Звичайний літній ранок. Прокинувся зі сходом сонця, зробив зарядку, вмився. Онуки ще сплять. Заглядаю на кухню, де дружина готує сніданок.
- Що ти мене контролюєш! Іди на політінформацію!
Вулиця, де ми мешкаєм, на краю села, виступає далеко в степ. Майже наприкінці майданчик, де зранку збираються чоловіки покурити, погомоніти про те, про се, цілий день товчеться дітлашня, а ввечері збираються жінки, обговорити новини. Сусід, що живе навпроти майданчика, говорить:
- Я живу в самому центрі. Тільки не в тому центрі, що в центрі, а в тому, що наприкінці села.
Жінки зазвичай обговорюють сільські новини, чоловіки політичні. Ці вранішні зібрання жартома називають політінформаціями. Сьогодні купка чоловіків стоїть в іншому місці і всі дивляться в один бік. Мабуть там відбувається щось цікаве. Поспішаю приєднатися до гурту.
- Що трапилося?
- Лелеки!
- Що, лелеки?
- Молоді лелеки злетіли з гнізда. Двоє полетіли, а третій боїться.
Піднімаю очі і дивлюся, куди всі. В гнізді два лелеки – старий і молодий. Хоча вони однакового розміру, їх легко розрізнити. У молодих лелек дзьоб рожевий, а у старих сірий. Молодий стоїть на краю гнізда, розправив крила, готовий розпочати політ. Але плигає не вперед, а вверх і від того залишається на місці. На іншому краю гнізда старий лелека клекотом сірого дзьоба підбадьорює несміливого нащадка. Нарешті птах наважується, відривається від такого надійного і затишного гнізда, плигає вперед в незвідане і починає плавно падати, як паперовий літачок пущений з вікна другого поверху школи. Летить вздовж дороги, не ворушить крилами. До землі залишилося зовсім мало, птах навіть опустив лапи, щоб сісти на землю, коли над його головою заклекотав старий лелека. Я глянув, це той самий з гнізда чи інший. Інший! Молодий змахнув крилами чи то з переляку, чи то зрозумів батьківський заклик. Змахнув раз, вдруге. Падіння припинилося, і лелека рівно полетів поміж вербами, зрозумів, що може літати, енергійно замахав крилами і шугнув в вгору. Піднявся вище старовинних верб, повернув в поле і полинув до братів, що, розправивши крила, ширяли високо над лугом. Лелека, що лишився в гнізді, веселим клекотом супроводжував цей політ.
- Ти диви як радіє, що виросли дітки! – зауважив сивочолий дід. – Що значить рідна благословенна земля. Мабуть, не так вже й солодко в тих теплих краях. А тут є де вивести та вигодувати потомство, навчити літати. Та за рік, навесні, сини ті, що повернуться з вирію, будуть битися з батьком за гніздо.
- Чому саме сини?
- У лелек самці та самки зимують в різних місцях, десь аж у південній Африці. Самці прилітають додому на день, а то і на два раніше, щоб підготувати гніздо до прильоту своєї пари. Лелеки паруються раз на все життя. У молодих пари ще немає, але вони вважають гніздо, де народилися, своїм і теж хочуть його зайняти, щоб до них приєдналася молода лелечиха. Батько по праву вважає гніздо своїм, не поступається синам, тож і б’ються кожної весни.
- Життя!
- Вам що, робити нічого?! – з ближнього двору вийшла господиня. – Влаштували тут телепередачу про життя лелек!
Чоловіки погасили цигарки, розійшлися по обійстях, а жінка продовжувала стояти, розчулено спостерігаючи, як лелека чепурить гніздо.
- Чого шумиш? – із двору навпроти вийшла сусідка.
- Та ось чоловіки зчинили колотнечу навколо лелек, а мені пригадалася казка. Кажуть, послав Бог чоловіка, щоб він викинув торбу за край землі. Строго насторого наказав не розв’язувати мішка. Але цікавість взяла гору, розв’язав чоловік гузир, щоб подивитися, що ж там в середині. Вилізли з мішка жаби, ящірки, змії і розповзлися по всій землі. Покарав Бог чоловіка, перетворив на білого птаха з чорною ознакою. Сказав, що бути йому таким, поки не визбирає всіх гадів. Ось і тулиться ця птаха до людей, збирає ящірок, жаб, змій. Подивись, лелека прибирає гніздо. Вже ж цього року в гнізді жити не будуть. Ночуватимуть на стовпах та хатах. І ще не відомо, чи вернеться навесні додому. Як в пісні: «поки море перелечу, крилонька зітру». Але брудним та неохайним залишити його не може, як люба українська жінка. Пам’ятаєш, як нас переселяли, коли затоплювали на Дніпрі канівське море. Тоді наші бабусі перед тим, як приїхали бульдозери, побілили всі хати. Знать, насправді ці білі птахи з чорною відзнакою зачаровані люди.
- Життя!
