Пробую зрозуміти тишу, яка звучить біля мого тіла і пише, як жити мені в чужині. Душу колише життя і усвідомлює мені, що я, ще я, що ще пожити мені. Можливо хтось притоптує свого минулого сторінки, щоб діти не збагнули, хто він, а я стаю на зупинках мальованих невірою в майбуття. Зупиняюся і бачу, що я то я душею і тілом… Пригадую собі, як сонце гріло моє обличчя і кликало мене на віче, а я не спішився, не йшов, бо знав, що це щойно січень. Задумав, відпочину, а щойно тоді жити буду далі. Чекати буду весни, коли зацвітуть конвалії, а потім квітом говорти будуть сади, а в них вишні і груші… Поки що весняним квітом пишається ліщина… Роки сідають на спину. Зняти їх неможливо. Такого дива в людей немає. Таке диво лишень в Бога. ВІН знає, як було і що було. ВІН все знає…
