Грубі томи довідників, в синіх палітурках робочі журнали, розсипом аркуші й складені в кілька разів мапи, багато мап: розсуваю столи, визбирую все паперове; набиваю тугими стосами в каркас з-під системного блока на підвіконні, згори кладу дошку, на неї ще стоси. Ламаю поличку, встромляю під папір так, аби поміж стосів лишився вільний клаптик вікна, наставляю туди автомат, є – чудова бійниця. Роззираюсь – що ще такого зламати, чим опорядити друге вікно: засклена шафа при вході надто велика, два столи теж непридатні, лишається тільки сміття – купа дрібного непотребу, і великі панелі пультів під стінами: пульти легкі й не так щоб закріплені, але кабелями ідуть глибоко в мур – не видереш, пробував.
Творча гарячка, типові симптоми: треба ще, треба більше матеріалу; виходжу у коридор, роззираюсь. Другий поверх уже поділили: по ліву сторону кімнати не ключові, вікнами дивляться в поле, звідти чекати хіба уламків при обстрілах; в кабінетах праворуч кожен собі застовпив вікно-друге, барикадуємо. Поруч з моїми двома, через простінок вікно, мимохіть посміхаюсь, обладнав собі Льоха, серйозно, це гріє – за Льохою значиться ПКМ, а це дорослий калібр плюс три короби, в сумі пів тищі патронів: в разі чого ця потуга буде у мене під боком.
Кімнати ліворуч – відчиняю одні за одними двері, в кожній – комбінації тих самих шаф і столів, і у кожній підлогою, від кутів до середини прибуває сміття – осінь речей – коли все ізблякло, втратило сенс, будь-яку вартість, перестало бути майном. Заважає, розсуваю ногами; в шафах визбирую що ще може придатись.. хлопок, гучний в скомпресованій тиші. Завмер, веду головою. Ні, видихаю – все окей, то двері, у коридорі: просто поверхом, окрім мене, хтось ходить іще: кімнати пусті, цілих вікон не те що б, віє протяг, і варто не причинити акуратно дверей, як за пару секунд будинком, не відрізниш, гупає так, наче поруч приходить снаряд.
Наростає сквапливий тупіт. Прочиняються двері, заглядає – впізнаю худе смагляве лице – старий знайомий: в котрійсь із кімнат цього ранку ми вже перетинались; роззирається, теж в активному пошуку. Тутешні всі, це вже я в курсі, з 95ки. Трапляються ще правосеки, але їм головне – бути одразу і скрізь, прийшли-пішли, довго ніде не сидять. По імені досі не знаю нікого. І не певен, що знатиму, мені й пару облич затримати в пам’яті та ще задача. А тут людину побачив, перекинувся словом, відвернувся і все – врізнобій, усіх відтінків тактичне вбрання, із плям складені кітелі – один кітель зник, другий зайшов – розгрузки, кітелі, каски, кітелі знову – кітелі, кітелі ще, чорні в’язані шапочки, і якісь ніби сонні, притрушені лиця, у всіх до одного, не відрізниш.
Ми інша справа, навіть після дороги, серед місцевих сяєм як нова копійка: щойно доправлені, ледь не глянсові – піксель на складах тільки з’явився, і ми тут такі, уніфіковані, в світло-зеленім, мабуть, що перші – однострій за останнім писком статуту, однаковісінькі каски, правильні, майже, «корсари»; в доважок, у декого, бонусним шиком на стегнах ребристі, утикані ВОГами бандольєри. Лиця під касками, минув всього день, як і в інших, притрушені.
Знову тихо, нас тут разом зо два десятки, і майже весь час стоїть тиша; поки коридором хтось знову не пробіжить, знов не гримнуть десь двері: нескінченна обідня перерва, проходжу лунким коридором, зачарований заклад – десь, за якоюсь з дверей тепліє вогник, чаїться життя – має тут бути і, рано чи пізно, скипить, розіллється. Поки цього вже задостатньо, аби зараз ніхто і нікуди не потикався. Ага, оці ось папери, згрібаю, мені знадобляться; тут, наче, все; перейшов у наступну кімнату
Зазираю до іншої шафи.. Отже, що відомо іще: головним тепер Саня, теж з 95-ї, жодного разу не офіцер, але саме він тут тримає зв’язок: через пошарпану рацію щось передає, щось вислуховує і, в разі чого.. так, тут вже я лазив – вкотре надибую кимось забуте посвідчення: синя обкладинка, невиразні печаті – Саня, в разі чого, просить підтримки вогнем; кеп, з половиною наших людей – босоніжок, жіночий, що він тут робить, і чому тільки один? – кеп наш лишився у першій будівлі; якось вже повелося, кожний раз так виходить, що офіцери в нас ніби і є, а ніби і зовсім немає. А, ось і другий, поклав босоніжок до пари, піднімаю своє.
Коридором вернувся до двох своїх вікон, склав на стіл весь папір, одразу знайшов нову заковику – одне вікно я вже обладнав, у другому скло, тільки зараз збагнув, досі ціле: проблема: скло явно тут зайве. Якийсь час тупо дивлюсь на шибки, тоді на свій калашмат, знов на вікно – ну хто стріляє крізь скло? Чи стріляють? Просто розбити? Встиг розпанахати пару поличок, але все одно не настільки ще в темі, аби з ходу ламати усе, що би просто отак.. Роззирнувся. Замахуюсь – сорі, вікно – дулом тикаю раз, сильніше; на диво якісний європакет. Знов ударяю, скло піддається, розходяться тріщини, але навіть розламане міцно тримається в рамі; перевів подих, все так неправильно – прислухався – так по-дурному і, головне, надто гучно! Ударив. Іще. Дуло в’язне в уламках. Висмикую автомат, від скла на компенсаторі й дулі бачу глибокі, аж білі порізи, і враз осягаю всю недолугість щойно набутого варварства – таке роблять прикладом, не вистачало ще дуло зігнути, з мене станеться – скло міцне й від незграбних ударів спочатку тільки пружинило. Знов роззираюсь; не бачив ніхто. Доводжу роботу прикладом і вперше шкодую що він у мене складний, і для певних задач залегкий, але вікно тепер чисте, скло майже все осипалось долі. І головне – знову прислухавсь – на шум ніхто не приходить, жодного звуку, за вікном теж сконденсована тиша.
Од вікна зробив пару кроків углиб, прикидую – чи не краще буде стріляти десь звідси, наприклад, вмикаю тактичний режим – з-понад столу; енергійно соваю стіл, приміряюсь, ступаю взад-уперед і зашпортуюсь у смітті під ногами – так не годиться; шукаю щось схоже на віник, починаю змітати; нагинаючись, раз по раз – сміюсь – гублю, як дитя, магазин, один і той самий: в розгрузці на броніку для магазинів три окремі кишеньки, і наднормовий четвертий ріжок – ну куди його – втулений в одне відділення з іншим, весь час витикається, падає на піл. Совка не знаходжу – немає совка, зламав огризок картонки, підгрібаю руками і швидко ріжусь об – ну не йоб твою воїн! – крихітну скалку з вікна. Кровить. Розігнувся; у шафі бачив слоїчок йоду. Перемотую палець, з кутка кімнати знову вдивляюсь у те, що видно там, за вікном: сірий кут ангара ліворуч, за ангаром алеї чи що – тополі, зелене ще щось: все аморфне, ні за шо оком чепитись; праворуч, без скла і без рам, поверхів в десять височіє будова; перед нею, ще ближче до нас будинок поменше, казали – мусарня.
Десь за спиною – гуп, знову гупнуло; ні, не двері. Ще – гуп-гуп; зачасто як для наших дверей. Завмер. Кожний раз, в дивний спосіб нагадує, прислухаюсь, падання крапель – кожен новий обстріл тепер, перші цятки, як початок раптової зливи, присідаю – наче все одразу усім зрозуміло, цяток більше, мережать – крап, сірий порох, і все одно не знаєш, втискаюсь у стіну, за що першим хапатись. З нижнього поверху долітає коротке –До бою!– Хвилі ударів вже розходяться стелею – починає гупати зовсім близько. Ноги скеровують рух раніше за думку, виносять у коридор; інші вже тут; на коліно падаю поруч із кимось, під броніком в такт до приходів підстрибує, не опускається серце, намацую запобіжник на автоматі – так, ліва рука вже в кишені, добув сигарети, пускаю пасемко диму, чекаєм, невідомо на що. Знову в кишеню – льодяник, і один для сусіди. Обгортки летять на підлогу. Знову курю, і знову, під нерівний пульс ударів у стіни. Попускає, потроху, схоже, атаки не буде, надто густо кладуть
І надто прицільно – ніхто не підійде. Зв’язок з кожним обстрілом геть псується. Сходимо вниз. На першому поверсі вже сутеніє, в своїм закапелку, у напівтемряві Саня пробує щось передати: безрезультатно, поміж вибухів приступи рваного хрипу: ні рація, ні мобілка не помічні. Хрип. Матюки. Завивання. Тиша, вертається так, наче саме вона тут завжди і була. Вночі вкутався в спальник, намацую ще раз: ліхтарик, за ним металеве ребро калаша. З-під броніка, завжди на мені, витягаю букрідер. Тьмяно блимнув екран. Шукаю читане тоніч, щось про гірське гранчасте повітря. Стін зараз не видно, вікон теж, в темряві вся сила ударів концентрується над головою. Гортаю вірші. Відволікаю себе Мандельштамом від нерівних, один за одним, поштовхів в стелю. Третій раз перечитую ту саму строфу. Перечитую знову, перечитую ще, перечитую поки окремі слова остаточно не гублять свій сенс
