Перш ніж говорити про поезію Володимира Свідзинського, наголосимо (здається, вкотре), що він досі належно не оцінений, виняток
становлять хіба літературні та мистецькі кола, які наче відірвані
від (реальності?) громадської думки, не кажучи вже про державницьку. В протилежному випадку донесли б, розтиражували б, піднесли
б на заслужений рівень дійсно високого поета.
З перших рядків «Ліричних поезій» (1922) до нас одразу промовляє зоряна любов, закоханість у безмежний, тремтливий світ. Кожний
рядок-вірш ховає глибоку амплітуду уяви та затаєного змісту — недоказаного й утраченого за ширмою слів. Цю недосказаність ми, читачі,
розгадуємо вже самі, відчуваючи легкий присмак то гіркоти, то зачудування, а то й кохання. Й саме ця тонка риса внутрішніх недосказань
додає поезії Володимира Свідзинського такої напруги, нерву, якої насамперед потрібно для авторів, котрі прагнуть відповідати небуденній етимології слова «поет». Ці пронизування лежать зовсім поряд —
у симбіозі слів, їх треба тільки видобути зі шкаралупи цілого, мов
спілу насінину. Й подібно насінню в оболонці, ми бачимо, як і у творах автора вже видобутий плід, якщо не в реальності, то в уяві.
Спахнула блискавка з-за гір,
Безодня пітьми в надрах тучі...
...Як надра темряви, твій зір,
Як полум’я, уста томлючі...
Надходить буря... Ми самі...
Весь світ у пітьмі потопає...
О мила, мила! Не томи...
Несила... Серце знемагає.
За матеріальністю слів, значень та цілковитою реальністю накреслених образів прихований інший паралельний зміст (мова про
який ішла вище); тонує зовсім нематеріальними відтінками, емоціями та фарбами душевних станів, чого можна досягнути тільки майстерним зіставленням слів та речень (талантом?), а також непідкупністю й жвавістю емоцій. Їх не зможеш удати й аж ніяк не сфальшуєш!
Інколи навіть здається, що то мовби шевченківські мотиви, його
народна милозвучність і такий милий серцю край — так легко звучать рядки, біжать потоком річковим або шелестінням саду; й усе
тоді на своєму місці. Проте, звісно, у Володимира Свідзинського драматичність творів тонша, більш непоказна, очевидно більше схожа
до вдачі його — й у цьому свій неповторний шарм, власне бачення
творчості та літератури загалом, окремішність, якщо хочете. Зрештою, часом убачається схожість і з Богданом-Ігорем Антоничем, утім,
як і з Шевченком, усе це помилка й миттєві тонації, мовні особливості
й, можливо, характерна народна ментальність. Уже за рогом кшталтувань бачимо, що Володимир Свідзинський — особливий, ні з ким
не тотожна індивідуальність, котру радше через надмірну внутрішню
зосередженість важко розпізнати вповні. Але саме вона робить його
Володимиром Свідзинським!
Люблю. Покинуто, самітно.
А вже поля мої пусті,
У парку клени золоті,
І осінь віє непривітно.
Люблю, люблю. Ходжу без цілі.
Щось жалібно шепоче гай
І ронить листя. Листя миле,
Прощай, прощай.
Як і будь-який лірик, Свідзинський виразно звертається до любові
та природи, до природи в любові або ж до любові у природі. Коливання свідомості автора споріднені з цими поняттями, він живе в них
поза часом, поза обставинами, мабуть, і жив він не звичайним життям, а більше життям по той бік споглядання — бачення йому одному
відомого небожительства.
Втім, попри всі переваги першої збірки «Ліричні поезії», вбачається ще не виповнений стиль поета, не до кінця розкрите обдарування,
яке повільно-довго кристалізується, як усе той же недостиглий плід.
Проте, зазначимо наперед — він розкриється вповні дивовижею —
«Медобір».
У другій збірці «Вересень» (1927) граничне споглядання поета вражає: його погляд ловить кожну деталь, кожний вітру поривчастий
крок, кожну конвалії думу. Й серед цієї дивовижної медитативності
сам губишся, губиш свою одинокість, оскільки не може бути її серед
цієї цілості, цілісності світу й таких навіть, на перший погляд, простих речей — і блискавка тут елемент супокою, і шелест ночі й вітру
буйний сад, і все навколо грає якусь безмежну, гармонійну симфонію
єдності, круговороту злиття інтонацій і реплік, ідеальності та довершеності. Недарма цензура закидала поету «ідеалістичний світогляд».
Як м’яко вечір тіні стеле!
Зчарований, дивлюсь туди,
Де колихають темну зелень
Дощем побризкані сліди.
За ними поле половіє,
Там мак цвіте, стежинка в нім...
Чому ж не йдеш, моя леліє?
Твій подих в вітрі запашнім.
День і ніч, ранок і вечір грають роль певного провідника крізь усю
цю всюдисутність, мов невидимий тиск, що рухає всіма центрами дій
та явищ, створює пагоду подій, творячи невідоме в бакалії образів;
тут і «я чую шелест ночі», «як темно стало. Десь сонце скрилось», «навіщо встаю на світанні?», «а ранок дивно нежданий!», «юний голос
до схід сонця чути...», «чи то вії твої тихо срібляться вночі?», «збирає
ранок тонкі полотна туману»...
Ранок і повечір’я — це щось більше, аніж їхня складова значень; це
сповнення руху сил природи, це сама природа, це рушійна сила й тяга,
їхня могутність, вони виступають у поезіях скоріше на підсвідомому
рівні Бога, що апріорі вже є всім цим наповненням. І це неймовірна
звитяга автора над собою! — в такому самозабутньому спогляданні
і є мирська вірність позиції людини.
І тихо всюди. Ледве мрійно
Далекі мовчазні поля.
Лиш невпокійна мисль моя
Над ними носиться самітно,
Б’ючи упертими крильми,
Змагається з навалом тьми,
Палає як небесні зорі,
Немов я сторож цих просторів,
Обнятих тінню оксамитно.
Окремої уваги потребує тема смерті поета, в цьому випадку,
смерті у віршах, адже саме в них він передбачив свій кінець задовго
до трагедії. З приходом до околиць Харкова німецьких військ Володимир Свідзинський був арештований нібито як той, хто міг чекати
на прихід нацистів, і при етапуванні з Харкова на схід спалений живцем у покинутій господарській будівлі. У віршах «Вересня» то там,
то сям зринає образ вогню, полум’я або ж зорі: «в полум’ї був спервовіку і в полум’я вернуся знов», в інших поезіях мова йде про зорю,
вочевидь, а тепер уже достеменно зрозуміло, що про зорю поета, яка
спалахнула тоді, а сяйво її тільки зараз доходить до нас.
Вогонь у Свідзинського має якусь магічну структуру, він оживляє
та дарує життя, він — джерело натхнення й одухотворення, вогонь ототожнюється із земним світом — «бурхотливим, п’янким», як «співний,
поривний вогонь», «пристрасним, ненадивляним світом». І, власне,
зі смертю, як останнім загорянням душі та тіла, й воно, полум’я, знаменує в підсумку прощання з таким бентежливим для поета земним
життям.
Тільки склонюся, промовлю:
Всевладен єси:
Ти запалив моє полум’я —
Нині згаси.
Чорним вихором — ночі,
Світлою бурею — дні,
Бачу я, бачу сам,
Що зникаю в огні.
