Для нас в буквальному сенсі "далі буде" від Монголії, правильно, Китай. Але китайських марок в дитинстві я не зустрічав. Траплялись рідко деякі з ієрогліфами, казали, що північнокорейські. Мабуть, радянське керівництво використовувало політичний підхід навіть у філателії. Не подобалась якась країна нашому Політбюро - значить маркам звідтіля нема чого робити в альбомах радянських дітлахів. На думку СРСР, в 70-ті роки Китай будував неправильний соціалізм, а от сусідній з ним В'єтнам - правильний, і марок в'єтнамських у нас було не менше, ніж монгольських. Лишень ті марки здавалися нам то правильними, то неправильними.
Почнемо з назви. На деяких пишеться разом - VIÊTNAM, на деяких окремо - VIÊT NAM, а бувало, через дефіс VIÊT - NAM . Діти, виховані в одностроях і однозначних поняттях "Что такоє хорошо, что такоє плохо" ( вірш В.Маяковського, нагадаю про вся випадок), не сприймали далекосхідний різнобійний підхід в написанні назви своєї країни. Ми навіть гадали, що один з варіантів є технічна помилка і такі марки мають цінуватися дорожче.
Ще більше нас збивали з пантелику, навіть дратували марки без зубців. Саме у В'єтнамі таких марок друкували найбільше, а нам вони здавалися несправжніми і негарними, бо обрізані вони були нерівно, картинки наклеєні кривобоко, в альбомах виглядали завжди кострубатими, ніби саморобними. Купували їх лише заради зображень. Цікавився хтось, приміром, "флорою", от і добирав марки, хай і без зубчиків, та з деревами чи квітами, яких ще не мав. Хоч як ми любили мінятися, гадаю, що саме в цьому і полягав сенс нашого колекціонування, або ще тоді казали " махнутися", але щоб взяти " беззубі" марки… Вони й зараз мені не дуже подобаються.
До речі, й сам В'єтнам, коли я там побував років десять тому, справив враження, як ті марки: не розбереш - де правильно, а де ні. Зрозуміло, що не варто зі своїм уставом та в чужий монастир, що в кожній країні можна знайти сотні подібних порівнянь-протиставлень з тим, що у себе дома, чи з кліше у себе в голові. А тут потрапляєш за тридевять земель та ще й в оголівуджений Сайгон, нині Хошимін. З останнім те саме питання як і з назвою країни: чому людина пишеться Хо Ші Мін, а місто - Хошимін.
Щоб не морочити ні собі, ні вам мізки, заглянув у гугл. Виявляється: у в' єтнамській традиції власні імена, географічні назви - пишеться все окремо (бо кожна частина є самостійне слово і має своє значення), а в транслітерації на інші мови - може бути і окремо, і разом, як визначать місцеві філологи, аби звучання було схоже. В дитинстві гугла не було, були ідеологічно вивірені газети, телебачення і книги, тому оте " правильно-неправильно" міцно сидить у свідомості до сих пір.
Без сумніву, в ті роки В' єтнам для нас був дуже правильною - соціалістичною країною, що перемогла найбільш неправильну - імперіалістичні США, або, принаймні, не програла. Про мужність в'єтнамців і звірства (напалм, отруєнні гербіциди, село Сонгмі і т.д.), які там творили американці, повідомляли всі радянські ЗМІ і це був саме той рідкісний випадок, коли їм можна було вірити. Особисто переконався в цьому, коли відвідав музей жертв війни та тунелі Куті, самі популярні місця серед іноземних туристів.
Ось і видалося дивним, що після такої страшної війни і такої, мені уявлялося, величезної любові і поваги, за соціалістичною традицією, яка мала бути до лідера нації, місцеві мешканці частенько Хошимін називають по старому - Сайгон. А на багатьох рекламних плакатах і вивісках в логотипах фірм присутня довоєнна назва міста. На наш лад, погодьтесь, було б кумедно в часи Брежнєва зустріти в газетах чи об'явах таке: завод залізних виробів "Петроградмаш" ім.Фрідріха Енгельса в місті Ленінград, або кондитерська фабрика "Петербурзька цукерочка" ім.Клари Цеткін там само.
Зате цілком серйозно і відкрито продавці найвідомішого ринку Бен Тхань в самому центрі Хошиміна ціни вказують як у місцевій валюті - донгах, так і в доларах, а розплатитись можна як завгодно. Одразу згадалися "наші" в'єтнамці, які займаються обміном валют на одеському ринку "7-й кілометр", і з'явилася політнекоректна думка, що любов до доларів ніяким напалмом не випалиш. Хоча в нашому соціалізмі тих, хто "палився" на валюті карали тюремними і немаленькими термінами ув'язнення, у в'єтнамському - "ноу проблем". Схоже, долар виявився сильнішою зброєю за гармати і бомби, потихеньку завойовує розум і серця самих впертих прихильників комуністичної ідеології по всьому світі.
Про політику і гроші досить, перейдемо до чогось духовного чи душевного.
У В'єтнамі я вперше спробував можливості інтернаціонального сервісу "каучсерфінг", це коли люди дозволяють подорожнім безкоштовно переночувати, а то і пожити у себе вдома. Ось так я потрапив до будинку, який винаймав у Хошиміні американський парубок на ім'я Джошуа. Десь років під тридцять, вайлуватий, неспортивної статури, в окулярах і залисинах в світло-рудуватому волоссі він приїхав сюди викладати місцевим школярам англійську мову.
Тепер, звично для цього тексту, про ім'я американця, у вимові якого я теж не знайшов бажаної однозначності. Не будемо влазити вже в англійську орфографію, скажу лишень, що воно в написанні, а значить і звучанні, трішки відрізнялося від класичного "Joshua".
Cам хлопець сказав, що навіть в Америці його називають то Джоша, то Джошу, Джошуа, Джоуша і т.д. Для простоти, з його слів, краще звертатись Джо, я ж вибрав звичний варіант Джошуа. Запитав я його про можливість говорити Ієшуа, як у Булгакова. Він відповів, що це цілком прийнятно, хоч Булгакова не читав, і ближче до єврейського автентичного звучання імені, бо його родовід саме з Святої землі, але все ж простіше - Джо, Джоша, Джошуа.
Абсолютно не даремно я приділив стільки уваги імені людині, що надала мені притулок. На наш лад Ієшуа, Джошуа однозначно - Ісус.
Не буду знову посилатись на різні джерела у визначенні точного імені Сина Божого, спробуйте пошукати самі і побачите, що в різних мовах одне те саме ім'я навіть в біблійних текстах звучить по різному ( Джезус, Жезю, Хесус, Джезу, Йєжиш, Іса, Іоса) В деяких випадках Ісус Христос з Нового завіту й Ісус Навін зі Старого завіту це зовсім інші імена. Ось приклади популярними мовами: Джезус - Джошуа або Джо, Джош, Джоша англійською; Жезю - Жезюе або Жо, Жожо французькою; Хесус - Хесуе, Хосуіто іспанською. Українці, як і більшість східних слов'ян, вважають, що ці люди мають одне й те саме ім'я - Ісус.
От і не задумайся тут, чому вищезгаданий Хо Ші Мін як би не писався, разом чи окремо, латиницею чи кирилицею, яка б не була транслітерація, на всіх мовах звучить однаково, а Ісус (Ієшуа) - ні.
Припустимо, Богу все рівно як його кличуть, але пересічній людині - точно не все одно. Дуже особисте це відчуття власного імені. Просто не уявляю, якби мене чи когось іншого охрестили Ісусом, хоча знаю, що такі люди в Україні є, в тому числі, на рідній Житомирщині. Це який ментальний, емоційний, релігійний тягар падає на плечі. Та й в побуті не дуже зручно. Уявіть лишень картину знайомства:
- Мене звати Юрій Юрійович. А вас?
- Ісус Петрович.
- А я Ольга Ісусівна.
- Дуже приємно, Ісус Ісусович.
Ну, і те ще питаннячко, як ласкаво чи скорочено назвати дитину з таким іменем, або як воно буде просто крикнути у вікно, що досить їй гратися і пора йти їсти.
Відволікся лише для того, щоб набратися духу і розповісти як мене покликали на обід і про розмову, яка відбулася при цьому, з американським Джошуа в Хошиміні.
Одного дня він вирішив, що я буду непоганим гідом-експертом в блюдах індійського ресторану поруч з його домом, заодно розкажу йому чимало цікавинок про цю дивовижну країну, бо я там часто подорожував. Але з самого початку розмова у нас не заладилась, і виною не лише моя англійська чи ціни в цьому закладі, що в десятки разів перевищували національні індійські.
Традиційно ми почали з тем "май фемілі", "май кантрі" і на цьому все застопорилось. Джошуа настільки не подобалась корупція в Україні, що він лише про неї говорив. Особливо не заперечиш, тим паче, в гостях. Але це моя країна, і як на мене, то краще наша корупція, ніж те, що наробила їхня Америка у В'єтнамі (і звідки той патріотизм за кордоном береться, аж випинається).
Безперечно, в такому тоні дискусію продовжувати безглуздо, слухати на краю Азії про вітчизняних злодіїв набридло, тому вихід з цієї ситуації я вгледів в переході на особисте і нематеріальне.
От до чого був той екскурс в імена Бога, який я зробив вище, бо майже дослівно переповів його Джошуа. Як він готувався до розмови зі мною і, мабуть, передивився що пишуть про Україну в світі, так і я з самого початку зацікавився іменем мого господаря. Джошуа, Ієшуа, він же Ісус, він же вчитель, він же родом з землі обітованої - співпадіння тай годі. А випадкове чи ні?
Спочатку йому сподобався такий новий тон дискусії. Хоч він не сильно запишався, але не без гордості повідав, що є нащадком того самого коліна народу ізраїлевого, як і Діва Марія. Це точно йому відомо від батьків, а вони є досить набожними людьми тому так і назвали його.
Питання чи хотів би він бути справжнім месією, тобто, фактично, Богом, збило з пантелику мого співрозмовника. Ще більше він отетерів від питання, яким саме месією: якого чекають іудеї чи якого чекають християни?
Джошуа залопотів, що він байдужий до релігії і рівновіддалений від церкви та синагоги, серед його родичів є ті й інші, а він не особливо й вірить в Бога.
Ну, а якби, наполягав я, уві сні йому явився Бог і сказав: "Сину мій, іди і неси моє слово людям", - що він проповідував: іудаїзм чи християнство, яке саме слово? Чи готовий він повторити шлях Ісуса, навіть коли його, як і Спасителя, не сприйме свій же єврейський або американський народ? Чи підтримає його сім'я, чи можуть бути серед його учнів-апостолів в'єтнамці і китайці?
Джошуа замовчав і надовго. Я задоволений, що ми так легко зіскочили з неприємної для мене теми, хотів ще підсипати гострих шпильок в стилі переперченої індійської кухні, типу, правильно чи неправильно судили євреї Ісуса Христа, чи готовий він, Джошуа, до власного розп'яття, та вчасно схаменувся. Мій співрозмовник і без цього кинув їсти і поринув в психологічний транс, ледь не ступор. Щось в його душі відгукнулося на ці натяки, вона здвигнулась і на якомусь роздоріжжі заклякла.
Дещо зніяковів і я від такої реакції. Відповіді Джошуа, не особливо мені були потрібні. Не для цього я задавав свої питання з розряду "риторично-вічних", пофілософствувати на які так добре лежачи на індійських пляжах Гоа чи Гокарни, особливо, коли серед практикуючих шукачів істини з самих різноманітних країн світу по колу йде "трубка миру" з місцевою "травою".
І без подібної практики ясно, що людська логіка безсила зрозуміти Божий промисел. І не мною це сказано. Тому лишень спроби поставити себе на місце Творця приречені на величезний крах. Це не кіно, чи література, де так просто себе уявляти якоюсь дієвою особою, що автоматично відбувається при перегляді або читанні. Релігії правильно говорять, що Бог в кожному з нас, а от де, як і коли з ним зустрітись і що з цього вийде? - мовчать, бо цей шлях далеко не для кожного і дійсно, частіше за все, веде на Голгофу. Схоже, що Джошуа ніколи і не уявляв як це шукати Бога в собі; лиш спробував зробити крок - і сам загубився.
Вчасно схаменувся і я, зупинивши своє хамаркання. Переді мною сиділа людина, в жилах якої текла кров Богородиці, а значить, і її сина. Навіть для самого затятого атеїста наступить момент, коли він скаже: "Боже…" А для людини, яка вірить, обов'язково приходить мить, коли всі ці "правильно-неправильно" летять далі, ніж пташки у вирій, псевдоінтелектуальне базікання стихає, в душі і серці - спокій, в розумі - тиша.
Я взяв свого співрозмовника за руку, яка безвольно лежала на столі і сказав: "Годі. Ходімо. Вибачай за мою англійську, може, я щось не так сказав чи пояснив. Ти що хочеш думай, але коли-небудь я напишу оповідання із заголовком "Зустріч з Богом" чи "Розмова з Богом", і не вважай, що головним героєм будеш саме ти". Джошуа посміхнувся. А я додав: "Але без нашої сьогоднішньої зустрічі такої ідеї у мене ніколи б не виникло". Розійшлися ми хорошими друзями. Тепло долоні, зігрітою через сотні поколінь на віки вічні кров'ю Пресвятої Діви і Господа нашого, зберігаю до сих пір.
