Вечоріло. Іванка йшла додому з роботи. Призупинилась біля зупинки маршрутки, зітхнула, пішла далі. Згадала, що немає грошей. Навіть на проїзд. Додому йти хвилин сорок, отже — часу подумати над ситуацією достатньо.
Біля газетного кіоску щось блиснуло на землі. З усмішкою підняла 25 копійок. «Колись, це була ціла літра молока, 22 копійки без тари, — зажурено подумала, — тепер — це просто монетка».
Несподіванно на неї налетіла дівчина—підліток. І посипала словами, немов тріснула нитка намиста: “Ви тільки не лякайтеся. Я — з тренінгу особистісного росту. Мені треба ось це печиво обміняти на гроші. А завдання на час. Маєте готівку? Сумма не важлива”
В руках дівча тримало справжній домашній шедевр: 3 величезних печенька, щедро перемащених сирковою масою та згущеним молоком.
— В мене лише 25 копійок, — простягнула Іванка монетку на долоні.
— Ура! — пискнула дівчина. Замінила монету на печиво, підстрибнула і погнала кудись у сутінки.
І вже Іванка продовжує йти додому з усмішкою та думкою: «Як дивно складається: лише я подумала, що сьогодні залишаюсь без вечері — прошу дуже — тортик з печення, тільки-но прокалькулювала, що нічого не куплю — монетка, за яку, фактично, я і придбала “до чаю”»
— Іванкоооо! Почекай, бо не дожену, — почулося позаду.
То сусідка наздоганяла її. На високих підборах, з двома вже повними пакунками, хекаючи. Разом буде веселіше йти вечірніми вулицями. Зайшли ще в магазин порчу їхнього будинку. Іванка розглядала вітрини, поки сусідка докуповувала щось для вечері. Аж раптом:
— Ти! Ось ти, так, саме ти. Зефір їстимеш? — в неї тицяв пальцем чоловік на підпитку.
Іванка розгублено озирнулася. Знову здивовано глянула в бік чоловіка, що звертався до неї:
— Я своїм брати не буду, не заслужили. А тобі — візьму. І в черзі стояти не буду, — пояснював він їй та всій черзі одномоментно. І вже до продавця, — доважте ще зефіру, але швиденько, і без решти.
Подав зніяковілій дівчині пакунок із солодощами, усміхнувся і вийшов. Сусідка несхвально похитала головою.
По дорозі додому, сусідка щось говорила про новий рецепт, але Іванка поринула у власні роздуми:
— Без грошей повертаюсь додому та з солодощами та чудовим настроєм. Лячно, скільки разів трапилися події зі мною “раптом”. Дивно, що про це все я думала зранку, в обід. І думала безнадійно, приречено.
В пакеті виявилися, окрім зефіру, ще шоколадка і печиво. А треба зауважити, дівчина обожнювала ласувати зефіром до ранішньої кави на самоті.
— Ну, гарного тобі вечора, не приймай в пияків більше нічого, дійди додому без пригод. — З цими словами сусідка повернула до свого під’їзду.
Іванка йшла далі. Ось вже їй видно дітей на подвір’ї з мамочками. Бабусь, котрі збираються полишити лавочки і мігрувати на дивани біля телевізорів з вечірніми новинами. Аж раптом:
— Гарна, але очі сумні. Бо віри не маєш всередині, а треба. Хоч дрібку! — пролунало звідкись чи то ззаду, чи то знизу.
Здригнулася від несподіванності. Роззирнулась на всі боки, аж внизу, на бруківці, обабіч дороги, побачила безхатченка, що сидів і усміхався їй дивно. Ззовні ніби і волоцюга, але дуже незвичний погляд: з іскорками, блиском та усвідомленою мудрістю.
Іванка зупинилась і звернулась до нього:
— Ви це до мене?
— А ти бачиш тут ще когось настільки ж зажуреного та обдарованого дивами цього вечора? Поділися зефіркою, — підморгнув безхатченко з усмішкою.
…Іванка сиділа біля відкритого вікна, насолоджувалася чаєм з солодощами та складала пазли з враженнь цього вечора в єдине ціле.
Зранку їй повідомили про звільнення. Заощаджень в неї не було. І виплату зарплатні відтермінували на тиждень. День завершився чорно-сірими думками та туманним баченням майбутнього.
Від роботи до дому йти хвилин сорок. З магазином і сусідкою — нехай година-півтори, а подій та емоцій назбиралось — на цілий тиждень роздумів. Пригадалось раптом, як подруга казала колись: «Ангели завжди поруч. Вони розмовляють з нами через дітей, п’яних та волоцюг. Тому, що це єдино можливі щирі люди. Коли ти перестаєш чути свого Ангела у зневірі, він шукає тих, через кого зможе відновити діалог з тобою. Ангели завжди говорять з нами. З кожним в свій спосіб.»
На вікно плавно приземлилася пір’їнка. Іванка усміхнулась:
— Дякую тобі, Ангеле, за твою віру в мене, і прости мені мою емоційну слабкість. Я буду намагатися вірити тобі і в тебе частіше! Наскільки ж важко було знайти трьох посланців нараз Тобі? Де ти береш стільки терпцю до мене?! І віри! На майбутнє Мені тепер для підказки від тебе досить буде і пір’їнки. для підказки від тебе досить буде і пір’їнки.»
Работа на літературному курсі з письменницької майстерності, літо-2020
Редактор Любко Дереш
Розміщено https://olenanagirna.com/
