Молодята після весілля повернулися до технікуму - закінчувати навчання. Вони обоє вже були на останньому курсі: Ганна вчилася на зоотехніка, Льонько наче на електрика (принаймні я таке чула). А як дипломи отримали, то до нашого села й повернулися - колгосп завжди потребував таких спеціалістів. Ганна влаштувалась на ферму, а Льонько, який мав посвідчення водія, сів за кермо вантажівки. Він і на тракторі працював, і кіньми керував незгірше будь-якого кучера, і ще багато чого вмів - одним словом, не чоловік, а вундеркінд якийсь.
Вундеркінд… Вундеркінд… Що там далі?.. А-а! Так-от…
Жили молодята спочатку в батьків, а потім, як народився первісток, Олекса, перейшли в хату по сусідству. Там до того баба Настя мешкала. Чоловік її давно помер, діти в місто перебралися. А городу багато, та й коло хати завжди роботи повно - воно хоч і без корови, але кури з качками теж догляду вимагають. А літа вже не ті, і кинути все також не вихід. Бо не робиться так в селі - не можеш, а все одно тягни, аж поки остаточно не впадеш.
Тож діти бабині були тільки раді, що на хату покупець знайшовся. В наше село, знаєте, люди не дуже переїжджати бажали. Це вже потім, як газ провели, то трішки краще стало, але не надовго.
Забрали, значить, бабу Настю до міста, а Ганна з Льоньком стали хазяйнувати самі. Звичайно, що матір допомагала: то за малим подивиться, то худобу погодує, чи курям зерна підсипле - це коли молодята на роботі. І діти стару теж не залишали - дядько Іван вже помер, а син Сергій, Ганчин брат, в місто переїхав до своєї кралі - вона в село їхати не захотіла, тож довелося йому йти в прийми.
Отак жили вони собі, добра, як кажуть, наживали. Ганна невдовзі завферми стала, а Льонько все гасав на своїй вантажівці: тільки-но бачили його біля ставу, аж тут вже на іншому кінці села деркотить. Зерно з поля на тік возив, з току до елеватора, і силос до ями, і буряки на станцію - живчик ще той був. Всі його поважали: і керівництво, і селяни, і навіть п`янички місцеві.
Ні, він, так щоб пити, то не пив. Але завжди брав у чайній кухоль пива, сідав з хлопцями під акацією на колоду й розповідав їм різні байки. Язик у нього, до речі, підвішений був ого-го - куди там вже мені! Отак він балакав, гриз потихеньку тараню, а пиво насамкінець хлопцям віддавав. Сідав потім за кермо, і як не було його - лиш курява за вантажівкою клубочилась.
Я вже казала, що син у них народився, а потім і дочкою Бог нагородив. І в хаті все було, і біля хати. Живи тільки й радій. Але, схоже, хтось добряче позаздрив Ганчиному щастю. Бо одного разу буря пронеслася селом - дерева поламало, гілки в дротах позаплутувало. А люди вже звикли до електрики, у багатьох холодильники були, телевізори, та й без світла вечорами сидіти вже якось не те. Хоча, скажу вам, ледь не в кожній хаті все одно лампа гасова була, або свічок в`язка.
А там вже й до ночі йшло, і автовежа лише в районі. А сіл, знаєте, скільки тоді без світла залишилось? Тож збиралися вже люди при свічках лягати. Аж тут Льонько визвався вилізти на стовпа та розплутати дроти. Його відмовляли: потерпимо, мовляв - діди жили без світла, то чи ми одну ніч не проживемо. А Льонько їм: “То що, виходить, я дарма на електрика вчився? Тут роботи тієї - на стовпа вилізти й гілку стягти. Хіба вже не впораюсь?”
І поліз - без кігтів монтерських, без гумових рукавиць.
Як там все було, я не бачила - люди розповідали.
Загалом, зачепив Льонько не того дроту і його як трусонуло! Злетів зі стовпа на землю, всі до нього, а він чорний весь і не дихає. Хтось нагадав, що в такому випадку треба людину закопати - неглибоко, щоб електрика в землю пішла. Але не допомогло це. І невдовзі Льонька закопали вже глибоко й назавжди.
Боже, як Ганна голосила!..
Хто їй повідомив, не знаю - вона тоді, кажуть, на фермі до вечірнього доїння готувалась. Але її крики навіть я чула - а наша хата від них далеченько, ледь не через пів села. Я тоді якраз в училищі культури навчалася, на бібліотекаря, до екзаменів готувалася…
Жінка витерла очі, подивилася догори й несподівано сказала:
- О! Розбудила? Вибачте, наче й неголосно балакала…
Я теж зазирнув на другу полицю: молодик лежав, підперши рукою голову, й усміхався жіночці.
- Який же велелюдний похорон був! - жінка продовжувала, наче й не відверталась на молодика. - Те, що всеньке село зійшлося, це зрозуміло. Але ж і з сусідніх сіл народ поз`їжджався: і з правління колгоспу були, і з району, і ще звідкілясь, не знаю звідки. Бо незнайомих облич - ледь не через одне.
А до кладовища кілометра зо два, якщо не зо три. Льонько попереду їхав - на вантажівці з відкритими бортами, на тій, що селом гасав, - а ми позад нього йшли. Ганну вели попід руки, дорогою відкачували декілька разів.
Тоді ще дощик дрібненький сіявся, наче саме небо плакало. А ще як оркестр заграє, Ганна як заголосить, то волосся дибки й підіймається, хоч і мокре. Це зараз мене таким вже не здивуєш, а тоді я дуже вразлива була - мати ще вмовляла не йти на той похорон. Але пішла...
Жінка витерла око:
- Поховали Льонька біля Ганчиного батька. Поховали, але життя все одно продовжується. Ганна з матір`ю хазяйнували тепер на два обійстя. А ще й робота, і діти, хоч не такі вже й малі - Олексі тоді років дванадцять виповнилося, а меншій, Оленці, мабуть, десять, чи дев`ять.
Важко доводилось жінкам, та хіба в селі колись було легко? Це в місті: вранці на роботу, після роботи додому, ноги задер і дивишся собі телевізор. Що, хіба не так? А в селі, знаєте, весь рік робота, зранку й до ночі. Хоч і звикли ми, та все одно важко.
Вдень ще так сяк, а як ніч надходить, то хоч вовком вий. Лягати в холодне ліжко, знати, що тебе вже не пригорнуть, не змусять стогнати від насолоди… Чого посміхаєшся? - жінка дивилася на другу полицю. - Хіба ми не люди? Хіба казати про це такий вже сором? Чи ви про таке поміж собою зовсім не говорите, га?
- Та я ж нічого - я ж мовчу... - тільки й спромігся, все ще усміхаючись, відповісти молодик.
Бо жіночка не дала йому закінчити:
- То й мовчи! Посміхається він! Знаєш, як це воно - коли природа вимагає, коли тіло звикло до шорстких чоловічих рук, а їх немає? І взяти ніде? Бо село… Бо... Смішно йому!.. Ото й правильно - відвернися, щоб я очей твоїх не бачила!
Жінка замовкла, перевела погляд на вікно й лише пальці її рук нервово теребили китиці хустини, що звисала з плечей. Я також мовчав й намагався сидіти нерухомо - щоб не злякати співбесідницю, а може просто продовжити момент тиші.
Та жінка врешті-решт знов заговорила - тихо, наче збираючись з духом:
- Я не знаю, чи Ганна розповідала комусь про свої ночі. Бо про таке не кажуть вголос - таке читається по тінях під очима, через погляд, як в бездомної собаки. А кажу так, бо сама пройшла через подібне, хоч і була набагато старша. Я, можна вважати, насолодилася шлюбом, а що говорити про Ганну - овдовіла молодою, ледь за тридцять п’ять - що вона встигла? Я не чула, щоб Льонько її лаяв - та й ніхто наче не чув. Тож як вона, скажіть, могла почуватися після такого?..
І вибачте - я зірвалася, наговорила зайвого. Але ж і ви зрозумійте! От чому, скажіть, Бог всіляким покидькам дає довгий вік, а таких, як Льонько забирає завчасно? Хіба це справедливо, га?
- Звідки нам знати про його заміри, - тихо відповів я. - Кажуть, Бог залишає сильніших, здатних витримати біль втрати. Може ваша Ганна теж сильна…
- Може. І все одно - це несправедливо. Я тоді, як повернулась до міста - продовжувати навчання - згадуючи їх, плакала. А уявіть, як воно Ганні було?
Втім, чуже горе забувається швидко. Через рік про Льонька в селі вже рідше згадували, через п’ять так взагалі вряди-годи.
Я закінчила училище, повернулась в село - в клубі саме з`явилась вакансія бібліотекаря. Колишній стареньким вже був, та й, кажуть, схильним до чарки, за книжками не дуже слідкував, тому роботи мені вистачало. Це зараз мало хто відвідує бібліотеки, а тоді всі знання через паперові книжки здобувалися. Хоча визнаю, в моїй бібліотеці більше полюбляли художню літературу. А що, скажіть, ще робити темними зимовими вечорами, коли на вулиці мете так, що собаки з буди не вилазять?
Воно, знаєте, в бібліотеці наче й наодинці весь день. Інші онде плачуться, що й поговорити на такій роботі ні з ким. Але я не сумувала - книжки ж бо поряд - завжди першою перечитувала новинки. То вже після уроків до мене заглядали школярі, а під вечір і дорослі заходили. А так, якщо траплялося щось цікаве, то навіть не помічала, як минає час. Гарна книжка - вона ж, як вікно в інший світ, вона...
Щось не те? Ви так дивно посміхаєтесь - я знов забалакалась?
- Та як сказати, - мені не хотілося перебивати співбесідницю і я міркував, що відповісти. Втім, жінка мене випередила:
- Та чого ж там - я пам`ятаю, - до того й веду.
Одного дня, значить, заскочила до мене в бібліотеку Марія, моя однолітка, заодно й Ганчина сусідка через дві хати. У неї батько вже старий був, ледве ходив, але читати полюбляв. От вона йому й носила книги й періодику - переважно роман-газети. Звичайно, що їх можна було передплатити, але ж навіщо - бібліотека все одно отримувала газети та журнали, от селяни й економили.
Я ще, як тільки Марія зайшла до бібліотеки, помітила, що вона поводиться якось дивно. Книжки мені подає, а сама губу покусує, наче сказати щось хоче, але стримується. Я підганяти подружку не стала, заповнюю собі формуляр, й скоса отак на неї поглядаю. Врешті решт вона не витримала й каже пошепки: “А у Ганни є коханець!”
В селі насправді не одна Ганна була, це щоб ви знали. Але я й не стала перепитувати, в якої. До того ж воно саме по собі вигукнулось: “Та ти що! І хто це - зайда якийсь?”
Марія ж наче не почула того, нахиляється через стійку й далі шепоче: “Ти ж тільки нікому, гаразд? Ганна просила поки що не патякати, але тобі скажу. Я вчора в темряві випадково зіштовхнулася з ними.”
Яка вже там була робота: формуляр відсунуто, ручку теж убік, очі горять - скоріше б почути, хто ж він, той коханець! Ні, я очей своїх не бачила, але зараз уявляю, як би збоку все те виглядало - тому й кажу так.
Отож, я ледь не підскакую від нетерплячки, а Марія ще ближче до мене нахиляється й продовжує з такою таємничою посмішкою: “Та ні, не зайда - наш. Але нізащо не вгадаєш, хто!”
От чи не зараза, скажіть, га? Тут від цікавості навіть в жар кидати почало - хоча, пам`ятаю, сиділа я тоді в кофтині, - а вона, бач, посміхається! В голові за мить сотня варіантів промайнуло - хто ж це може бути. Але всі вони не витримують ніякої критики. Бо в селі - як на долоні: той п’яничка, у того дружина ревнива, той набагато молодший від Ганни, а про того навіть і говорити нічого. Загалом, жоден з моїх кандидатів тим самим незнайомцем бути не міг.
Я вже хапаю Марію за руки й з надією перепитую: “Точно наш, місцевий?” А вона ще більше посміхається: “Не повіриш - він з нами в одному класі вчився!” І знов замовкає.
Ви уявляєте мій стан? Я ж усіх однолітків добре знала. Багато з них вже виїхало із села, двоє нещодавно загинули в автотрощі - полюбляли ганяти на мотоциклах, влаштували перегони, от і потрапили один за одним під самоскид. Тож як там не вираховуй, а в підсумку залишався лише один...
“Сталін?!” - голосно вигукнула я. Марія на це швиденько прикрила мені рота - бо крім нас в бібліотеці ще люди були, - й, усміхаючись, закивала головою. “Уявляєш? Я сама б не повірила, якби не бачила їх удвох. Ти ж тільки нікому - я обіцяла!”
Сталін - це таке прізвисько у нього було. У нас в класі всі хлопці прізвиська мали: той Кріль, той Міна, був і Шило, і Бодя, й Баранець. Ніхто не знав напевне, чому саме такі прізвиська чіпляли тому чи іншому хлопцеві. Мабуть, хтось колись вперше отак прозвав, а воно взяло й прилипло. І чому Кольку Крайнього прозвали Сталіним теж було невідомо. Але вже так вийшло - всі в селі його більше знали за прізвиськом, ніж за ім’ям.
Сім’я Кольчина, я так чула, приїхала з Прикарпаття. Повінь, казали, зруйнувала їхній будинок і змусила стати переселенцями. Як воно було насправді й чому їх занесло в наші степи, не знаю, та врешті-решт сільрада виділила їм на краю села хатчину, більше схожу на землянку.
У нас таких землянок тоді збереглося може з п’яток, чи й менше. Кажуть, що коли так званих куркулів під час колективізації спроваджували у заслання, то вони, сподіваючись, що це ненадовго, майстрували собі саме такі хатки: долівка ледь не на пів метра нижча від порогу, низька стеля, на всю хату одне приміщення, яке слугувало і спальнею, і кухнею, а інколи й хлівом. Про хлів кажу так, бо мої батьки, теж переселенці, розповідали, що деякий час тримали овець в хаті - тому що не встигли ще нічого для них побудувати.
Ні, тато з мамою куркулями не були, та й переселенцями стали в повоєнні роки. Отак поженилися, а жити ніде, бо в батьків окрім них ще дітей повні хати. Тож їм і запропонували поїхати в малозаселений степовий хутір, де виділили хоч і недобудоване, але вже більш-менш пристойне житло: з кухнею, сіньми, і навіть з горищем. Тож можна сказати, нам ще пощастило.
Втім, сім’я Кольки-Сталіна вибору не мала - на той час то була єдина в селі порожня хата. Це зараз у нас ледь не чверть таких - нікому й задарма не потрібні, руйнуються потрохи, заростають, щоб через десяток років і згадки про людей там не залишилось. Хоча, знаєте, все одно помітно, що колись тут було житло - зарості вишняку на пустирях просто так не з’являються.
Що ще?
Ага, про Кольку. Ви, мабуть, подумали, що його прізвище - Крайній? Та насправді то їх так люди прозвали. Бо Ткачуки - це їхнє справжнє прізвище, - як я вже казала, мешкали на самісінькому краю села. Далі вже аж ген-ген поле й кілометрів з десять або й більше жодної хати не зустрінеш.
Так-от, приїхало їх тоді шестеро: матір і п’ятеро хлопців. Про батька нічого не чула та й не розпитувала, тому не брехатиму. А діти: казали, що двоє старших - Колька і ще один, - то рідні Маріїні діти, а молодші - наче діти її сестри, котра загинула під час повені. Як там було насправді, не знаю, але Марія всіх називала синами, та й хлопці один одного не цуралися.
Пам’ятаю, як речі для них збирали по всьому селу: той ліжко старе поламане віддав, інший - стола; у кого діти були, особливо хлопці, то несли Марії взуття та одяг, з яких їхня малеча вже повиростала. Отак потроху й назбирали бідолашним.
Окрім Кольки, та й через те лише, що вчилася з ним в одному класі, я іншими не цікавилась. Бо чим там взагалі цікавитися? Те, що всі вони були трохи відлюдькуватими, ще якось можна було прийняти. І що вчилися абияк, також новиною не стало б - у нас в четвірочники, чи відмінники хлопці, за деяким виключенням, майже не потрапляли. Але найбільше мене відштовхувала їхня звичка смалити. І це я не лише про старших Ткачуків кажу. Бо й менші, котрим виповнилося лише по чотири-п’ять років зазвичай вже нишпорили біля магазину, шукаючи в смітті недопалки.
А які вони матюччя гнули! Нам дівчаткам доводилося затуляти вуха, а їм хоч би що: сміються собі й пальцями тикають - дивіться, мовляв, які ніжні. То вже в старших класах я могла будь-кому з хлопців зацідити за схожі слова у вухо, а молодшими нам доводилося уникати подібних ситуацій.
Так-от, Колька в моїй пам’яті, навіть коли вже виріс, все ще залишався майже непомітним хлопцем з недопалком поміж зубів. Він і балакав не виймаючи його. Отак щось каже, а цигарчина та наче прилипла до кутика рота - сіпається разом з вустами, а поряд згусток слини вже готується впасти додолу.
