Тато. Мої тато. Коли думаю про своє минуле, весь час налітають мене думки – слова висказані моїм татом з великою терпеливістю, з гідним пошани наголосом. Бувало, що наголос був накладений на цілі речення, не тільки слова. Це виглядало так. Коли тато хотіли підкреслити, що те, що вони у той момент говорять є дуже важне, їх голос набирав сили і звучав для всіх, яки його слухали гучністю того, що вони тоді переживали. Говорили вони не лиш про своє життя. Говорили про життя села, в якому родились вони, їх діди і я , а також про життя та історію нашого великого народу. Хоч вони закінчили тільки початкову школу, про своє, про наше, могли говорити цілими днями, а ті, що їх слухали захоплювалися їх мудрістю, вмінням їхнього оповідання.
Слова мого тата тепер, коли їх нема, коли їхнє тіло лежить у могилі біля тіла моєї мами і бабці на чужій піщаній землі, набирають іншого змісту. Часто роздумую над нещасним, а все таки повним віри і надії їхнім життям. Щойно нині стаю спроможним зрозуміти де яки їх рішення. Мої відносини до них стають ще більш позитивними тепер, коли їх вже нема.
Коли у 1958 році померли мої бабця, мама мого тата – Марселя Шляхтич, тато замовили і поставили на могилі пам’ятник . Хто не знає, скаже, що це нормальне, бо він такий, як всі інші на околишніх гробах. На всіх написи польськими буквами (бо тоді тут на чужині в тамті часи важко було відважитися на написи на пам’ятній дошці кирилицею), на всіх до хреста , який очолює пам’ятник є прибитий розп’ятий Ісус. Але тільки на пам’ятній дошці моєї бабці є написане ur
УЛЮЧ - . w Uluczu, тобто народжена в Улючі.
Улюч. Село моїх дідів і прадідів. Село моїх батьків. Моє село. Наше село. Село, в якому стоїть по нинішній день найстарша деревна церква на нинішніх землях Польщі, а які є етнічними руськими , тобто українськими .Вона побудована у 1510 році. Через рік наші люди будуть відзначати 500 роковини її побудови.
В тому ж Улючі народився Михайло Вербицький – автор мелодії до нашого народного гімну „Ще не вмерла Україна...” Хоч правду кажучи, коли я народився Улюча вже не було. Про все це знаю від батьків, яки говорили про своє , а з часом і моє минуле, а також з прочитаних книжок на цю тему. Весною 1946 року, на наше свято Вознесіння Господнє прийшли поляки і спалили НАШ УЛЮЧ. Ні, не в один день. Приходили тричі поки майже дощату його не сплили. Село, в якому було, як то батьки говорили, біля 400 номерів (тобто родин) перестало існувати. Село, в якому мирно жили до 1946 року українці, поляки і євреї. Перестали існувати млини і тартаки, А було їх по кілька. Залишилось тільки кілька хат в яких залишились де яки мішані українсько-польські, або польські родини і дві церкви. Нову церкву у 50 роках поляки розібрали, тобто знищили. Як розповідали батьки, у тамтой час тільки вітер танцював на попелищі села і розносив, мов поштар листи, попіл і дим зі спалених хат. Боже, скільки то разів, коли говорили про своє горе, я бачив, як їхніми лицями плили сльози. Бувало, що дитячими руками я витирав їх, а з часом плакав разом з ними. Коли я доростав, став з більшою любов’ю і зацікавленням прислухуватися всьому, про що говорили. З кожним днем був спроможний краще їх розуміти і вписувати в пам’ять все те, що вчув. Нині, не тільки своєю, а і їхньою думкою і любов’ю, вертаю до свого Улюча, з якого мене з батьками та односельчанами у час ганебної “Акції Вісла” насильно в жорстокий спосіб викинуто на західні землі Польщі біля міста Зелена Гора (Zielona Góra), щоб сполячити. НЕ СПОЛЯЧИЛИ! Наша любов до свого рідного була сильніша від їхніх задумів. Не були в силі вирвати з мого тіла душі, яка залишилася при своїй східній вірі. Ми є! В нас є сини і внуки! І тільки від нас буде залежати, чи ми БУДЕМО! Я впевнений, що так. Якщо завіримо своїм батькам, якщо з молитвою підемо до Всемогучого Бога у свої церкви, - МИ БУДЕМО! Нині маємо Вільну Україну, яка знає , що МИ Є! Вона є запорукою нашого буття. З Богом добрі люди! БУБЬМО!!!
