прийшов? Чи добити мене?
- Це якось одне одному заважає?
Його погляд прикипів до фляги в мене на поясі. Його пересохлі губи затремтіли. Просити йому не довелось, та й він би не став. Мольфари горді. Ростуть вони в горах на заході, і гордість у них як ті гори. Вони не кланяються, не благають про милість і не просять пощади. Я влив йому в рот кілька капель.
- Скільки вас було?
- Це вже не має значення.
Я розвернувся. Довкола лише уламки та рештки, на котрі вже поволі сідають ворони. Таки правий чарівник.
- Зробимо так. Я можу дарувати тобі легку смерть. Просто розкажи мені, що ви тут робили, і чи вцілів хтось?
Він глянув на мене поглядом повним зневаги. Не заговорить таки. Я дістав ніж з-за поясу. Схилився до нього, приклав лезо до шиї.
- Це повинно мене налякати? Такі ви, характерники...
Що ще він хотів сказати, я так і не дізнався. Лезо розірвало шкіру і мольфар захрипів.
Розділ 7. Біль землі.
Правобережні козаки та русичі зайняли західні гори, заснувавши новий Чигирин. Старий гетьман Олександр Сірко, був більш миролюбним за лівобережного сусіда. Його менше цікавила війна, хоч талантом він не поступався старому Хмелю, а більше його власна спадщина. Сірко хотів увіковічнити себе в історії, хотів щоб його пам'ятали, тож часто йшов на поступки та примхи своїх підданих, якщо бачив особисту вигоду. Скільки разів спілкувався з ним, стільки разів вислуховував цитати, що потім записували історики. В той час, як над Батурином піднімався чорний дим, він переніс всю промисловість під землю, зберігши небо над чигирином чистим.
Неприступна гірська місцевість, дозволяла вкладати в освіту, а не в стіни. "Історію пишуть переможці, — казав він: Тільки для цього треба вміти писати". В історію він увійде, як просвітник цілої козацької нації. Він ж і запропонував укласти Хотинські домовленості, щоб уникнути кровопролиття. Святослав Кармелюк був проти, але погодився, бо вся воєнна рада наполягала.
Сірко потім, неодноразово їх ж і порушував, згадати хоча б спробу наслати новий едикт, проте красномовство та дипломатичний хист дозволили йому вийти сухим з води. Занадто хитрий та честолюбний він був, не переживаючи, що це може зіграти з ним злий жарт...
Якби старий Хмель дожив до цього дня, він або гордився, або плакав з розпачу, дивлячись на "спадкоємців". Або стратив би обох.
З Мемуарів полковника Сагайдака.
***
Вітролом.
Одне не давало мені спокою: навіщо нас привезли до Хотину? Невже таки насилати едикт? Ці думки стали навідувати мене, коли я вперше побачив Хотин.
Розміри міста, як і масштабів трагедії, просто вражали. Земля розступалась, поглинаючи цілі будинки. Потріскані дороги, іржаві шматки того, що колись було транспортом. Місцями покриті цвіллю та мохом людські та собачі кістки. В Хотині навіть повітря було затхле. Казали, що вцілілі після такого мольфари закінчили життя самогубством, не витримавши наслідків своїх дій. Хотин став не лише кордоном, а й нагадуванням, мольфарської могутності.
Що ж, вибирати не доводилось. Ярополк чекатиме біля Хотину. Назад я не оглядався. Мій погляд блукав між самотніх високих руїн. Небо над Хотином завжди було темнішим ніж будь-де. Хоч я намагався зосередитись на тому, як не потрапити в лапи прихвостню Кармелюка, щось всередині мене вішало на мене почуття вини за моїх предків. Дивна іронія: мольфар не може брати зброю в руки, щоб не втратити свою силу, але це не завадило винищити ціле місто одним едиктом.
Рукою я відігнав від себе вітер, створивши навколо себе невидиму ауру. Я не хотів відчувати біль землі. Не міг. Зв'язок мольфара з природою мав і свої мінуси. Земля пам'ятала весь завданий нами біль. Якщо б Хотин був живим організмом, то це було б схоже на повільну агонію. Агонію, котра поволі передавалась мені.
Розділ 8. Часткове безсмертя.
Група Хотин. Заснована в 2123 році. Мета: знайдення і ліквідація характерників. Будь-яка інформація засекречена.
***
Богун.
Забрана рація мовчала. Таки налякав вилупка. Він зараз дере кігті чимдуж звідси. Мені ж краще, адже тепер я знаю куди він біжить.
В нього був молодий голос. Зовсім юнак ще. За свої сто з гаком років, я вже навчився відчувати це. Мольфари старіють і вмирають швидко, не як характерники. Деколи я заздрю їм, але пустити собі кулю в голову бажання немає. Треба жити далі.
Забрав ранець, повісив на плече. Зверху начепив гвинтівку. Набоїв було вдосталь. Поволі пішов в напрямку Хотину. Там то я його й дістану. Дістав портсигар з цигарками. Поряд з чотирма вцілілими самокрутками було фото моїх дітей. Фото старе, вицвіле, там вони ще зовсім юні. Тепер їх немає. Один помер в перші дні війни, від кулі ворожого снайпера. Інший від старості в сімдесят два роки, залишивши чотирьох внуків. Троє з них тепер вже сиві зі своїми нащадками і противними старечими характерами. Лише один характерник, але де він я не знаю. Так, не всі діти характерників успадковують довголіття і часткове безсмертя. Це страшно, дивитись, як старіють твої діти. І ще страшніше переживати їхню смерть. А я й далі виглядаю на добрих тридцять п'ять, хоча по відчуттях мені за тисячу. І лишень по паспорту громадянина Лівобережної гетьманщини мені близько ста двадцяти. Бути характерником весело лише, коли ти на полі бою. Так вже влаштовано: що жорстокіша війна, то більше в нас сил. Для цього ми й народжуємось.
Недопалок викинув геть і дістав на ходу карту. До вечора мольфар буде біля стін (хоча які то стіни) Хотину. Якщо він заховається там, знайти його буде тяжко. Але такий наказ. Виродки вирішили проголосити ще один едикт і похоронити ще одне місто. Тисячі життів обірвались би в одну мить. Треба буде виставитись хлопцям з розвідки, як повернусь в Батурин.
Вітер посилювався піднімаючи пил з безплідної землі. Довелось одягти маску, щоб не наїстись пилу. Може ти мольфар чаклує в своїй звичній манері? Зачекай, дістанусь до тебе, на тому світі вже чаклуватимеш...
