Шарій стояв по коліна в снігу і глибоко вдихав морозне зимове повітря. Він вимкнув авто щоб послухати абсолютну, тотальну тишу. Він шукав цю тишу на тисячах кілометрах доріг тут в горах. Тишу знайти непросто навіть тут. Влітку кричать птахи, падають важкі прохолодні краплі дощу, з листя і на листя. Восени дме повітря, листя хвилями трясеться і скриплять високі дерева. Але взимку, взимку, коли падає сніг або морози, і все живе чекає хоча б якогось сигналу від Сонця, можна почути тишу.
Ми всі всередині звіри, якщо нас притиснути, загнати в кут, перелякати. Як гірська пума, яка несподівано побачила в 10 метрах швидкого лижника, прогавила людину, що проворо рухається по снігу проти вітру. І поки не зустрінеться з лижником очі-в-очі, звір притискається до землі, готовий до стрибку. Ось людина на мить зустрінеться з пумою поглядом і це буде для звіра миттєвий сигнал - атака. Але швидкий лижник пробіг поруч, не помітив. І ще довго кружляє пума по колу переповнена гормонами стресу, втративши слід яким вона йшла, забувши про нього на цей час.
Коли по-варварськи почали тиснути молодь на Майдані, вони відповіли середньовічним вогнем підпалених шин складених в барикади. Це прошито в наших генах, про це пишуть в книжках науковці - ми цивілізовані лише історично випадково, лише дуже недовго і важко пояснити чому. Природа нас довго вчила виживати, реагувати швидко і брутально.
І ось Шарій знову відчув це на собі.
****
Хорст Ульке жив за тією горою. В просторому будинку, з собакою - власної родини у нього не було. "За тією горою" (behind the hill) на Заході Канади говорять про будинки які не виходять до хайвеїв, які не чують шуму доріг, до яких можна доїхати лише по гравієвій стежці в пахучих травах або по ледве помітній колії серед густого лісу.
Хорст був солдатом вермахту. Після Другої Світової втік до Канади. Не переїхав в пошуках кращого життя, а свідомо втік. Йому не подобалося, що відбувалося в Німеччині після війни. Йому також не подобалося, що відбувалося і в канадських містах, що говорили і показували на місцевому ліберальному телебаченні. Тому він жив в лісі, в горах, без телевізора. Іноді, він читав новини з телефону. Старий любив самотність і полювання.
Він мав з 70 акрів власного лісу. В своєму лісі він і займався тим, що так любив - сидів в засідках з рушницею прислухаючись до шорохів, вдихаючи його, складене з тисяч запахів, повітря. Почувши косулю, лося, оленя старий клав одну руку на пса, щоб той сидів спокійно. Тренований пес лише водив вухами і лежав злившись з мохом і пахнучою грибами землею, поки його господар наводив свою рушницю. Бувало приходив ведмідь, на ведмедя першим особливо реагував пес. Ще до того як ведмедя можна було почути, пес відчував його різкий запах. Пес починав важко дихати, ніздрі у заціпенілої собаки рухалися і розширялися наче у переляканого коня. Пес відчував небезпеку - мисливець відчував себе на всі сто щасливим. Коли зявлявся ведмідь у мисливця було лише два сценарія. Або низьким впевненим голосом ще здалеку вигукнути "Забирайся!", тримаючи зброю напоготові. Або, навпаки, підпустити ведмедя на відстань смертельного пострілу, забути про все крім прицілу і курка, зробити цей постріл. Лише один вивірений, останній постріл.
Старий мав невеликий бізнес, він - сертифікований Redseal контактор-електрик. У нього ніколи не було проблем з клієнтами, досвідчений, з дивовижно гострим розумом і несподіваною фізичною силою для свого дуже поважного віку.
Хорст не любив лібералів, демократів і інших "ідіотів", які не розуміють "реального життя", "реальної влади зброї". Своїх радикальних поглядів він вже давно не приховував, навпаки, ніколи не ліз за словом в кишеню. Він мало кого міг цим здивувати, всі його постійні клієнти знали про дивакуватість старого, що одинаком живе в лісі.
Центром місцевого культурного життя було маленьке загублене в лісі містечко. В містечку з одним магазином і однією кавярнею найбільшим джерелом доходу була автозаправка. В радіусі 100 кілометрів заправок більше не було.
Кавярня була єдиним місцем social gathering, соціалізації місцевих пенсіонерів. Колись це була церква, але церкви і священика давно немає, зараз в церкві кавярня. Пенсіонери в кавярні розглядали нечастих подорожувальників. Господарка кавярні, Хелга, була за сумісництвом мером міста.
***
Двері кавярні розчинилися і всередину зайшов в хлопець в модерній, зробленій з синтетичного хутра шапці-вушанці. Хлопець зупинився в дверях, зняв шапку і витрусив з неї сніг. Це був Шарій.
Такі шапки не носять місцеві. Тут, як і по всьому Заходу на вулицях панують бейсболки, влітку і взимку - в авто завжди тепло. Вушанку місцеві одягають хіба що на полювання або коли відкидають сніг. Шарій це знав, але не переймався місцевою модою. Навпаки, шапка ушанка це був його власний імігрантський виклик.
Молодий незнайомець привернув до себе увагу столу. За круглим столом сиділа пятірка місцевих пенсіонери, Хорст був серед них.
- Хей, good man, звідки ти? - запитав перший старечий голос.
- З Калгарі... Яка прекрасна погода! - чемно відповів хлопець, притулившись до прилавку біля каси.
- Тут завжди "прекрасна погода", всередині - пожартував другий голос за столом - Далеко ж ти забрався! Що ти тут робиш?
Це було стандартне запитання для Шарія, який по роботі багато подорожував Західом Канади.
- Технік Електрик, працюю на Hydro - проговорив вже звично Шарій.
Старі здається почули те, чого хотіли почути. Подорожувальник та ще й, виглядає, родом з Європи! Можна вважати день сьогодні відбувся. Інший запитав:
- А звідки ти оригінально?
Ось чому Шарій носив цю шапку. Що б ти не робив в канадських горах або в преріях, як би ти не одягався, по акценту імігранта вичислять враз. І не сховаєшся, навіть якщо захочеш. Нове обличча тут як кенгуру серед пінгвінів.
- Оригінально я з України - буденно відповів Шарій.
І тут він почув:
- А, Україна... Путін вас розчавить! - це говорив старий Хорст.
Це був вивірений постріл впритул. Шарій внутрішнє здригнувся. Старий, як мисливець задоволений влучним пострілом, продовжив добивати подорожувальника з міста, заставши здобич цілковито неготовою:
- Що ви йому зробите? Він роздавить вас своїми танками. Скільки у вас танків?
Виникла незручна пауза. Хорст дивився у вічі хлопцю, вдаючи чи то наївність і безпосередність, чи то моральну зверхність, важко було зрозуміти по вкритому зморшками обличчю. Зморшки на блідо-білому, вкритому старечими родинками і бородавками обличчі розпливалися у самовпевненій посмішці. В цей момент Хорст відчував себе молодим. Тут, в лісі, він не боявся говорити цим переляканим лібералам, цим "сніжинкам з міста" все в обличчя.
Шарій почервонів. І, наче така відповідь була в його голові давно, впевненим голосом видав:
- Ядeрнa бoмба. Маленький ядерний вибyx в центрі Москви.
Всі враз замовкли. В напівпорожній канадській кавярні, в загубленому в соснах засніженому містечку на краю світy враз стало тихіше. Лише дзвін металевого посуду на кухні і стало чути тиху попсову кантрі пісню по радіо. Дівчина співала:
"Я встромила свій ключ у його задні двері
Його прокачаної-качаної фіри
Нацарапала своє імя на шкірі
Розхерачила бітою йому фари"
Старий Хорст з глибоким прищуром зиркнув в очі Шарію і посміхнувшись швидко відвів від нього погляд. Йому сподобалася відповідь. Але він більше не хотів випробувати хлопця. Він любив коли говорять ось так сміливо та ще й на людях. Це йому нагадувало молодість... Тоді з друзями за столом, з пивом в руці вони розмовляли голосно в Європі. Можливо там, звідки приїхав цей хлопець є щось, чого більше немає в його старій Німеччині?
Повернушись спиною до Шарія він вигукнув: "Хелга, я плачу за цього хлопця".
Поки Шарій чекав на каву в приміщенні тривало мовчання. Час втратив звичний відлік. У кожного за цим столом стукав власний метроном мовчання. Молодий українець, старі провінційні канадійці, пенсіонери, ветерани, можливо, як Хорст, біженці з Європи - кожен мовчав по-своєму.
Шарій отримав свій стаканчик кави to go і мовчки вийшов з кавярні.
Він хотів охолонути від раптового почервоніння, поки він йшов до свого авто і пізніше, коли зупинився і вийшов послухати тишу. Шарій не за тим їхав в Канаду, щоб зустріти тут дикунство, найперше своє власне дикунство. Ці дідугани, вони з минулого, що йому до них, він їх більше ніколи не зустріне.
За декілька хвилин він вже їхав в своєму сервіс-траку по вкритій брудним темним піском засніженій хвилястій дорозі. Довкола вузької дороги на сотні кілометрів простягалися прекрасні холодні гори Британської Колумбії. Він досі відчував десь на кінчику язика той присмак звіра. Гормони стресу ще оберталися його молодим тілом.
Старий Хорст мав гарну память, але він швидко забув про того хлопця з східної Європи. Він бачив в своєму житті все, що хотів побачити і навіть більше, крім його рушниць і полювання його більше ніщо не хвилювало.
