Новоспечений сільський Голова, Іван Іванович Благенький, видався людиною нової формації. Він, тільки-но прийшовши до влади, відразу взявся за виконання передвиборних обіцянок, чим здивував не лише мешканців села Чудаки, а й вище районне керівництво. Повезло нам, казали реалісти. Подивимося, що він нам заспіває через рік, казали песимісти, і мали на це право, бо на їх віку вже стільки змінилося тих Голів: і назначених, і вибраних, що вже й не перелічити, а віз і нині там, як то кажуть. Село Чудаки було в занепаді: грошей катма, орендарі пройдисвіти, мешканці – п’яниці.
Іван Іванович перш за все взявся за «чумацький шлях», так всі називали дорогу від села до траси, яка не знала ремонту ще з часів першої перебудови. Він, як людина нової формації, правдами і не правдами нашкріб всілякого їстівного добра цілий КАМАЗ та й відвіз в район кому потрібно, так би мовити зробив благочинний внесок в загальну справу і влучив у самісіньке яблучко – незабаром селяни вже каталися по новенькому шляху від якого приманливо тхнуло свіже укладеним асфальтом. Всі були в захваті від свого Голови.
Та недовго «грала музика»… Після гарненьких червневих дощів, дорогу почав роз’їдати, немов іржа залізо, клятий пирій. Селяни відразу почали бити на сполох, та ще й фотографувати «чудеса природи» на свої гаджети, а потім тицяли ними голові під самісінький ніс. Іван Іванович, зрозумівши, що його міські чиновники зухвало обікрали, знову поїхав у райцентр шукати справедливості. Тепер вже він тицяв районному керівництву свій гаджет з відео «позеленілої» дороги, де вже почав колоситися пирій. Про свій благочинний внесок, завезеними раніше харчами, штрикати в очі не насмілився – боязко. «Розберемося», – нарешті вичавив з себе районний Голова і показав пальцем на двері. Не пройшло й тижня, як на село нагрянула районна комісія: міряли, рахували, копирсали пальцями рихлий, щойно укладений асфальт і мовчки писали… писали… Надвечір було не до застілля. Голова комісії нарешті промовив, як відрубав: «Все зрозуміло! Майструйте біля сільради шибеницю, а винних ми швидко знайдемо». Іван Іванович, від такого рішення, ледь не втратив дар мови, а сільські витріщали злісно заплескали в долоні в знак солідарності з комісіянтами. За теслями справа не стала – вони торохтіли сокирами і молотками так, ніби танцювали гопака на весіллі; ще й базікали: «гаплик настав корупції». Шибениця, вмить, ніби виросла з-під землі. Сільський голова потирав долоні від задоволення. Не забарилися і кати з району. В чорному, як катафалк, бусику доставили в село «корупцію» – час розплати настав. Селянам, що зібралися гомінким натовпом біля шибениці, ніби на свято, аж заціпило, коли вони взріли молоду, гарну, пишно тілу жіночку заковану в кайдани – «корупція» у всій своїй звабливій красі, знітившись, розгублено позирала крізь натовп ніби в пошуках захисту чи співчуття. «Ось воно яка «корупція», а по телевізору казали, щось накштал гідри, яка роз’їдає наше суспільство», – розірвав мертвецьку тишу чийсь прокурений баритон. «А якщо вся корупція така… то ми, карателі, залишимося коротати вік без жінок…» Натовп співчутливо зойкнув, забувши про «позеленілу» дорогу. Кат в червоному башлику звів «корупцію» на постамент і поставив під зашморгом. Виконавець зачитав вирок суду, останніми словами якого було: «віддати винну на осуд громади і вирок виконати негайно». «Хто за те, щоби винну карати смертю на шибениці шляхом повішення за шию? Прошу всіх проголосувати!» – підвищив голос виконавець. Кат накинув зашморг на шию бідоласі. Натовп здригнувся. Жінки і дітлахи заголосили, як неприкаяні. Але споконвічний ген прощення своїх кривдників змусив селян, миттєво пригадати багато значущий жест римського імператора. Вони, як один, стоїчно проголосували підняттям догори великих пальців на руках, в честь торжества милосердя. Дитячий лемент стих. Підсудна, «корупція», полегшено зітхнула.
До райцентру, комедіанти, поверталися на підпитку і в доброму гуморі.
Потім Іван Іванович взявся за освітлення єдиної в селі вулиці, потім за газифікацію помешкань односельців, потім за водогін, а скаргами на виконавців він вже не докучав, – система працювала у звичному режимі. Отак, в турботах за свій електорат, він і кидався на КАМАЗі з добром по районним владним інстанціям, доки про чудеса в селі Чудаки не загомоніли навіть в області. А в районі, на його відвідини, навіть склали відповідний графік, що з часом став обов’язковим до виконання. Селяни панували за своїм благочинцем. Іван Іванович всього себе віддавав сільській громаді.
– Що ти все про людей, та про людей дбаєш, а самі перебиваємося з хліба на воду, – їла його поїдом дружина Ганна. – Он куми вже на Місібісі їздять, а ти все гасаєш на тому КАМАЗі. Всі печінки собі повідгуцикуєш і нащо ти мені потім здався. І діточки в місті страждають без батьківської опіки, ти зовсім не думаєш про нашу родину. Розумні люди все додому несуть, а ти з дому, прямо містика якась. Іван Іванович лише відмахувався від неї рукою: «Облиш Ганнусю», – казав він сьорбаючи борщ. – Спершу треба думати про громаду, а потім про себе.
Ганна лише крутила вказівним пальцем біля скроні та в серцях торохтіла порожніми каструлями.
– Боже-боже і за що на мене таке лихо звалилося. Коли вже вони там в районі наїдяться, бусурмани ненажерливі.
– Що ти все бурчиш і бурчиш. Я ж за людей піклуюся, – стоїчно відповідав Іван Іванович.
Селяни, учувши слабину за своїм Головою, почали писати у всі владні інстанції вимогу за вимогою: то на будівництво нової школи, то лікарні, а якийсь розумник накатав лист з вимогою збудувати тролейбусну лінію з села і до міського ринку, чим поставив у безвихідь Голову сільради, а сам лише єхидно всміхався вичікуючи рішення. Іван Іванович вертівся як дзиґа. На другому році своєї каденції він вирішив і цю справу на користь електорату. Слава про чудакуватого сільського голову пішла по всій області, а потім ще й далі. Вже пальцями біля скроні вертіла вся рідня Івана Івановича.
В районі сільського Голову Чудаків називали місцевим Леонардо да Вінчі, дарма, що він не був живописцем, але винахідником-управлінцем Іван Іванович Благенький був геніальним.
Районне керівництво, задобрене КАМАЗами зі смаколиками, якось вирішило віддячити завзятому «Леонардо» високою Державною нагородою – «Це ж не з власної кишені», – казали вони, та й подали цидулку вверх по інстанціям. Рішення про нагороду не забарилося – «Цих цяцьок в нас хоч греблю гати», – сказали наверху, та й опустили дозвіл донизу: «Хай бавляться, вони теж люди», – сказав дуже високий начальник підписуючи папери.
Напередодні чергового свята в село до чудаківців завітало високе районне керівництво. По селу тільки й розмов було про нагороду, селяни з цікавості, а можливо й в очікувані якоїсь дармовини, ще з ранку кучкувалися біля сільради: чоловіки, зухвало потираючи сині носи в передчутті випивки на дурняк палили, а жінки – лускали насіння та пліткували. Дух гулянки, п’янкий і невідворотний, як сама смерть, навис над Чудаками.
Сам винуватиць торжества, від несподіваної уваги до себе, знітився і втік з очей геть. Коли надійшов час нагородження, від «Леонардо» і слід вичах. Всі стояли в ступорі.
– Це він що, захотів нам свято спаскудити? – немов у пропасниці затрусився Левко, на прізвисько Конокрад. – Ану гайда хлопці, знайдемо цього доброчинця довбаного!
Ватага дядьків кинулася нишпорити по селу. Знайшовши зажуреного Голову Сільради під вербою біля ставу, вони йому, з пересердя, гарненько, по свійські, натовкли ребра: «Щоб не викаблучувався», – казав Конокрад, та й привели бідолаху під білі рученьки до сільради на привселюдне нагородження. Іван Іванович стояв як з хреста знятий з опущеною головою перед районним керівництвом. Він соромився надмірної поваги до своєї особи. Високий районний керівник урочисто начепив нагороду йому на лацкан піджака під бурхливі овації селян.
– Прямо містика якась, навіть нагороду соромиться взяти, – хтось голосно бовкнув з натовпу. – Еге ж, чорта з два дочекаєшся від такого добродія могоричу, – підхопив невдоволено Левко Конокрад і, сплюнувши, пошвендяв до сільського генделика.
Тверезі дядьки ще допізна розводили теревені біля Сільради, а найбільш кмітливі вже видумували нові заковики для свого «Леонарда».
