Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2658
Творів: 49544
Рецензій: 94098

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Коронована І

© Ольга Д., 19-03-2021
Буває таке, що нічого не складається до купи. Розсипається, мов суха земля.  Ерозія ґрунтів, ерозія життя. Чогось не вистачає , щоб з’єднати. І ти поки що не розумієш, де ти стратила.
Про цей рік напевне напишуть багато, про нього вже писали раніше, у фантастичних романах і в науково-епідеміологічних працях, передбаченнях Ванги і достовірній інформації про масову чіпізацію і 5 джі-інтернет. Але хто зараз таке читає? Коли читати, якщо життя твоє от-от розвіє вітер. Швидше-швидше.
Я примудрилася втратити роботу ще до карантину, бо контракт закінчився; втратити квартиру, бо з контрактом закінчились і гроші,а також набути корону. Тут взагалі без коментарів, мене забрала швидка, мої речі господарі орендованої квартири, подяка їм і земний уклін, поскладали в торби і запхнули в свій гараж. Я ж місяць лежала в лікарні, все ж таки безкоштовне ліжко-місце. Харчування і лікування. Харчування абияк. Лікування навмання. Кожні три дні, а давайте спробуємо? - А, давайте…  Корони позбавили.
А потім настало літо. Пакет з брудними речами і виписка, паспорт з закладеним за останню сторінку кодом і телефон без зарядки. Я ледь-ледь додибала до зупинки  від лікарні. А куди їхати? Практично автоматично я стала безхатьком, з паспортом і телефоном, але в паспорті реєстрація маленького села Січеславського повіту, телефон от-от розрядиться, зарядка з усіма речами мирно спочиває в гаражі. Де гараж, ще з’ясувати треба. Там же мій ноут, ну принаймні я в це вірю, як в Різдво, 6 січня.
Грошей нема. Правда є паспорт і сервіси «швидко гроші», «е-кредит», «е-бандит», що розтикані на кожному кроці, як капкани, ану спробуй нас обійди, дівчинка з чистою кредитною історією, без грошей і друзів.
Житла нема, але є стовпи. Стовпи щедро утеплені оголошеннями: «Хостел, в центрі, ми самі вам доплатимо, номер телефону». Давай-давай швидко дівчинка, поки в тебе не сів телефон. А ноги не тримають, немає ніякої опори і не немає ніякого опору тим речам, що тебе оточують і тиснуть.
Дошкандибала до швидкогрошей, швидко взяла майже мінімальну зарплату, тобто 5000 гривень. Видали шість Сковороди і два Вернадських. Проблема виникла тільки з другим телефоном. Контактною особою. Вибач мене, контактна особа, телефон я твій вигадала і якщо тебе дістають колектори, то даблсоррі.

Далі хостел. Хостел ля гьорл. Тобто лише для дівчат. Купуюсь на гендер. Помилка. Пізніше. А зараз вибір: альбо місяць за 2000 гривень, тобто два мої рідні Вернадських, альбо 700 гривень за тиждень.  Не можу дозволити собі віддати майже половину швидкогрошей, які швидкозакінчаться. Мені ж ще щось їсти треба, поки я знайду роботу, і поки заплатять, якщо заплатять. При  побудові логічно-звичного ланцюжка: об’ява-дзвінок-співбесіда-випробувальний строк чи стажування-робота-аванс!- почала боліти голова. Треба добратися до ліжка. Слава наземному транспорту, проїхала зберігши цілими моїх вірних товаришів, побратимів вернадського і сковороду.
Хостел дійсно виявився в центрі, біля метро, все як обіцяно, трикімнатна квартира переобладнана в казарму. Чисто, суворо, є сліди експлуатації, але жити можна. Тим паче, тим хто щойно вийшов з інфекційного відділення. Білизну рожеву і ковдрочку дали, все люб’язно показали, гроші взяли, чек не дали. Дали код від дверей.
Чай, кава, смаколики, вода, цукор безкоштовно. Можна так жити і берегти заощадження. Навіть комп є. І мережа. І зарядка для телефону. А ще пральна машинка. Я маю до неї роботу.
Помила руки. Чесно подумки проспівала Червону Руту. А ви? Не лежали в інфекційних відділеннях? Світ навчив нас це робити, хоч ми і не дуже просили. Хотіла сісти за пошук роботи з чашечкою смачної розчинної кавусі(все одно смаку не маю). Але голова вже боліла так, що ледь доповзла до ліжка. Штурхонула кволо ногою великого кошлатого ведмедика з бантом (фішка закладу, на кожному ліжку) і стала провалюватись в сон, надто багато рухів на сьогодні.
Треба було поставити телефон на зарядку, і гроші сховати. Але мої старі і нові друзі одна Леся і один Тарас, лишилися в кишені легкої куртки. В лікарню мене забрали, коли було ще прохолодно, але виписали влітку. Та я все одно мерзну весь час. Потягла на себе ковдру і ведмедик м’яко впав на ноги. Мені снився якийсь безкінечно яскравий день.
Відкрила очі від сліпучого сонця, західна сторона, літній день довгий. Так добре, що я заснула ще. Прокинулася вночі.  На інших ліжках вже кублилися сусідки зі своїми ведмедями. І знову заснула. Прокинулася знов нікого нема. Тихо. Всі на роботах певно. Одна я тут валяюся. Продерла очі, ліжечка застелені. Ведмеді чемно сидять по куточках. Лише ми з моїм бурмилом валяємось.  Я б ще заснула, така слабкість, а сонце зараз на іншій стороні, і в кімнаті так лагідно, тихо.
Але треба ставати до пошуку роботи. Я  якраз весь березень і квітень шукала і не знайшла. Досвіду хоч відбавляй. Контракт закінчився 29 лютого, а 17 березня оголосили карантин. Пошуки були екстремальні. І не увінчалися успіхом. Може в пошту щось впало. Бо в лікарні не було ні сенсу, ні бажання перевіряти пошту. Там я перевіряла свою долю. Вискочу чи ні?
Зараз віткну телефон, зроблю кави, пару печеньок. І ми ще побігаємо. Ага? Телефон я клала під подушку, автоматично. Але його я там не знайшла. Покинули мене з чужої волі і Вернадський з Сковородою, і Леся з Тарасом, лишивши мене в несвіжій куртці, і решті пом’ятого одягу. Осиротили, не захотіли залишатися зі мною нечупарою сонною, куркою дохлою, дурепою набитою. Заснула, слюни пустила, ведмедики, бантики.
Дівчина в коридорі була вже іншою, гарненькою і свіжевдягненою, яскравою, напевне пахучою(нюх ще до мене не повернувся). Всі мене кидають. Так от, ця кралечка сказала, що допомогти нічим не може на мою біду. Не входить це в її обов’язки. Адміністрація не несе відповідальності, мені ж вчора сказали. Я тоді сказала, що поліцію викличу, що права свої знаю,що буду боротися! Вона сказала, та будь ласка, я попросила телефон, вона мене послала кудись, я недочула і втратила свідомість. Оклигала на кріслі, поруч якась літня пані. Каже мені щось , каже. Я не второпаю. Я хочу закрити очі. Я не можу бачити нових людей. Я вас боюсь.
Я не розуміла, що мені кажуть. Наступного разу прийшла до тями в ліжку. Ведмеді дивились на мене вороже. Їх очиці-ґудзики блимали, бо сонце знов яскраво сліпило. Прокрустове ложе з ведмедем…
Я заплющила очі, яка в сраку поліція, ще якихось незнайомих людей я не переживу. Що я маю? Паспорт і брудні речі. І 6 ночей на цьому ліжку з ведмедем, або днів, якщо робота буде в ніч. Краще в ніч, вдень тут так солодко спиться. Мінус телефон і 4300 гривень. Плюс мінуса телефону, що на нього, не додзвоняться колектори. Банківську картку мені заблокували ще раніше. Якраз перед лікарнею.

Підйом. Дубль два. Бреду з пакетом до пральної машини. На собі залишаю тільки нічну сорочку. Вона звичайно теж тхне лікарнею, але вибору нема. Добре, що ніхто не подивиться на мене косо, якщо я прийду на співбесіду в чистому спортивному костюмі і футболці. Офісну і віддалену роботу можна забути, та і кому тепер потрібен організатор тренінгів та прес конференцій, тепер всі зумляться чи  скайпляться. Нікому не треба мікрофони, перекладачі чи кава паузи. Папочки, бейджики, роздатковий матеріал, ручечки. Тепер прийдеться шукати роботу ручечками своїми білими. Бажано зі щоденною оплатою. Але ж це велике місто, щось та знайдеться. Поки машинка пере, я поексплуатую комп.  Запашна дівчина дивиться крізь мене, наче я скляна. Скляна пляшка. Використана, брудна і годна тільки на смітник. Може так і є.
Відкриваю свою пошту. Купа реклами і неактуальних підбірок роботи. Нікому я не потрібна. Аби померла у лікарні, то ховали б коштом цієї суверенної, соборної, демократичної держави, в якій викликати поліцію чи йти до суду стало схожим на сізіфову  працю.
На сайті роботи пропозицій багато, але поки ти не починаєш шукати роботу собі. Знайти роботу для когось абстрактного – будь ласка. Ну і що , що він не знає програми 1С чи арабської мови, навчиться потім. А для себе нічого не підходить: далеко, умови незрозумілі, вимоги некоректні, ім’я ейчара Мафусаїл, теж не надихає або просто явне кидалове, я не можу собі цього дозволити. Мені треба нічна робота, щоб я могла туди пішки дійти і щоб мені сьогодні заплатили. Якщо це не проституція, значить миття посуду в ресторані чи клубі нічному. Які вимоги? – Енергійна жінка, сестра Мийдодіра середніх років, неконфліктна, яка обожнює мити посуд 12 годин на добу, за це її нагодують і доброго ранку, Григорій Савович!
Знайшла і відправила дві вакансії поруч. Телефону все одно нема, чекатиму на пошту. Просити щось у запашної дівчини не  хочеться, ще пошле кудись, а я і минулого разу не розібрала куди. Тепер можна і каву пити, і їсти піченьки, олінклюзів, любі друзі. Смак до мене теж ще не повернувся, як я зрозуміла, бо печиво було як мило, тільки, що бульби ротом не йшли, до кави я можу додати два прикметника:темна і гаряча.
Сонце лагідно світило, безкоштовно дарувало вітамін Д. А все ж таки тут добре. Я жива. Я маю зір. Я бачу чудове небо за вікном. Я маю надію, що відчую смак кави і аромат випічки, і люди знову повернуться до  живих зустрічей і можна буде тиснути руки і обійматись. Тоді в мене знову буде робота. Тільки от чхати треба буде в лікоть, цьому так легко і так важко навчитись. Ви бачили на вулиці людей, які чхають в лікоть?
Я б і далі так зависала у хмарах, в лікарні звикла, коли до тебе ніхто не приходить, в тебе закінчився Інтернет і немає книги, а також непогано б було щось з’їсти тільки і лишається втупитися в хмари. Але ж може є відповідь. Таких підходів до компа було декілька. Ніяких відповідей. Довго я сидіти не  могла за монітором, сльозилися очі, починала боліти голова. Речі мої випрались, але не висохли, я в душ сходила і голову вимила, позичивши чийсь шампунь і бальзам. А відповіді все не було. Сховавши паспорт, я накрилась з головою і знову заснула. Прокидалась декілька разів, бо було гамірно, потім всі поснули, але жодного разу не вставала. Лише о третій попівночі прокралася в туалет і до компа. На східному фронті без змін, тобто без відповіді. Я передягнулася у чисте. Це блаженство. Речі чисті і сухі. Випила гарячого і темного з милом-печивом. Взяла паспорт і  пішла у світ. Стрімко світало.  Було тихо загалом. Тому я сподівалась, що знайду заклади, які працюють вночі і зможу невідкладно запропонувати їм свої послуги.
Я давно вже не виходила на вулицю такої пори. Навіть коли працювала, то це було все одно зарано. Перехожих не було. Не було також запаху. Це було так ніби ти потрапив у кадр кіно.  І музика тихенько грає лиш в твоїй голові. Я роззирнулася і пішла по своїй геолокації топографічного кретинізму. Не можу з цим впоратись. Вийду куди виведуть мене ноги.
Все було навколо сонне, сіре.  Сонце ще нічого не пробудило. Воно й саме там щось задрімало в хмарах. Я старалася ступати тихо. Голосно проїхав автомобіль, потім ще один. Потім за рогом я побачила, що сонце таки впоралося з прокрастинацією і виповзло з-за хмар, щоб цілий довгий літній день трудитися, зігріваючи і освітлюючи, вітамінізуючи всіх підряд.
А ось і скупчення людей і таксі. Хтось робив селфі  і якась молода дівчина сміялась дурненько-п’яненько. Я дійшла до цієї компанії, як до орієнтиру, що це саме те місце, що я шукаю. Обережно зайшла в двері до пафосного залу, але тут було порожньо. Всі столики були прибрані і лише навколо одного стільці стояли як попало і купа брудних серветок та посуду, витончених келихів та срібне відерце для шампанського вже без льоду і без шампанського, вказувало на недавню присутність людей. Відпочивали тут шикарно.  А що ж мені робити? Я стояла ні в сих, ні в тих. Піти просто так? А чим довше тут стою, тим більше відчувалось, що я таки щось роблю неправильно. І я вирішила сісти. Сіла і схопила найближчу і найчистішу серветку, щоб чимось руки зайняти. З серветки щось дзенькнуло на підлогу. Я ковзнула під стіл в пошуках. Мацала руками і таки намацала, а тим часом до столу хтось підійшов і почав прибирати. Я могла б зараз вилізти і та б людина злякалася, випустила б і побила тарілки чи келихи, почала б верещати чи ще щось, я вирішила перечекати. Коли прибиральниця покрокувала до кухні з тацею брудної посуди, я вилізла з під столу вже з каблучкою на пальці, вона була скромна, на перший погляд срібна і лише осяйний камінчик підказував, що то зовсім не срібло. Отак я ще трошки постояла, поки жінка не повернулася і не злякалася таки, але обійшлося без битого посуду. Я пояснила, хто я  та навіщо. Вона мені сказала, що  зараз нікого нема, охоронець спить, адміністратор поїхала додому  одночасно з цими останніми клієнтами гультіпаками. Ресторан відчиниться об одинадцятій нуль і нуль, і так їм треба мийниця посуди і прибиральниця за сумісництвом. «Оксамит»- була назва цьому закладу…Важкі штори та оббивка на стільцях і диванах свідчили, що дизайнер був послідовним і поміркованим.

Але ж до одинадцятої ще годин з шість, якщо орієнтуватися по сонцю. Що ж робити, я побрела кварталами, шукаючи на звук, шумні кабаре і ресторани. Та скрізь було тихо, як в раю. По цих вуличках старого центру не ходить громадський транспорт, жителі мирно сплять, а таксисти вже всіх розвезли в далеку далечінь і теж дрімають. Тихо шелестить листя і навіть поцвірінькають пташки, але теж спросоння. Я теж сповільнила свою ходу і навіть присіла на лавці, стискаючі у кишені каблучку і намагаючись намалювати свій план найближчої доби. Добре було б відвідати квартиру,яку я винаймала, де вже напевне пожильці скажуть мені номер моєї господині, що завезла мої пожитки в свій гараж. А з іншого боку, що мені робити з тими пожитками. В ломбард занести? Так там з ліквідного тільки ноут. Як жити без телефону? Як взагалі тепер жити? За цими питаннями мене і застало місто, що вже прокинулось. Першими вийшли собаки. І вивели свої сонних господарів у парки і сквери. Побігли бігуни. Матусі вивезли своїх безсонних малят досипати у вранішню прохолоду. Ожили двірники і машини. Може мені двірником стати? Я любила колись копирсатися в дворі більше ніж мити посуд. Але ж зарплатня два рази в місяць і то мізерна, але ж і житло, підказував мені розум. Літо мине швидко. І знову буде зимно і заразно.  Сонце ніби оберігає нас. Хоча ми вже давно не поклоняємось йому і не приносимо у жертву нічого. Тільки забираємо.
А  може мені податись у збирачі. Що там у нас зараз збирають полуниці? Малину?  Там напевне і платять щодня, а може і ночувати можна десь в халабуді поруч з полем. А якщо дощ? Аякже туалет і душ? Запитало мене моє критичне я. І я тільки зітхнула про себе.
Люди проходили повз, інколи сідали з іншого краю лавки, говорили по телефону і не знали, що поряд з ними сидить безхатько в чистому вигляді. А тим часом повз нас вже пройшло декілька колег. Хтось чухався, хтось похмелявся залишками знайденого пива в смітнику, хтось підшукував місце, щоб попросити на сніданок.
Почали відчинятись кафе і яточки  з кавою. Сонні і злі баристи грюкали своїм приладдям, а потім потихеньку починали посміхатися, чи це від кави такий ефект чи просто професійна маска. Мені баристою не світить, я не вмію. Хоча ж якось вони навчилися.  Я он теж навчилась потрошку з капсульною кавоваркою, яку я брала на заходи, але скільки зіпсованих капсул, залитих білосніжних скатертин, зібганих серветок, пару десятків плям на одязі своєму і чужому, і в чому там нерви вимірюються, в клубках? З посудом легше. Хоча він теж б’ється. А от з малиною не схибиш і смачно, і вітаміни. Ти знову за своє? Моє критичне я примружило одне око.  Я теж примружила, щоб визначити котра все ж таки година. Мені це не вдалося, тому я дочекалась чергового  сусіда по лавці. Дізналася, що зараз сім сорок, і це ще дуже довго до одинадцятої. Також я прослухала як невпевнено і жалюгідно звучить мій голос, коли я запитувала про час. Так піснями в переході я точно не зароблю. Моя дупця вже задеревеніла на лавці і я пішла її розминати.
Я йшла собі і якось потрапила в потік, потім я зрозуміла , що поруч вхід в підземку. Люди на ходу діставали маски. Докурювали цигарки і ай коси чи вейпи, допивали каву, закінчували розмови по телефону і надягали маски, щоб увійти в метро. Одноразові пожмакані, респіратори, тряпчані з різними візерунками, навіть з вишивкою або стразами. Навіть у безхатьків , що тусили поруч були маски. Брудні, вони теліпалися на шиях.
Треба вигрібати звідси, хоча я відчула трошки полегшення від тих спогадів, коли я сама поспішала вранці на роботу. Важливо відчувати себе частиною соціуму, коли ти не прийняв рішення протиставити себе загалу. А я навіть не збиралась. Я  мусила робити щось, щоб вижити, щоб повернутися до звичного життя , яке я так часто критикувала. Яке мені не подобалось, та хоча б повернутися на той щабель, корона дала зрозуміти, яка нікчемна була моя критика і як важить аромат кави.
Я ще трошки пошвендяла навкруги. І стала планувати повернення до хостелу, бо чекати було несила. Мій план раннього працевлаштування провалився, як власне і все моє життя, як я його бачила на сьогодні.  Я автоматично пересувала ноги, чогось розболілася голова. Крутила в кишені каблучку. Добре, що не дулю. Потім якось подумалось, а куди ж я її сховаю в хостелі. Витягла, щоб ще раз на неї глянути. Камінь так зблиснув на сонці, що ой. Гарне. Я з острахом приміряла, підходить. Але ж я не піду мити посуд в цій каблучці. Чи на малину?
Я брела до  хостелу, але оголошень про малину не було, про страховки, про ломбарди, про порядних людей в офіс - повно, а про малину ні.  Тут цю малину вже споживають. Побачила ятку з фруктами. Там була малина. Запитала у продавчині, чи це привозна чи своя вже поспіла. Вона точно не знала, але ніби своя. Ця невизначеність уже впала втомою на мене. Шла до хостелу, а вийшла до костелу. Зайшла , бо давно тут не була, і тут можна присісти. Я так втомилася, що схилила голову на спинку передньої лавки і навіть задрімала. Прокинулась, бо мене трясли за плече. Хтось у чорному. Я злякалася. Вибачилася. І вибігла. На вулиці вже було спекотно. Як дійти до ведмедя чи йти до того ресторан питати долі чи ще чогось пошукати, але уже в інших місцях. Покрутила головою і побрела в хостел. Там рожева білизна, і кава, і вода, і печиво, і ведмідь.
Я довго добиралася, ніби і відійшла недалеко. Адміністраторка знову була незнайома. Гарна. Як з листівки рекламної про щось добре. Тільки посміхнулась, але нічого не спитала.
Помивши руки та попивши води, я з почуттям виконаного обов’язку розвалилась у ліжку. Я вже куняла, але щось не давало мені заснути. Каблучка краєм свого ясного каменю дряпала мені свідомість, можуть вкрасти… Що мені робити з нею? В ломбард? Бо ж на печиві не проживеш довго. І на малині також. Одягла на палець, каменем повернула у долоню, долоню в кулак, кулак під щоку. Тут би й заснути, але нестерпно захотілось плакати. Захотілось додому, в маленьке село, в рідну хату. Там двері відчинені і вдень, і вночі. І ніхто нічого не краде. Вранці співають півні, десь підгавкують собаки. В палісаднику квітнуть мальви(це не художня вигадка) Білі, рожеві, пурпурові і махрові мальви…Біля чужої рідної хати. Таки заснула в сльозах. Снилася гойдалка на старій груші і камені на межі. Старі камені, які все бачили в цьому житті.
Прокинулась ще до приходу мешканок. Пішла по каву, печиво і до компу. Жодної відповіді. Не дивно, правда ж? Задала у пошуковик збір малини. Вибило Польщу, Бельгію та Фінляндію. А ще Диканьку, але  ж туди ще добратись треба.
Шукала по різним сайтам і параметрам. Збір зелені, упаковка та сортування фруктів і ягід. Відправила ще декілька повідомлень, але хто їх читає. Тим паче, хто відповідає. Але несподівано, блимнуло повідомлення. Упаковка і сортування ягід. Адреса в центрі, чекають завтра на одинадцяту годину. Бувають же дива. І оплата поденна. І непогана. Ну це ж шанс! Мені навіть на мить здалося, що я відчула смак кави. Гидкий такий пластмасовий смак вистиглої розчинної кави.
Встигла збігати в душ і знову вмостилася в ліжку, завтра буде гарний день. Великий і славний. Я працюватиму, мені платитимуть, я відкладатиму, і знову винайму житло, а там закінчаться ці карантини всілякі. Все налагодиться. Це точно.
(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Данило Чик, 20-03-2021

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Уляна Янко, 20-03-2021

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вікторія Т., 20-03-2021

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Інра Урум, 19-03-2021

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр Шепітко, 19-03-2021
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.42185401916504 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …