Чорнота замість вступу – як іще почати речення там, де одразу є друге, і в ньому чітко зазначено ніч, і що.. Ніч уже вицвіта: так, як тільки вона це уміє – в буквальному сенсі – кольорами повільно назовні: ось тануть її пелюстки, крізь них тепліє зав’язь нового дня туТ десь жевр℩є крапка В реченні третім – задивлені в темряву крихітні очі, лискучі, множинні, ніби стулені разом спинки мурашок Четверте вторить: справжні грудки очей, чорні як ніч.. П’яте, луною: холодні і бажані, хижі фасетки, там угорі вже чекають на мене
Ставлю ногу на перекладину, в зазор між високих штахетин, другу заношу вгору й пружиною вилітаю на паркан, ще мить балансую між зубцями; обіймаю шершавий більший за мене стовбур, лівою ногою намацую потрібний сук і, розвернувшися, – вгору! – товсті гілки зручно сходами стеляться в ноги – видираюсь на скілька ярусів. Простягаю руку, рву те, що ближче, ковтаю, рву ще і знову ковтаю. Хху-у, першу жагу потамовано. Сідаю зручніше, не ворушусь. Дерево старе, розлоге й зі сторони видається справжнім хаосом – закрути й звиви безладного листя, але тут, всередині, мій затишний простір межують від вулиці – відводжу рукою – тонкі його латки; такі самі листям йдуть вгору, вище над головою творять зелений прозірчастий купол; там, у м’якому сплетінні гілок сонце, птахи і ще більше ягід.
Сонце сочиться, тому що вже навіть не ранок, просто хтось пізно встає, комусь тільки шість і часу в когось стільки, щоби на вулиці – руки ховаю у кишені – заціпенілою ящіркою стежити як помаранчевий промінь креслить асфальт; або, звісивши ноги на дереві, замість шовковицю їсти, просто на неї дивлюсь. Фокусую очі на, здається, найбільшій із ягід – бугриста, на сонці крізь чорні вуглини оцвітин жевріє ніжно-червоним. Поруч у листі не замовкають горобці, спросоння майже розумію про що вони, просто не надто вслухаюсь.
За горобцями і листям інші, і ще інші дерева; за деревами – звідси не видно – далі по вулиці, дворів із десять від нас і трохи правіше, жінка – барвиста пляма на тлі темного двору – жовті коси, рожевий халатик над молочно-білими ляжками, лається з чоловіком; вона куди емоційніша – злети рук, наступає і скрикує, і взагалі – здається, ближча до моральної зверхности; поки він своєю довгою лапою –йой!– не хапа її за кіску і не тягне –пусти!– вглиб двору і далі в будинок. За хвилину з будинку надвір сріблом порскає скло; чоловік стає у дверях з рушницею. Бачить на порозі кота – кіт залюблено вертить хвостом – замахується для копняка й, промазавши, задира ногу так, наче вгатив м’ячем просто у небо. Жінка висовується по груди з вікна, промовляє виразно –дурак! Він, кинувши ствол, мацає в кишені сигарети.
Хлопок, на мить горобці замовкають. Тільки на мить. Наминаю шовковицю; пальці, долоні і врешті футболка, усе щойно чисте, швидко вкриваються плямами – ефект хамелеона, божий дар набувати колір того, з чим маю справу. Сьогодні я бузково-чорнильний: темні плями, здається, самі проступають крізь шкіру: дивлюсь на долоню, потім на другу. Губи, язик, знаю, теж в цій сполуці – з низки цукрів, каротину й органічних кислот – таке ж, розсипане по гілках, запаковане в ягоди, дражнить: з’їж мене, і мене – одну за одною рву, безсилий спинитись – кожна наступна більша і краща за попередню.
Внизу непомічені, проходять люди, яких би і так ніколи не зауважив. Розчиняюсь у алгоритмі, що безкінечно чарує повтором: прохолодну бруньку опускаю до рота, мій антрацит, прикусив – сплеск рідкого чорнила, і дрібнення маси, поки не відчую пружну стеблинку; очі знаходять нову, чорне паливо, ще принаднішу ціль, солодкий, тягнусь, завиток ночі, прикушую: сплеск, дрібнення, знову пружинка. Рука вже вертається з іншим супліддям. Далеко внизу піді мною темним сузір’ям в траві чавлені віддзеркалення ягід. Шию лоскоче поворозка, на поворозці б’ється об грудь пустий півлітровий слоїк, який я, власне, і мав би
завмер. На дорозі крізь листя бачу худеньке дівча, і зовнішнє враз наближається, стає гранично чітким. Сіра сукня, білий комірчик. Ми не знайомі, але вона тут щотижня проходить. Б’ється об ноги футляр. Скрипку в футлярі завжди носить так, наче має не інструмент, а зайвий придаток – щось типу хвоста – при ходьбі надокучливе і не дуже потрібне. Повз наш двір завжди, от і зараз, іде до будинку на розі. А значить сьогодні четвер і скоро на другому поверсі, там де з вікна напнулись завіски, почнеться сольфеджіо. Ближче. Чорнильними пальцями стискаю гілку, на якій сиджу. Вперше за ранок страшусь, що хтось мене зауважить, відчує мій погляд, що угорі мене помітить вона – блідава. Щось невловно пташине в переступанні її голих ніг, в короткім безбарвнім волоссі, завжди дивиться чітко вперед і трохи, ніби, згори; темноока, одночасно хочу сховатись і бачити ще: тонка риска стиснутих губ, грізно зведені брови, роки на два – ось, розчиняється в дверях – безмірно старша за мене.
Вдень лоскоче питання. Власне, не те щоб питання, так – звичайна рутина, проста перевірка, з ряду буденних турбот осіб мого віку: на хвилину замислююсь, прикидую подумки чи можу умерти, а чи я насправді безсмертний; лоскоче нерви сама можливість уявити щось геть неуявне, що можна ось так, просто зараз, згодом, взагалі коли-небудь зникнути, розчинитися в нуль, більше ніколи, от просто ніде і ніколи не бути.
Зачинені вікна не пускають шуму іззовні. В будинку після залитої сонцем вулиці одразу тону, опиняюся нижче дзеркала дня: кімнати у напівтемряві аж розпирає від тиші: коли вдома сам, вони завжди більшають в розмірі, стають підозріло просторими. Чую власні рухи, шурхіт одежі, чіпляння рукою стільця. Зарипів диван, вибираюсь на нього з ногами, знову рипіння і ще випадкові звуки чогось по кутах, що завжди прокидається, коли вдома сам, і що на мить ляка до нестями. Рип – сповзаю з дивана, в темнім кінці коридору спиняюсь під дзеркалом; з-над груди хусток і шаликів дивлюсь у своє віддзеркалення, подаюся всім тілом вперед. Затримуюсь довше, ніж зазвичай, і так захоплююсь спогляданням власних очей – тремкі широченні зіниці, вологість білків – очей, які зорять мені прямо в очі, що врешті обличчя, все що довкола очей, на контрасті обертається в маску, з-за якої на мене, я в них, знову в мене прискіпливо дивляться очі: варто погляд хоч трохи відвести, теж спішать глянути вбік: уважні, живі, невідривно мною цікавляться. Видихаю, пробую глянути ще – ті самі риси, чорні зіниці, але тепер це лише я.
Гаразд, до справи – іду до вітальні; двері, книжкові полиці, в вітальні завжди світліше, механічно веду рукою по склу, за склом застиглі у ряд темні спинки книжок – отже, чи можу я вмерти: припустімо (в уяві уже припускаю), в мене стріляють – летять гострі кулі, ближче, влучають: що далі? Мм.., нічого; що може статись – якщо і існує щось неподільне і геть незникоме, то це саме я, це моє власне тіло: руки, очі, мій зір, та – от зараз знаю напевно – світ же бачить себе моїми очима! Куля, може, і влучить, але смерть – ні, це щось для героїв-невдах, з фільмів де часто стріляють (смішно сповза по стіні, каска налазить на лоба). З іншого боку – для певности веду експеримент до кінця – існує й інша, потужніша зброя, наприклад гармати. Бачу широченний в обхваті снаряд, важку конічну болванку, за нею свистить, аж скипає повітря, заплющую очі.. Ні, мій досвід, вся сила моєї уяви підказують – з цього теж нічого не вийде
Очі розплющую, бачу по-справжньому, заливаю себе візуальним по вінця вже по обіді. Знову на вулиці. Знову дерева. Дорога, пласка і гаряча: асфальт – щось за означенням стале й тверде – зараз нагадує бісквіт торта: темний, в крапках смоли – пальцем, здається, торкни – прогнеться-підніметься знову. Сонні клумби, розтріпана зелень. Над квітами важко гойдаються бджоли. За клумбою біля нашої хвіртки я уважно, впритул вивчаю паркан, його найстарішу частину: високу, глуху, ще з-поза царських часів – потріскані жилаві дошки, чорне плетиво тріщин – наче вперше їх бачу – сонце вихоплює кожну деталь, виносить вперед, випинає фактуру. Вище, у небі змійкою кардіограми йойкає скрипка: тягнеться нотами вгору, спадає, здіймається знову. Вигойдує гами; протяжні; нудні: кілька нот вгору, стільки ж униз. Ступенем вище – ноти угору, знову униз; ще на півтону: знову угору.
Знову сходами ноти униз: безкінечні повтор-за-повтором-повтор нівелюють скрипкову гру, зводять ледь не у тишу, у щось таке ж невиразне, як і весь огром шуму, що встає за день над містом, і який майже ніхто майже ніколи не чує. Торкаюся деревини – шорстке, в градаціях сірого; очі в усмішці мружу, і світло крізь вії дрібниться на райдужні скалки; веду по дошках рукою, відмічаю під пучками кожен закрут і звив: паралельні лінії борозн, акуратні провали сучків. Чоловік – світла сорочка, темні штани, пересічна доросла людина – спинився на розі, прямо серед дороги; з кишені бере сигарети; скрипка – кому що до того – знову падає вниз, іде нотами вгору – зривиста лінія гам, і без того хистка, по-учнівськи непевна, з чистих звуків ковзає вбік і.. ні для кого нікуди більше не йде. Зависла на одній довгій ноті. Чоловік лізе у пачку ледь не всією п’ятірнею, і наче мило в воді, ловить вертку сигарету. Притискаю щоку до паркану. Ані ворухнуться – у мене за спиною в клумбі на довжелезних покривлених ніжках – космеї – ромашкоподібні, від блідо-рожевих і далі за спектром до бузкового кольору, квіти.
В квітах, весь час про це пам’ятаю, тихо пульсують, сходяться разом, знову розходяться темні грудки бджолиного гуду. Нота висить майже недвижно; тоді ледь двоїться. Тоді починає дрижати. Сигарети – падає перша, іще, одна за одною всі лягають урозсип на темний асфальт. Дрижання розходиться. Вбираю носом запахи дня. Бурхає тремом: скрипка тепер хвилясто, на розмах вібрує; затягує тишу; зажовує простір. Повільно усе видихаю. До першої ноти, півтоном вище, малою секундою долучається звук з бічної струни, і вільного простору стає навіть менше. Роздушена пачка накриває згори сигарети. На мить пригасають останні думки: сонце торкає мене за плечі, лагідно тисне на карк, веде по лопатках: унерухомлює: усуває потребу кудись іще йти, бути деінде; або – так, між іншим роблю відкриття – прямо зараз можу не бути ніде: тепло вже розтоплює спину, робить майже прозорим. Космеї – на пелюстку сідає, одразу зірвалась бджола – байдуже дивляться вбік. Постать на розі уклякла, як розбитий ліхтар, і не робить жодного руху. До йойкання струн, інтервалом у квінту, додається нота з ще однієї струни: разом всі три поперемінно б’ються невлад, ходять хвилястими пругами. Хвиля на хвилю, хвилею в хвилю, хвиля – чоловіком різко смикає вбік: волоче ногами по сигаретах. Ноти на мить осідають – з місця, синхронно міняючись по висоті, як сповільнений крик у задертому горлі, ковзають вгору. Чоловіка шарпнуло ще, цей раз ліворуч, в сторону нашої вулиці, тоді штовхнуло вперед.
Сколихнулися бджоли. Тепле повітря з-над клумби обвиває мене, тремтить над асфальтом. В нього – долає дорогою метр, другий – жили на шиї напнуті так, наче має будь що озирнутись, глянути вбік, і не може – беззвучно роззявлює рота. Знов сколихнулись: бджіл я боюся завжди. Але не сьогодні. Сьогодні стою до них спиною: вперше в житті їх присутність не ознака загрози, не привід одразу, без тями тікати. Товчками – посунувсь, завмер, посунувся ще, здерев’янілий, руки весь час шукають якоїсь опори, вперто долає метраж. Завжди з машини, в безпеці дивлюсь як дід у забранім сіткою брилі чаклують над вуликами, знімають одну за одною кришки, дістають обліплені бджолами рамки, щось роздивляються і поправляють. Суне поволі, хитається. В кожний крок, як набита рядюгою кукла, ризикує осісти назад й водночас упасти навколішки, скластись. Завжди роблю одну і ту саму помилку – рішаю, що можу вийти з машини, дихнути свіжим повітрям. Одчиняю дверцята, сповзаю з сидіння – справді краще: пишна трава, нерушне листя дерев, тихо, як тільки буває під посадкою в полі; за хвилину уже відганяю рукою бджолу; заходить з іншого боку. Замахнувся. Знов підлітає. Махаю іще.
Падати, втім, не збирається. Здається, рук, як і ніг, має більш, ніж по дві. Просто весь час на виду опиняються перші дві пари – жодна не в’яжеться рухом з парою іншою. Плута в кінцівках, перебирає одразу всіма, мацає простір. Бігти! Не відстає. Щось у світі. Невиправно ламається. Єдиний рятунок – бігти – так швидко, як тільки зможу. З трудом повертає лице, те, що мало би бути лицем: затерпле, позбавлене рис, засадничо сліпе – як оголений лікоть, або носак черевика – з дірою роздертого рота. Задихаюсь. Ліворуч галопом скаче посадка. По інший бік соняхи. Лечу ґрунтовою. Дорогою; варто трохи стишити біг, одразу за вухом грізно гуде; відмахнувся; зриваюся знову. Іще. Те саме. Кожного разу. Рівняється з нашим двором. Відтуляю затерплу щоку від паркану. Дід потім завжди –а Сашко знову тікав, далеко, кілометра зо два, та що два – тут інші сміються – бачили аж в Костянтинівці, тільки п’яти.. Але не сьогодні: спокій в мені в дивний спосіб рівноважить усе, що довкола. Довга тінь лягає в космеї, у квітах миттєво дробиться, ламається рисами; тануть розведені руки. На мить затихає усе. Більше немає нічого. Шелеснула крізь листя шовковиця. Звилась бджола. Ледь помітно, на самім краю щось так наче хитнулось, ніби світло змигнуло. Розплющую очі
Вечір. Дід вже усілись на лавці. Сусіди приносять, кожен для себе, стільці, один посередині – для відіграних карт. Підпираю тихо паркан, придивляюсь, намагаюсь збагнути правила гри, її прихований сенс – за сукупністю рухів, виразів лиць, за тим, що говорять – не розумію – діє закрита для мене система: наставили віяла карт, обережно торкаються пальцями кутиків, перебирають – чорні хрести, червоні серця, поки не висмикнуть рвучко одну, єдину потрібну – клац, зчепились зубці, провернулись невидимі шестерні, подалось, важіль смикнув – свою карту кладе наступний, потім інший свою, по колу, без збоїв.
Вдень куди все як просто. Старші люди удень, один чи по двоє, у себе на лавках, побачать – одразу притягнуть, оплетуть мацаками уваги, самі про все розпитають; захлинаюсь, слова одне налітає на одне: щось невпинно вигадую; слухають так, наче важливішого їм ніхто і ніколи не скаже. Потім хвалять – завжди. Коли тобі шість, ти найкращий, або неодмінно станеш таким. Заворожено, як обернений вспак Одіссей, дізнаюсь про велич власних пригод і всі ті звитяги, що колись, от як виростеш, правда? тільки здійсню. Усміхаються, прикипають до мене очима, щось собі знають. Старі многомудрі аеди.
Зараз просто не розумію і, по правді, зрозуміти не надто стараюсь: добре і так; на вулиці тихо; поволі темніє; носаком креслю кола в траві. Щось негучно говорять, хтось кладе згори карту, на карті пишна роздзеркалена надвоє дама
–Василь той вже зовсім того, і як таких носить..
–Валюхин? Приблуди?
на даму навхрест лягає король, потім інша, мережана ромбами карта; дрібно кивають
–та й Валюха ще та, у нормальної жінки..
–Оксанка у них, така ловка дитина, грає на скрипці, а ті
–явився, не знаю, шо вже було, зачинив Валюху у домі
задивляюсь на руки старих – шкіра, як тонкий, аж прозорий пергамен, одразу під нею блакитні річки судин
–двері підпер, дістав з сараю каністру, облив все бензином
–або-о!
неймовірно блакитних судин. Переводжу погляд на карти. Знов на руки – в цяточках ракових бляшок, здійнявшись, торкаються карт, опускаються знову; легкі, як підсвічені; або ліплені з воску; дивні, не такі як у мене
–кричав, що вони його, значить, вбивають
– ага, значить, його, я таких от людей..
–то вже не люди
Вдивляюся ще; слова проходять крізь мене; вдивляюся так, як тільки в дитинстві можна дивитись – поки чорні зіниці не затоплять всю райдужку, поки до останку в них не розчинюсь, поки вже тьма не почне дивитись із мене – нерушно, як зараз, читаючи, дивишся ти – на ці ось слова, на цю крапку Перемішують карти, мовчать, більше нічого не кажуть, а може, нічого і не казали: я не надто уважний – відриваю погляд од рук – щось десь почую або уявлю, одразу забуду що саме, воно само закрутиться у голові, набереться власних подробиць.
В чорноті гаснуть скрики дітей – короткі, то тут, то там, спалахи. Тисну всією вагою в педалі, розтинаю грудями повітря, теж щось кричу. Ганяємо на велосипедах, поки всіх, одного за одним – нас все менше, не покличуть батьки: солодкі останні хвилини: темінь тлумить відтінки, губить деталі, зникають паркани, дерева, зникають високі фігури дорослих; лишаюсь один. Я теж скоро піду. Скоро я теж.., мене більше немає. Чорнота, десь з-над гілок шовковиці дивиться в себе сама
