- Тату, тату, - вгадай, ким я хочу бути, коли виросту? – питає у батька шестилітній Костик із з”їхавшим на праве вухо козирком чорної бейсболки з надписом „Hard rock”.
- Не знаю, - неохоче, без бажання навіть думати про майбутнє сина, відповідає той.
Батько, тридцятидвохлітній Євген Ругаль, тільки після роботи, втомлений і дещо сердитий, від чого зсутулився більше звичного. Мало того, що з порога жінка відправила його до магазину: почала варити борщ і забула, що в неї солі мало, - та ще й наказала дитя із садка забрати. От і тьопай туди-сюди півгодини замість того, щоб відпочити.
„А що вона, питається, цілий день дома робить, - заводився він. - Покрутилася б як я, за "баранкою" автобуса, та ще й на 149-му маршруті через центр міста, то знала б. Треба її кудись на роботу вигнати. Велика біда - по спеціальності не може влаштуватись. Хай он, іде на базар петрушкою торгує, хоч якась користь - сіль не забуватиме купувати та й зелень свіжа дома буде".
- Тату, ну подумай, - заглядало примруженими карими оченятами дитятко через скособочений картуз заокеанського фасону, від чого обличчя набувало додаткової хитрості.
- Космонавтом, чи що, - буркнув Євген перше, що прийшло в голову.
- Ні, не вгадав, подумай ще, - настоював Костя.
- Ти мені краще першу букву скажи, на що воно починається, - запропонував батько, щоб спростити задачу.
- На букву "у", - з надією, що татусь не зразу, але все ж вгадає мрію, промовило дитя.
- А-а, учителем - подобрішав старший Ругаль і розстебнув зразу два ґудзики на синьо-малиновій смугастій, зім’ятій на спині сорочці, підставляючи легенькому вечірньому серпневому вітерцю і сонцю не лише малозагорілі груди, а й верхній кут такого самого білого і теж волохатого живота.
- От і ні, кимсь іншим, - Костик був радий, що гра продовжується, - ну, як ти думаєш?
„Хто ж це може бути? - замислився батько. - На "у", що воно таке? У-у-у... уролог. Та ні, звідки він це знає в шість років, і що це за професія в пісюнах колупатися, хіба, що для "голубих", а цей ніби нормальний, хоча хто їх знає в такому віці, що з них виросте; навигадують дурниць, а ти ламай голову. У-у.., ук.., ул…, укладчик, уладчик – це щось російське і мені самому незрозуміле. Ким це він буде? Давай по буквам. Уролог був, далі ура.., уро.., о! Уродом, ублюдком.., - понеслись безгальмові думки. – Може не треба так про сина? – злякався їх батько. – Але ж хіба хтось чує, хтось знає, що я тут думаю. Це ж про себе, всередині думається”, - заспокоїв він сумління.
„А взагалі я люблю синочка. Правда, не завжди хочеться гратися з ним, особливо, коли я після роботи, а воно докучає дурними питаннями. Та й справді невідомо, ким він буде; роби-роби на нього, а ну, як уркаганом-наркоманом стане, а я з ним тут сюсі-пусі, Костик-котик? Ще одна, так би мовити, професія на "у" - урка, та цю він точно не повинен знати. А ну, ще раз – уа, уб, уб.., убивця? О ні, дурне тільки в голову лізе. Що він придумав, невже дитя знає таке, що не знаю я?” – засумнівався батько.
„Цікаво, а про яку професію мені мріялось в його віці? Ні, не згадаю, - мимоволі найшли спомини на Євгена. – Пам’ятаю, десь в середині школи хотілось бути комбайнером, сільськогосподарською робочою елітою. В подільському селі, де ріс, дітям в такому віці було вже не до розваг – одна робота, як не дома, то в колгоспі. В кінці школи надумав кинути цю вічну сільську працю і побачити дивні світи – стати моряком. Та все вийшло простіше: курси водіїв у Шепетівці, армія, служба в місті біля моря, де оженився, чи оженили?.. Хай там як, але жалкувати нічого. Лариса – не красуня, ще й на два роки старша, але і душею добра і по господарству справна. Можливо б, їх випадкове знайомство – він „кастрюлив” на службовій машині в місті, вона „голосувала”, підвіз, домовився зустрітися, звісно, солдату гуляти хочеться – не залишило іншого сліду в житті, окрім спільного фото в „дембельському” альбомі на фоні салатової „дев’ятки” із військовими номерними знаками, якби не її батько. Старий „морський вовк” зразу зрозумів як переконати подільське ягня. Вистачило і б двохкімнатної квартири, але коли він пообіцяв Євгену влаштувати в мореходку і в „загранку” відправити та ще й на одному з ним судні, де він був стармехом... Чого ж не женитися? В квартиру вселялися втрьох, Костянтин Євгенович сплутав карти батькові і змусив змінити морські рейси на автобусні. А зараз ще й мозолить мізки своїми загадками,” – сердитість поступово проходила із-за мимовільного поринання у немутне минуле, з якого люди завжди виринають лагіднішими.
„Остання спроба і серйозно. Уг.., уг..., угорець. Так, далі. Уд.., удмурт, узбек. Перейшов на національності, а не на спеціальності. Може тоді українцем, - зажевріла гордість. – О, є ще уругваєць і уельсець, ніколи б не згадав такого. Добре, якби українцем. Я ж спеціально і принципово розмовляю з ним рідною мовою, віддав в українську групу в садочку, бо в цьому місті все по російському. А мені хочеться, щоб зі мною, з моїми батьками, з моїм родом моє дитя говорило однією мовою. Жінка не заперечує, її батьки теж, хоча самі місцеві. Кажуть: „Хай учиться. Від навчання дурнішими не стають”. Я теж добре учився. Хорошистом закінчив школу. А взагалі справжня моя мрія, про яку нікому і ніколи не казав, бо вона нездійснена, стати юристом. Це вже в армії вона з’явилася, коли побачив, хто і як в місті гроші заробляє, і до кого яка повага. О, дивись, „ю” це те саме „у” тільки з „й”. Значить, є щось у нас спільне з синочком,” – думки про жінку, яка як справжня морячка, переконана, що гроші повинен заробляти чоловік, а дружина хазяйнувати; про сіль, аж три пачки (в докір) якої разом з двома пляшками пива хитались в кульку в такт Євгенових кроків, відлетіли позаторішнім листям, остаточно розправивши сердиті кутики губ і скособочені плечі.
„Що ж воно таке?.. Уж.., ує.., уй...ул.., улан, ум.., ун..., унтер-офіцер, убозівець. Ого, - дивувався власній ерудиції водій, - куди занесло. Це теж не по ньому мундир та й нічого доброго в тих казармах нема, а мафія в погонах нам не треба. А ну, ще спробую. Ур.., ур.., - це вже в мене в животі мабуть бурчить, - що там є їстівного на „у”? Урюк, устриця, уха, узвар буває... І хто ж це з нас буде урюк?” – разом з апетитом прокинувся справжній інтерес у Євгена до відгадки.
- Здаюся. Давно такий урок мені не задавали. А є інші букви в твоєму кросворді? – з повагою до меншого поцікавився старший, чухаючи місце, яке вуркотало.
Костянтин, здивований тривалістю, а тому і серйозністю батьківських роздумів, відчувши торжественість моменту, гордо заявив:
- А я тобі все слово скажу, тату. Я хочу бути учьоним.
- Ех, ти, - посміхнувся Євген Ругаль, - не учьоним, а вченим або й ученим, теж правильно. Українську мову треба вчити. І чим ви в тому садочку займаєтесь? – він зняв бейсболку, ніжно, як зміг, потріпав волосся на голові у хлопчика стомленою рукою, і надягнув кепку правильно.
„А я ці шиплячі і не перебрав толком, обмежився учителем, але Костя який герой, дивись, академіком стане. Даремно гидкі думки чіплялися. Це все від втоми, від роботи, - справедливо докоряв батько собі. – Тільки б Котик добре вчився, а я вже якось зароблю, і родичі допоможуть, і жінку, хоч і в приймах живу, колись переконаю на роботу вийти...”
На душі у Євгена стало просторніше і веселіше не тільки від власного знання рідної мови, устремління дитини до науки і зовсім розхристаної сорочки, а ще й тому, що вийшовши з сином з ліфту на своєму сьомому поверху, потрапив у завбачливо відчинені двері квартири, за якими парував свіжий борщ, його улюблений – зелений із свіжого щавлю, перекип’ячений разом із сметаною, зажаркою по-сільському на шкварках та з крупно покришеними раніше звареними яйцями. Дружина їх виглядувала і чекала...
