«Піротехніки» Вадиму сподобалися. Вокаліст гурту, Сашко, був прямою протилежністю Манюнього, як в зовнішньому вигляді, так і в манері поведінки на сцені; його пластичність тіла, в купі з мімікою обличчя та заворожливим рухом рук, примушували публіку біснуватися до екзальтованої несамовитості. Але Вадим свою думку, по відношенню до співака, не виказував, надаючи Гарику повну свободу дій у прийнятті рішення. Він доволі добре знав Гарика не лише як вдалого музиканта, автора і виконавця багатьох своїх хітів, але як і доволі жорсткого керівника музичного колективу з диктаторськими замашками, котрий, здебільшого, опирався лише на свою інтуїцію, а не на чиїсь поради чи побажання, особливо зараз, в підборі вокаліста для їх гурту. Вадим розумів, що Манюній влаштовував Гарика своїм неповторним баритоном, який, напри великий жаль, з часом вже почав набувати кабацького відтінку, та він зміг би виправити цю ваду, а ось розгнузданість та особиста поважність, що стала невід’ємною часткою характеру звичайного лабуха, його насторожувала. «Адже концертна діяльність – це не лише талант кожного окремого музиканта, а й безумовна його комунікабельність, вміння вживатися в колектив, бути не самому по собі, а відчувати себе часткою гурту, серцевиною якого є художній керівник, від якого й залежить успіх на сцені», – так думав Вадим слухаючи Гарика. Було зрозуміло, що відроджувати колектив на старих дріжджах – марна трата часу і зусиль, а якщо за справу братися по-серйозному то потрібні і нові підходи, і нова музика. «Народу потрібна розвага, кітч, а не якісь там наспіви та переспіви ретро-мелодій пристаркуватими музикантами», – говорив Гарик, з чим Вадим був цілком згоден. В Гарика боролися два почуття, і одне з них, те, що прагнуло до оновлення життєвих стимулів, до бажання сказати собі, в першу чергу, що життя триває – воно і взяло верх над рутиною буденності.
Вадима розчулила ностальгія. Відчуття феєрії сцени, її дивовижного чаклунства не покидало його всі ці роки. Нема нічого в світі такого, що може сильніше заволодіти внутрішнім світом людини, як музика.
– Ти хочеш почути моє слово? – запитав він і сам відповів на своє запитання по-філософськи – стримано. – Невдячна ця справа – нести чужий хрест... Вадим навмисне заохочував Гарика особисто приймати рішення. – Визначайся сам, але я думаю, що його варто прослухати в тебе на студії, глибше покопирсатися в його душі, щоб зрозуміти кордони його можливостей і вже там, на своїй території, поставити крапку. По закінченні концерту дай хлопцеві свою візитку. Заохочувати обіцянками не слід – матиме інтерес – сам зателефонує.
…Сашко відразу побачив свого шефа за столиком для VIP-гостей, а тому був у піднесеному настрої і викладався в повній мірі, готуючи відвідувачів до основного дійства – концерту Кузьми Скрябіна. Він навмисно, щоб потішити Вадима, виконував на біс лише відомі хіти гурту «Сталевих крил» навіть не підозрюючи, що поряд з його шефом сидить сам автор цих треків.
– Нівроку пісеньки. Як на твою думку? – з іронією в голосі промовив Гарик. – От молодці, про порушення авторського права мабуть і сном-духом не чули. Та коли музиканти взяли перший акорд реміксу «Впасти з небес», Гарик аж підстрибнув на стільці. – Ну, знаєш, жаба починає душити від такого зухвальства, коли слухаю свою музику в чужому виконанні. Як це неподобство викорінити? Як змусити людей поважати приватну інтелектуальну власність? Гарик почав нервувати. Вадим зрозумів, що треба негайно рятувати ситуацію:
– Чому ти нервуєш? Вокалісту не потрібно буде звикати до твого репертуару. Через два-три місяці репетицій у повному складі і, гайда на сцену!
– Ти так рахуєш? що, гра коштує…
– Е ні, ми так не домовлялися! Я тобі показав хлопця, а ти сам приймай рішення.
Гарик на мить замислився. – Над іміджем треба буде попрацювати, – промовив він сам до себе якось мляво і невпевнено, не звертаючи уваги на Вадима. Гарик завжди потайки вирішував справи не пускаючи нікого до себе в душу. Вадим і зараз не міг зрозуміти, що в нього на умі.
Музика стихла. Зала захлинулася бурхливими оплесками і нестримними оваціями. Розігріта публіка бажала подальших розваг. Була друга година ночі. Музиканти, в ознаку вдячності, вклонялися публіці. Вокаліст, комусь із дівчат, послав повітряний поцілунок. Гарик рвучко підвівся, і, не промовивши й слова, підійшов до музикантів. Він про щось енергійно розмовляв з Сашком, потім показав рукою в бік Вадима. Сашко привітався до нього кивком голови. Вадим злегка підвівся у відповідь. Було видно, Гарик надав йому свою візитку.
Ніч котилася до світанку. Київ дрімав підморгуючи світлофорами запізнілим гультяям. Гарик, не зважаючи на пізній час, їхав неспішно розсудливо вибудовуючи перспективу свого бачення подальшого розвитку молодіжної музичної культури.
– Я впевнений, що час безглуздого захоплення молоді поп-музикою канув у вічність. Солоденькі пісеньки під «фанеру» з вертлявими довгоногими дівчатами почали набридати публіці. Молодь стала більш вибагливіша; їм подавай для розваги не дешевеньке шоу, а видовище, від якого б мліло серце, паморочилася голова і якого б хотілося бачити і чути ще, і ще раз. Молодь згодна платити будь які кошти заради свята для душі. Ось і сьогодні: хто були відвідувачами нічного клубу? – молодь! А цей заклад не з дешевих!.. Навіть їх соціальний статус неможливо визначити – парубки і дівчата наввипередки змагаються одне перед одним своїм вбранням від кутюр. Тому відроджувати наш колектив для концертної діяльності має ценз лише в тому випадку, якщо ми зможемо надати публіці такий продукт від якого не буде тхнути нафталіном минулого. Треба тиснути на сценічність, ми маємо перетворитися в гіпертрофованих шансоньє, цілеспрямовано розбавляючи хард-рок етно-музикою в сучасному виконанні.
Гарик на мить змовк.
– Ти чому мовчиш? – він зирнув на Вадима шукаючи підтримки або конструктивного заперечення.
Вадим розумів, що Гарик налаштований знову стрімголов пірнути у вир музикального шоу-бізнесу, але не для забави чи втілення якихось особистих амбіцій, а використовуючи бренд «Сталевих крил» він мріяв створити наново такий гурт музикантів, який би приніс йому прибуток на вкладені чималі кошти для його оновленої розкрутки. В Гарику був поєднаний талант музиканта і вдалого бізнесмена-продюсера, чого так не вистачає багатьом обдарованим особистостям, які змушені продавати себе більш практичним ділкам від шоу-бізнесу.
– Чи ти не збираєшся по-справжньому впрягтися в концертну діяльність? Ти скажи, я зрозумію. Дружина, а там, не приведи Господь – діти, з музиканта роблять або лабуха, це в кращому випадку, або мерзенного підкаблучника, що губиться поміж жіночих спідничних складок, – це був тонкий натяк Вадиму. – Може я даремно губи розкотив? Га? – Гарик підвищив голос. – Бриньчати в студії заради розваги – то не серйозно, це приведе, в решті-решт, до застою і деградації. Справжнім музикантам потрібна сцена, публіка, оплески, кумири – лиш тоді надлишок адреналіну надає поштовх до творчості, щоб продовжувати далі жити і почувати себе потрібним для суспільства.
– Я хочу грати. Я… я, друже, помираю без музики.
– Саме ці слова я й хотів почути від тебе.
Гарик натиснув на газ і «Порш», розриваючи нічну тишу, мчав Набережно-Хрещатицькою вулицею на Поділ.
