Чи не вперше в житті Вадима охопило відчуття необмеженої свободи, це саме те відчуття яке відчиняє двері в нескінченний простір бажань, бо гроші, і лише вони, роблять людину вільною.
Ось саме цей ланцюг: гроші, свобода, бажання і є тією рушійною силою, що повсякденно супроводжує нас по життю забезпечуючи можливість в досягненні поставленої мети. Отже без грошей немає свободи, а бажання обмежені лише природними потребами. Щоб отримати гроші люди мають довго і тяжко працювати. Їх свобода, як і їх бажання, будуть завжди обмежені сумою отриманих грошей за свою працю. З цієї простої аксіоми й витікає, що ціна праці дорівнює межі свободи і бажанням людини. Зовсім по іншому спрацьовує природний механізм свідомості людини, коли її заможність не відповідає еквіваленту витраченої праці. В такому випадку гроші втрачають свою сакральну творчу силу, неминуче перетворюючись в засіб для марнотратства.
Для Вадима цієї проблеми не існувало – він був байдужим до грошей. Світлана відразу, отримавши безконтрольний доступ до грошей, вже знала як їм дати раду.
В агентстві вже давно не було таємницею Вадимова пристрасть до відродження рок-гурту «Сталеві крила». А коли він, від імені Гарика, видав замовлення на розробку рекламного продукту на концерти «Сталевих крил» в «Палаці спорту» – цю роботу в агентстві сприйняли, як свій особистий внесок на рахунок популяризації відновленого музикального гурту. На Сашка дівчата поглядали пристрасно. Вже кой-хто з них, побувавши заради цікавості, на концертах «Піротехніків» в нічних молодіжних клубах, розпускали плітки про його нібито холодне ставлення до дівчат, а Вероніка, з притаманною лише їй презирливістю до занадто солоденьких молодиків, якось, в кімнаті для паління, назвала його лялькою, з чим Жана, звісно, не погодилася і відразу про все донесла Світлані. Вона відчувала її небайдуже ставлення до цього юнака, а тому їй хотілося чимось відзначити хлопця і підкреслити свою значимість в її очах.
Жанна продовжувала потаємну боротьбу за місце директора агентства, вразі відновлення концертної діяльності Вадима. Претендентів було декілька і першою, звичайно, була Жана. Вона вже давно мріяла про цю посаду, а тому притіняла сценариста і талановитого іміджмейкера Карла Броніславовича, Карлушу, так вона принизливо називала сорокап’ятирічного неодруженого парубка з невідомою сексуальною орієнтацією, що міг би, в разі потреби, стати в нагоді Світлані. Карл Броніславович, австрієць по національності, отримавши гарну освіту у Віденській школі бізнесу, вже років десять свого життя присвятив освоєнню в Києві нового для себе Світу. Але у Світлани нагальної потреби приближати до себе Карлушу звичайно не було, бо вона вже вирішила, що кращого стерва ніж її подруга, на заміну Вадима не знайти, а тому давно змирилася з її забаганками, аби швидше звільнити себе від зайвого клопоту. Її турбували проблеми більш приближені до життєвих потреб – розбудови родинного помешкання у Веселих Петрівцях, де їй татко вже й підшукав земельну ділянку. Світлану страшенно муляли гроші, котрі ніби «манна небесна» посипалися їм на голову. Її не турбувало походження цих грошей – «то клопіт чоловіків» – думала вона впадаючи в ейфорію вибору можливостей. Вадим байдуже спостерігав за її турботами, він взагалі був мінімалістом, а все, що останнім часом відбувалося навколо його персони, нагадувало веселий водевіль з непередбаченим кінцем комедійного сюжету.
Нарешті білборди з рекламними плакатами оновленого рок-гурту «Сталеві крила» повідомили меломанів про концерт у Палаці Спорту. З плакатів музиканти-прибульці закликали прийти на дійство космічного масштабу. Вадим вже не переймався проблемами рекламного агентства, душею і тілом він був на сцені, а тому поява в його кабінеті Людмили, колишньої замовниці рекламного продукту банку «Інкомкредит», була для нього сьогоднішнім неприємним сюрпризом.
– Добрий день Вадиме Юрієвичу! – голосно промовила Людмила переступивши поріг кабінету. Вона підійшла до столу, одарила Вадима посмішкою і простягнула руку для дружнього привітання, як старі знайомі. Вадим підвівся, гарячково перебираючи в пам’яті знайомі ім’я дівчат, але, як нажаль, в цю мить він забув ім’я банкірші, воно просто випурхнуло з голови, так частенько буває в занадто емоційних чоловіків.
– О! Завжди до ваших послуг! – він потис пухкенькі пальчики з накладними нігтями червоного кольору в тон губам.
Вадим, хоч убий, не міг виловити в голові ім’я дівчини.
– Сподіваюся з доброю новиною завітала така красуня – непорушній капітал «Інкомкредит» банку, до звичайнісіньких рекламних посіпак, грайливо-фамільярним тоном підкреслив Вадим її соціальний стан.
– Дякую, але підіймайте планку вище, пане Білоцерківський. Перед вами комерційний директор, член правління «Земельного банку» – Людмила Аркадіївна Сьомкіна, – вона зробила легенький реверанс. «Людмила» – зрадів Вадим почувши призабуте ім’я.
– О Боже! Люди ростуть, як на дріжджах! – Вадим відчув нотку офіційного тону в її голосі.
– Та й ви бачу нівроку. Концертними афішами прикрасили весь рекламний простір Києва. Контрамарочка вільна не знайдеться?
Вадим трохи знітився.
– А-а-а!.. Радий буду бачити вас у партері.
Людмила напружено шукала потаємні куточки в душі цього дивного чоловіка.
– Мені нещодавно дзвонив Ілля Антонович і наполегливо рекомендував, як і в минулий раз, звернутися саме до вас з пропозицією розпочати рекламну компанію нашого новоствореного банку. Знаєте, вовка ноги годують, – промовила Людмила сідаючи в крісло, люб’язно запропоноване Вадимом.
– Вовчицю.
– Згодна. Нехай буде «вовчицю», – Людмила торкнулася рукою зачіски, цим жестом вона завжди заповнювала паузи в час бесіди, щоб бути впевненішою в своїх намірах розташувати співрозмовника для відвертої розмови.
– «Порціон» до ваших послуг, пані Людмило.
– Проектне завдання на замовлення у мене викладене детально на папері, – Людмила вказала на папку, що лежала перед нею, – але це має бути не звичайна рекламна компанія, а цілеспрямована акція по активізації новоствореного ринку землі, тому я й приїхала до вас, щоб загострити на цьому вашу увагу – Людмила по-змовницьки примружила очі. Ми з вами маємо створити позитивне ставлення дрібних землевласників до форми кредитування під заставу земельного паю в нашому банку, адже нова земельна реформа, нещодавно прийнята парламентом, визначає землю як товар, і передбачає її вільний обіг на ринку, звичайно ж через наш «Земельний банк». Тому ліберально налаштована рекламна компанія має спустити на гальмах напругу, що може виникнути в суспільстві і заохотити дрібних землевласників до отримання швидких грошей під заставу землі. Ви розумієте в чому річ?
– Не зовсім, – Вадим з неприхованою неприязню дивився на Людмилу. «Ох ці банкіри, знову затіяли якусь аферу, тепер на кону вже поставлена земля», – думав він.
– Я хочу щоб ви мене зрозуміли вірно. Земельна реформа вже назріла давно. Що ми отримали після розпаювання колишніх колгоспних угідь? – дрібних землевласників, які повноцінно не можуть використати свою землю по приналежності, а тому вимушені здавати свої паї в оренду всіляким пройдисвітам за жменю зерна. А це не справедливо! Ви згідні зі мною?
Людмила говорила з запалом, будучи цілком впевненою в своїх переконливих намірах, таких вагомих, на її думку, щоб схилити до співпраці рекламне агентство.
– Ви маєте намір залучити наше рекламне агентство до спільної афери під гучною назвою «Земельна реформа», щоб своєю банківською казуїстикою лишити селян землі?
– Вадиме Юрієвичу, хоча це виглядає занадто патетично, але земля має годувати не лише тих хто нею володіє, а й всю державу. Лише великі землевласники зможуть підняти сільське господарство до рівня вимог суспільства. Ми не маємо наміру нахабно відібрати землю в селян. Навпаки! Ми лише маємо намір надати змогу селянам кредитуватися під її заставу через новостворений комерційний «Земельний банк», а все інше випливає як і в теорії великих класиків капіталізму – «Товар-гроші-товар».
По інтонації голосу і виразу обличчя Людмили відчувалося внутрішнє напруження. Вона й сама добре розуміла підступний механізм кредитування під заставу, але такі мають бути умови цієї гри.
– В решті-решт це не банальна прихватизація, – продовжувала вона свій спіч, – а порівняно чесний екзерсис банкірів перед очманілою від зухвальства орендаторів, сільською публікою. Дрібний землевласник має вибір: або віддати свою землю в оренду і чекати милості орендаря, або самому вступати в сільськогосподарський процес, звернувшись за кредитною підтримкою до «Земельного банку», взявши всі можливі ризики на себе. А ось процес повернення кредиту має свою тіняву негативну сторону, в зв’язку з нестабільністю гривні по відношенню до твердої валюти, – Людмила знервовано торкнулася зачіски, – і, в разі не своєчасного повернення кредиту, або інших форс-мажорних обставин, вступає в дію заставна угода, в результаті якої земля, законним шляхом, потрапляє у власність банку, – Людмила збуджено жестикулювала руками. – Вадиме Юрієвичу ваше агентство зовсім не несе відповідальності за подальшу долю земельних відносин, ваш обов’язок, як розробника рекламного продукту, створити ілюзію ринкових відносин у земельному питанні. Ви, до речі, добре знаєте як це робиться, адже не без вашої допомоги ми половину країни підсадили на голку споживчого кредитування у твердій валюті.
Вадиму стало не пособі, він давно вже почував себе злочинцем у тій рекламній компанії.
– Ви змушуєте мене знову стати співучасником нової афери з невизначеним кінцевим результатом для долі багатьох людей.
– Давайте будемо відвертими: Ми платимо гарні гроші – ви їх відпрацьовуєте рекламним продуктом. От і все. І ніякої патетики.
В кишені Вадима задзвенів телефон.
– Вибачте, Ілля Антонович легкий на вспомин, – зауважив Вадим Людмилі. – Здрастуйте. Уважно слухаю вас, – схвильовано промовив він у телефон.
Тесть мав нагоду привітати його з успіхами крілінгової компанії, а ще, він ніби побічно, торкнувся справи з рекламою нових земельних відносин.
«Цю справу візьми під свою особисту відповідальність, ми зробили ставку на ваше агентство, і ти маєш відпрацьовувати свої високі гонорари», – наказом прозвучали у вухо слова тестя.
Людмила здогадувалася про тему розмови, а тому лише спостерігала за виразом обличчя Вадима. Їй було дивно, як цей харизматичний чолов’яга – талановитий музикант, і встряв, не по особистій волі, в невластиву йому справу. Він виглядів інструментом у руках сильних світу цього. Праведні чи гріховні його вчинки, то інша справа. «Там, на «Страшному суді», з ним, як і всіма нами, розберуться», – цинічно думала вона, – «Не згрішиш – і не покаєшся».
– Так. Я вас зрозумів. Саме цим питанням ми зараз і займаємося з Людмилою, вона ось сидить переді мною, – Вадим зиркнув на співрозмовницю злими очима. – Не хвилюйтеся. До цієї справи я залучу кращих спеціалістів.
