– Зараз, зараз, дівчатка. Зачекайте, уже відчиняю, – то я до синичок.
Кожного дня, десь близько восьмої ранку, вони, як тільки назирять мене, хутко злітаються й розсідаються на галузках сливи, що біля сараю. Я беру ключ і під їх нетерпляче пурхання з гілки на гілку відмикаю замок. А вони всі, як одна, уважно спостерігають за моїми рухами.
Є серед них одна найсміливіша. Сідає на відчинені двері і в цей момент вона когось мені нагадує. Довго не можу збагнути, кого саме. І раптом! Та звичайно ж! Он воно що! Вона дуже схожа на допитливу й пронирливу тітоньку, що хоче все розвідати й усе побачити першою. Синичка кумедно, то в один то в другий бік, нахиляє голівку, і пильно-пильно стежить за мною. То щоб не пропустити найголовнішого. Її подружки, ті, що ніби розсипалися по вітах сливи, теж прикуті поглядами до відчиненого сараю. Знають чого! Там у великій емалевій каструлі стоїть мішок. А в тому мішку зберігається те, що так вабить метушливих бешкетниць. То – соняшникове насіння. І дарма, що надворі кусючий мороз, в хаті тепер не засидишся. На тебе ж чекають. Он! Оті малі пустунки!
Під їхніми пильними поглядами насипаю насіння в пластикову пляшку, що висить на рамі вікна голівкою вниз. То я влітку її прилаштувала, щоб при необхідності мати щось на зразок саморобного рукомийника. А бач, знадобилося й зимою.
Одного ранку вийшла надвір і почула якийсь дивний стукіт. Аж дивлюся – то синички торохтять. Вони по черзі ніби пірнають через отвір, що його прорізала у верхній частині пляшки, в глибину і хутко випурхують звідти. А в дзьобиках щось тримають. Що ж то таке? Що їх там привабило?
– Я думала, то в тебе годівничка для пташок, – сміється сестра з мого здивування, – насіння їм туди насипала.
– Та ні ж бо! Годівнички в мене он на бузку та абрикосі, – відповідаю.
– Нін, а хай і тут буде. Бач, як вони повеселішали відразу, – каже Лена.
– Та, звісно ж, хай, – погоджуюсь я.
Серед синичок віднині ми вирізняємо кожна «своїх». «Моїми» називаю тих, що злітаються до годівничок біля хати. Я не перестаю дивуватися: чи в них існує якась своя пташина домовленість? Одні – тут, інші – там.
І що дивно, горобців, мабуть, не допускають. До годівничок ті не залітають. Спостерігають здаля і вдовольняються тим, що впало додолу, в сніг. Проте, здається, вони не дуже й переймаються – знайшли собі іншу поживу. Що насиплю кукурудзи куркам, як її вже й немає. Ніяк не можу зрозуміти: куди ж це вона так швидко зникає. Приходжу до думки, що то, очевидно, апетит такий вовчий в курей розгулявся. Аж ні! Виявляється, горобці тому причина. Он, всі стежки на подвір’ї, в саду, біля паркану вислали кукурудзою. Та навіть на кучугурах снігу її повно. І навіщо її розсипати довкола? – думаю я. – Чому просто не склювати?
Підіймаю кілька зернин і відразу ж усе розумію. На руці в мене лежать такі собі маленькі жовті підковки. Виявляється, вони виклювали тільки серцевину. Ту, з якої весною в пухкій прогрітій на сонці землі з’являється паросток. От бешкетники малі. Ти ба’, якої шкоди наробили! Та хай – то все такі дрібниці. А горобчикам радість. Нехай смакують собі на здоров’я.
***
З далекого міста лунає телефонний дзвінок. Сестра. Розмовляємо щодня, подовгу – тем для розмов у нас не перелічити.
– А ти моїх синичок погодувала? – ніби між іншим, запитує Лена.
– Звичайно. Твоїм навіть більше, ніж своїм насипала, – сміючись відповідаю я.
