...квітла жовтим і фіолетовим дивина, височів пурпурний залізняк, деінде хизувалася ніжна блакить дикого льону, а на її тлі скромно біліли рідкі волоті полину та хвилювалася ковила. Зеленими манівцями в байраках гуляв пустотливий, просякнутий степовими трунками вітер. Інколи пробував наздогнати швидкий потяг, а потім бавився з його довжелезним димовим хвостом.
Іван Іванович, замріяно роздивляючись рідний степ, пригадав, як товариш розповідав йому, що в більшості країн Європи степ називають step або steppe, навіть латиною, і лише валлійці та фіни говорять інакше. Та доводив походження цього слова ледь не від самих кімерійців, стародавніх мешканців місць, які тяглися зараз обабіч залізниці. Іван Іванович пам’ятав, що кімерійців згадував ще Гомер, а батько історії Геродот називав їх дивними козодоями. “Колись і вони милувалися цим степом, а в наш час лише одне слово від них залишилося” — промайнула думка в цибатого мрійника.
Тим часом товстун упевнено тримав регулятор і, опустивши з шолома захисні окуляри, час од часу виглядав із віконця буди паротяга та з насолодою ловив обличчям шалений струмінь зустрічного повітря. Іван Іванович згадав, як ледь не пирснув зо сміху, побачивши вранці дивний одяг приятеля, і зрадів, що не почав тоді кепкувати з друга. І знову здивувався проникливості товариша — тепер цей одяг пасував найкраще: “Як він, чортяка такий, передбачив, що нам доведеться їхати в будці паровоза? Гідний, їй-богу, нащадок Череватого Пацюка”.
— Друже, чому ви вирішили, що манометр пошкодив Максим? — не втримав цікавості Іван Іванович, говорячи майже у вухо Івана Никифоровича, щоби не перекрикувати гуркіт паротяга й посвист вітру.
— Для мене щербини на металі, котрий був пошкоджений зловмисником, це наче відбиток пальця або ж підпис. Зазуби були занадто охайні, немов чоловік дуже не бажав завдавати паровозу шкоди. До того ж так вправно вивести з ладу манометр і вентиль міг тільки надзвичайно кваліфікований робітник. Залізо в місцях щербин не встигло заіржавіти, а в насиченому водяною парою повітрі депо це відбувається швидко. Цебто вищерби зробив хтось із нічної зміни — ось вам альфа.
— Ну то й що? Я бачив, що у зміні багатенько людей. Чому саме Кривоніс?
— А тут черга омеги. У нічну зміну я зазвичай ставлю дуже мало кваліфікованих робітників, особливо зараз, коли бракує фахових людей і вони мені більше потрібні вдень. У цій зміні таких було всього троє — двійко старих майстрів і Кривоніс. Старі майстри надзвичайно вмілі, але зробити щось швидко й непомітно не в змозі, вони лише свій інструмент, ретельно помічений, розкладають так довго, що можна встигнути випити кілька горняток кави й викурити люльку.
А складають знаряддя, дбайливо протираючи, ще довше. Крім того, я не уявляю, щоб у них піднялася рука зламати щось у паровозі, бо вони люблять ці залізяки, як своїх онуків, чи навіть більше...
Патлатий диспетчер знав свою справу відмінно. На всьому шляху товарні поїзди вчасно втягували свої хвости на запасні колії перед самим носом швидкого паротяга, і “Новік” прудко наближався до Миргорода. Нарешті минули красень Псьол неподалік від місця з дивним лівим берегом, який був вищий за правий, на відміну від берегів інших річок.
Далі залізниця степовою гадюкою заповзала на довгий зелений схил, біля якого Іван Никифорович почав стишувати хід паротяга, щоби запастися парою перед тривалим підйомом. Іван Іванович задивився навкруги, тож ледь устиг ухопитися за поручень, коли поїзд почав різко гальмувати, і нарешті кинув погляд уперед. Із верхівки схилу на них повільно, утім швидко прискорюючись, котився відкритий вагон із сяйним на сонці антрацитовими полисками чорним вугіллям...
