- І що воно за дитина. Дід механік у млині, батько механік в МТС1, а йому виписуй «Юний натураліст».
Це так жалілась бабуся на свого онука, Толька, якого всі на вулиці звали Тока. Весною на перерві Тока десь впіймав величезного жука рогача. Захотілося похизуватися своєю здобиччю. Хлопці, як навіжені, бігали по подвір’ю, тож показав дівчатам, що статечно стояли під деревом біля клумби. Ті злякались і зняли такий лемент, що вчителька вискочила на вулицю.
- Заспокойтесь! Він не хотів вас налякати. Він не харцизяка, не шибайголова, не шибеник, як ви його обізвали, а юний натураліст. Хотів вам показати цікаве створіння. Ну все, Толю, показав, віднеси і відпусти в тому місці, де спіймав.
- А шо таке натураліст? – нашорошився Тока.
- Це людина, яка цікавиться природою. Для таких малих, як ти, навіть випускають спеціальний журнал. «Юний натураліст», називається.
Коли Тока дізнався про журнал, то умовив батьків виписати йому такий самий. Бабуся, яка звикла рахувати кожну копійку, аж ніяк не схвалювала таке марнотратство.
Закінчились заняття, настали літні канікули. Сусідський хлопчик зрання вийшов у двір. Стояв чекав, поки очі звикнуть до яскравого сонця, і думав, куди б його податись, коли з вулиці озвався Тока.
- Петрику, пішли на річку. Там стільки цікавого!
Бабуся дозволяла ходити на річку, але попереджала: «Втопитесь, додому не приходьте». Та на нашій річці захочеш втопитися, не вийде. В самому глибокому місці хлопчакам по пояс, до того ж муляка по коліна. А ширина … На початку зими, коли на річці ще не міцний лід, старші хлопці затівали гру. Розбігались на березі і на підборах ковзали через річку. Лід прогинався, але не встигав провалитися. Так і перелітали від берега до берега. Ось така ширина. Це називалося лавки гнути.
Прийшли на улюблене мілководне плесо. Тока заходився ловити пуголовків і відзначати що змінилося від того часу, коли вони були тут минулого разу. Тоді по плесу плавала дика качка з каченятами. Раптом тривожно закахкала і шуснула в очерет, а за нею й каченята.
- Чого це вона? – запитав Петрик у Токи.
- А он бачиш шуліка літає. Вона його теж побачила і сховала каченят в очереті.
Зараз качки на плесі не було, пуголовки Петрика не цікавили. Довелося спостерігати, як граційно над водою танцювали бабки. Раптом на тому берез щось голосно хлюпнуло, в очереті панічно закахкала качка, залопотіла лапами і крилами, вискочила на плесо, а за нею каченята.
- Хто це їх так налякав? – перелякався Петрик.
- Мабуть кустракіт!
- Шо?! Який кустракіт.
- Ти пам’ятаєш, ми в школі на співах співали пісеньку: « То бєрєзка, то рябіна, куст ракіти над рєкой». Кустракіти це такі звірі, які живуть на березі річки.
- Щось я про них нічого не чув.
- Так їх у нас раніше не було. Вони в Росії водяться. А це вже і до нас добралися.
- А які вони з себе?
- А хто їх знає. Давай завтра підемо розшукаємо і взнаємо, які вони з себе.
- А як ти їх розшукаєш?
- Якщо на березі живе якась тварина, то вона обов’язково залишить сліди. Ми знайдемо ці сліди, тихесенько посидимо поруч і побачимо цих кустракітів.
Тока підготувався до експедиції. Взяв з собою пристрій, яким ловили горобців. На кінці довгої палки рогатка. До рогатки припасована панчоха. Підходиш до кубельця горобця в стрісі, приставляєш до нірки рогатку. Горобець випурхує з гніздечка і попадає в панчоху. Ще Тока взяв мотузку, щоб зробити аркан, кошик, щоб посадити туди кустракіта, якщо вдасться його спіймати. Для себе половинку справжнього бінокля, а для Петрика - дитячий бінокль на ремінці зі звичайними скельцями.
Річка зі сторони, де жили Петрик і Тока, як казали, лиса. Близько до берега підходили городи. Між городами та берегом широка втоптана стежка. А ось протилежний берег зарослий очеретом, осокою та старовинними вербами. Тока сказав, що кустракіти водяться саме в таких місцях. Пішли до мосту, перейшли на другий берег і обережно посунули вздовж річки.
- Слухай, Тока, а вони на людей не нападають? – запитав Петрик, коли наблизились до того місця, де вчора кустракіти налякали качку.
Тока не встиг відповісти, бо з берега щось плигнуло в воду. Не жаба – хлюпнуло значно гучніше. Петрик з переляку заверещав і кинувся навтьоки. За ним побіг і Тока. Бігли поки не стріли діда Оверка, що в резових чоботях жав осоку.
- Що це вас хлопці так налякало?
- Кустракіт!
- Що, що?
- Кустракіт. Це звір такий, що віднедавна поселився у нас на річці.
- А який же він із себе?
- Дуже схожий на пацюка, особливо хвіст. Еле набагато більший, ось такий – Тока руками, як рибалка, показав розмір звіра. – До того ж пацюки або сірі, або чорні, а цей світло-коричневий. І ще, у пацюка мордочка видовжена, а в цього коротка.
- Так це ж нутрія, – засміявся дід Оверко.
- Яка ще нутрія?
- Пішли покажу.
Дід підхопив нажату осоку, повів хлопчаків до себе у двір і вказав на кролячі клітки, в яких сиділи світло-коричневі тваринки.
- Це нутрії. Я їх купив восени, щоб розводити на хутро та м’ясо. Городяни вважають їхнє м’ясо лікувальним. А ось з цієї клітки нутрії втекли. Живуть тепер на річці, лякають качок та дітей.
- А вони що, качок їдять? – перелякано запитав Петрик.
- Та ні. Вони їдять все, що росте біля річки та в річці. Особливо люблять осоку.
- Кустракіт, кустракіт, – передражнив Петрик Току, коли повернулися додому, - а воно нутрія.
- Це по-нашому, по-сільському нутрія. А по-російському кустракіт.
1 МТС – Машино-тракторна станція — державне підприємство в СРСР, що забезпечувало колгоспи сільськогосподарською технікою. Розформовані в 1959 році.
