Вибір!
Ми стикаємось з ним всюди. У три роки ти обираєш іграшку, з якою ляжеш до ліжка; в шість – тих, з ким тобі найбільше хочеться дружити. В десять обираєш книги та одяг до смаку. В тринадцять - йти за натовпом чи вирізнятись з нього. У шістнадцять розмірковуєш над своїм призначенням і обираєш куди рухатись далі.
З вибором ми стикаємося кожного дня. Пити чай чи каву? Вести здоровий спосіб життя чи шукати відради у шкідливих звичках? Читати книги чи дивитись фільми? Їсти м'ясо чи стати вегетаріанцем. І так кожного дня протягом всього життя. Від вибору не втекти, інакше твоє життя проживатимуть зовсім інші. Ти ж лише існуватимеш, як маріонетка, підлаштовуючись під бездоганні смаки оточення.
Я не замислювалася над цим, допоки вибір не зруйнував усе моє безтурботне життя.
Роздоріжжя це ж лише перехрестя, запевняла матуся, але яке важливе значення має в нашому житті. Один крок в іншому напрямі вже змінює нашу долю. І тепер я маю обрати свій шлях, щоб стати успішною в майбутньому.
- А я говорила тобі, треба було вчитися,- сварилась матуся, старанно пакуючи речі у валізу. – Тоді було б із чого вибирати, а так,- нервово кидає кофтинку в валізу і вмощується на край дивану поряд зі мною. Я опускаю голову, нервово смикаючи пальцями край кофтини.
Щодня чую одне й те ж саме: вчись краще, одягайся скромніше, перебірливо й уважно обирай друзів. Здається, дорослі взагалі не припускаються помилок. А на мене чекає стандартна схема: школа, університет, сім’я, робота і пенсія. Оце життя мрії.
Невже вони не розуміють, як мені страшно. Я йду в доросле життя, де не буде кому розв'язувати мої проблеми.
Я повинна стрімко стати самостійною й успішною, не забуваючи радувати батьків своїми перемогами та звершеннями. Та й не так лякає самостійність, як вибір. Чи правильно я чиню?! Чи стану я хорошим лікарем, якщо вступлю до медичного. А може вчителем було б краще. Не знаю. Сумніви всередині просто з’їдають. Та я вже не можу нічого змінити. Мене зараховано до медичного коледжу і я маю завтра бути в іншому місті.
- Нічого, матусю,- підбадьорюю її, а сама тремчу всередині. – Я впораюсь. Ніколи не пізно…- це єдине що мене втішає зараз.
Впевнено стискаю ручку валізи і тягну її за собою на вихід. Пам’ятаю як матуся цілувала мене у щоки перед потягом, а тоді… Все як у тумані. Краєвиди стрімко мелькотіли перед очима. Кілька годин і ось я стою перед гуртожитком медичного коледжу. Читаю дрібним шрифтом табличку і важко зітхаю. Попереду на мене чекає багато нового і цікавого, як запевняла матуся, але відчуття, що життя лишилось позаду.
За навчанням будні стікали як вода з даху після потужного дощу. Виявилось, що я даремно хвилювалась щодо гуртожитку та сусідок по кімнаті. Ми швидко знайшли спільну мову. А от з навчанням все виявилось не зовсім безхмарно.
Зовсім інакше я уявляла собі пари на факультеті медсестринської справи. Але, мабуть, з лекцій і теорії все й починається. Встигаючи працювати, ми з дівчатами не забували про життя, що вірувало за межами гуртожитку й університету. І я звиклась з думкою, що бути мені медиком, допоки…
- А ти чому вирішила в медичний вступати?- поцікавилась якось одна з моїх подруг. І чого їй раптом стало цікаво після двох років навчання. Тоді до мене знову повернулись тривожні думки: чому?
- Я не мала іншого вибору,- зізналась я, бо ніколи не вміла брехати. Та й себе не обдуриш.
Дівчата спокійно сприйняли мою відвертість і навіть підтримали, переконуючи, що я ще встигну знайти своє місце під Сонцем. І я хотіла їм вірити, адже з кожним наступним днем, тижнем і місяцем переконувалась, що зробила помилку. Моє серце відторгувало кожне завдання, яке пов’язувало мене з медициною і вчило бути спеціалістом своєї справи, як відторгнення донорських клітин чи органів. Я силувала себе, адже відповідальна і йшла на заняття. Повинна була отримати диплом і принести додому в руки батькам, щоб вони могли мною пишатись. Адже кожна собака в маленькому містечку вже знала, Катька буде медсестрою, а може й лікарем якимсь, якщо забажає. Чого я бажала не знала.
Тоді я прислухалась до себе, але внутрішнє «я» гордовито мовчало. І словечком не обмовилось, що мені робити. Брехати батькам, вдаючи себе щасливою студенткою і володаркою диплому з відзнакою, я не могла. Їх розпитування і грандіозні плани на мене пригнічували з новою силою. Тоді я почала ходити на купу різних курсів, щоб заповнити прогалини у табличці «Я ж вмію», «Я ж можу».
Здобувши кілька дипломів з різних б’юті кваліфікацій, я не знайшла спокою. Тепер я не лише була горе-медиком, а ще й невдахою візажистом і стилістом. Адже жодне з цих занять не було засвоєно мною на високому рівні. Я бігала від однієї справи до іншої, ще більше заплутуючись в собі.
Тієї весни все змінилось. Сидіння в чотирьох стінах змушувало шукати заняття. Тоді у мене виникла ідея. Я почала писати статті. Мені здавалось, що творче я, що досі спало глибоко всередині, нарешті вийшло назовні, проявилось як фотоплівка під дією реагентів.
Я просиділа за монітором пів ночі, не відчуваючи втоми. Натомість всередині наче вогник спалахнув. Мене кидало в жар від однієї думки, що я писатиму. Руки тягнулись до клавіатури, а думки створювали нові світи.
Зранку навчання, увечері створення історій, які стали відрадою для загубленої душі.
Лише через кілька років, отримавши диплом магістра медичного вишу, я зрозуміла що недаремно. Кожен шлях, який ми обираємо, рано чи пізно приведе туди, куди слід. Туди, де наше місце.
Відтоді минуло багато років і знання здобуті в університеті мені неодноразово знадобились в житті та в процесі написання книг. Але головного навчило мене саме життя: ніколи не пізно йти за покликом серця.
