- Сударь, нє ізволітєлі аткушать вепрятіни халоднай да піва пражскава?
- Шо?..
- Чєрєз плєчо! Мівіна твоя вже запарилась, іди хавать.
Я стою біля дверей, а мій сусід грає на комп’ютері. Вставши, бере тарілку з їдлом і знову повертається до гри.
- Їсти і робити ще щось шкідливо, - хочу направити його на правильний шлях.
- Знаю.
- Так, іди похавай за столом, а я пограюсь.
- Та нє, я вже почті виніс Єгипет, а тут Карфагєн напав… Потом пограєш в свою контру.
- Блін, ти вже три часа за компом.
- І шо?
Тай справді «і шо»?
- Ладно. А мівіна в тебе ше є.
- Нє, це остання.
- Хавать хочу.
Він мовчить. Повертаюсь в свою кімнату, відкриваю холодильник: лампочка, полиці, крига, редиска, масло. Все.
Нажарить картошки? – впадло. Вермішелі зварить? – аналогічно.
Раптом в кімнаті проїзджає гоночний автомобіль, я його не бачу, але чую. Це «мелодія», що стоїть в мене на смс-ки.
Читаю месидж: «Давай портюші бахнем. Я в кеші. Брать?»
Кеш – наш супермаркет. Колись він називався «Кеш енд Кері», потім «Спар», зараз «Пєрєкрьосток», але в народі лишилась стара назва. Навіть менші курси, називають його по-старому, не знаючи звідки пішло це слово.
Я набираю *111#.
«Na rahunku: 2.17 grn.»
Зателефонувати вистачить, але говорити доведеться швидко, в нього Джинс, лютий ворог мого оператора.
Гудок. Ще один.
- Слухаю.
- Візьми якойсь хавки.
- В мене тіки девять гривен. Так будеш пить?
- Може сьодня нє?
- Я беру «Каберне» червоне.
- Харашо.
Пляшка вісімнадцяти-градусної бридоти на двох, потім пиво, потім лазить по общагі і пити ще – наша давня традиція.
Я розумію, що швидко сп’янію, а тому треба хоч щось поїсти.
В нас є дуже гарна приказка: «Хочеш їсти – попий води». Треба дослухатись до стародавньої мудрості. Зроблю «кави». Насправді я п’ю чорну бурду «Ранок» виробництва славетної компанії «Галка»: ячмінь з цикорієм. Але, якщо є цукор – то вже не погано. Я посміхаюсь – є.
А що ще потрібно? Правильно – окріп (кіпяток по-нашому)
На столі стоїть електричний чайник Еленбергтм. Та він поломаний. Чому ми його не викинули? Не знаю.
Беру каструлю і йду на кухню.
Я думаю:
«Як нап’ємся, нада буде піти на третій поверх, там гітаристи збираються. Посидим на полу, послухаєм. Правда, «Бездєльніка» ні першого ні другого ніхто не зна…» (Тут маються на увазі пісні гурту «Кіно» «Бездєльнік» та «Бєздельнік-2», що увійшли до альбому «45», записаного в 1982 році. Автор слів та музики Віктор Цой)
На кухні дві плити, дві раковини, купа яєчної шкарлупи і кілька пакетів з-під пельменів. На вогні чийсь чайник (вже закипів) і сковорідка. Піднімаю кришку – сосиски. Ням-ням. Хочу.
Заходе Віка, це її сковорідка.
- А я думаю, де буду вечерять.
- І де? – вона мило посміхається, але в очах страх.
Знявши кришку, дівчина вбиває туди шість яєць. Круто. Готує на всю кімнату.
Мій погляд перебігає то на їдло, то на її груди. Витріщатись на чужу вечерю – поганий тон, тому зупиняю зір на останньому. Ням-ням. Хочу.
«Може з портвейном зайти до них? Щас! Розмічтались! Скіки я тоді вип’ю?! Мало. Краще випити, а потім йти в гості. Вони вже все з’їдять. Да… Ділєма.»
- Всьо, готово.
- Пріятного апєтіта.
Вона йде. Я дивлюсь на її нижчеспини. Ням-ням. Хочу.
На моє ліве плече сідає чорний чортик а на праве біленький ангел.
Чортик: «Класна, да?»
Ангел: «Не слухай його!»
Чортик: «Вип’єш, зайдеш до неї, а дальше всьо буде нормально.»
Ангел: «Це дівчина твого друга! Як ти в очі йому дивитимешся?!»
Чортик: «Тоже мені друг. В футбол пару раз грали.»
Вони мені не подобаються. Обоє. Я їх знімаю й кидаю в чийсь чайник, дивлюсь як вони варяться в окропі.
Моя вода теж вже закипіла. Беру каструлю рушником для витирання столу, більшість людей підлогу миє чистішим ганчір’ям, і йду в кімнату.
Напій готовий. Гарячий. Доки охолоне, я щось пошукаю до «кави». Йду до сусідів.
В, Антохи (це той, шо за компом грається) нічого нема. Заходжу до інших. На ліжку лежить Стас, дивиться телевізор.
- Шо хотів?
- Для начала, прівєт.
- Прівєт. Шо хотів?
- Кадєтів дивися?, - кажу я, відкриваючи шухляду.
- Шо за мода, по полках лазить?! Я в тебе лажу?!
- Да.
Це правда. Я на тому тижні привіз з дому «Супер-Контіків», так він дві пачки, сволоч, забрав. А в кожній: борошно пшеничне першого гатунку, шоколадна глазур (цукрова пудра, жир рослинний, какао-порошок, какао-терте, емульгатор лацитин Е322, ароматизатор ідентичний натуральному «ванілін»), цукрова пудра, маргарин та багато іншого. І в кожній пачці цього добра на 50 грамів. Невже робітники в Донецьку по вулиці Кірова 50-а працювали для того, щоб він, гад, його зіжрав?
В поліетиленовому кульку лежать шоколадні цукерки. Я перекладаю їх до кишені.
- Не бери! Це не мої!
- А чії?, - не зупиняючись запитую я.
- Міші.
- Скажеш Міші, шо я в нього канфєт взяв. А пічєння чіє?
- Іди од цюда!
- Я візьму трохи.
- Нє!
- Спасіба.
Зі здобиччю повертаюсь в кімнату. П’ю «каву», їм канфєти. Скоро принесуть портюшу…
Десь в коридорі кричить вахта: «Шо за діти! Поставили чайник і не забрали! Згорів! Всю кухню завоняли! Тут ше й мясо якесь! Шо за діти!»
Її голос нагадує мені шум моря...
Я в общагі…
Я щасливий…
