(Мда, воно ще гірше, ніж було...)
Я почув як кахикнуло за мною, негучно та звичайно, ба звук той був тривожніший за все, що торкалося людського вуха. Якщо я не помер від переляку, гадаю це лише тому, що мої чуття вже були роздовборушені та роздовботривожені настільки, що жахливий кашлюк, що своїм вибухом збурював сущо все, нібито вмить заморозивши всесвіт, зупинивши планети в льоті коло зірок, стягнувши літ зірок у просторі, та кожне падаюче яблуко застигло шкереберть усупереч тяжінню, досяг мене й прибив.
Я опустився поволі й повільно на підлогу. Чоло моє спітніло, та очі засліпли.
В найтемнішому кутку коло вікна сидів на стільці чоловік, споглядаючи мене із сумирною, ба незворушною цікавістю. Його рука повільно простягнулася до лампи, що стояла подалі. В лампі тій тьмяно жевріла нитка, схожа на тонку гарячу кишку.
На столі були причандали до чаю. Чоловік то був стариган Матерс. Він спостерігав мене мовчки. Сидів незрушно, не казав ні слова, та, могло би здатися, неживий, коли би пальці його не покручували трохи гвинтика, що керує ниткою. Рука була пожовкла, та зморшкувата шкіра звисала на пальцях, а на суглобі вказівного я добачив ясно покручену вену.
Важко зобразити таку подію чи передати простими словами почуття, що опосіли мою знесилену тяму. Не можу сказати, наприклад, як довго сиділи ми так, опостерігаючи один одного. Це невимовне та незчисленне тривалище могло, з рівним успіхом, зайняти хвилини чи й роки. Ранкове світло затьмарилося мені, запорошена підлога та все тіло моє запалися в ніц і розчинилися нінащо, залишивши мені хіба ступілий упертий погляд на того, що сидів у кутку попри мене.
Я пам”ятаю, що помітив денекотре – холодно, механічно, нібито мене то ніяк не стосується. Лице його жахало, ба очі, страшні та холодні, в порівнянні робили решту рис обличчя навіть і приязними. Шкіра його, ніби почовганий пергамент, була покрита зморшками та збухлями, через які нічого не вчитать. Але очі – очі – сутий жах. Пірнувши в них я сягнув чуття, що то не справжні очі, ба механічні пристрої, осторбозовані електрикою чи ж іще бо чим, а в середині їм устромлена очниця-тютька, через яку все спостерігає справжнє око, правдиве, таємне й невблаганне. Така закуція, можливо зовсім беззмістовна, зперемучувала мене та надавала роздумів, щодо справжнього кольору та гострозорости прихованих зіниць, і чи насправді вони споглядають мене, або ж дійсні очі заховано за тисячами трубчастих манівців, і десь отам нізвідки здалеку за мнов спостерігають. Час од часу повіки, важезні як чавун, поволі спадали й піднімалися. Тіло того дядька обгортали винотьмяні шати.
В оцій тарапаті мені подумалося, що мені верзеться щось туманне, але тоді враз я дочув чиюсь мову:
“Навряд чи. Коли б ти звернув увагу ліворуч на його шию, то помітив би, що там причеплено пластир. А горло та підборіддя його також замотано”.
В незтямі я зирнув і добачив, що так і є. Безумовно, він був той, кого я вбив. Він сидів упритул та споглядав мене. Сидів незрушно, ніби боявся розворушити зяючі рани, що вкривали його тіло. Плечі мої гуділи, натруджені лопатою.
Але хто мовив ці слова? Вони мене не схарапудили.
