Після смерті матері Ліза не мала жодного бажання залишати бодай щось, що засвідчувало б її, Лізине, особисте життя, і не дай Боже, щоб ці свідчення згодом потрапили у чужі руки або на смітник. Чи пошкодує вона коли-небудь про свій вчинок? Ні, як не пошкодувала, коли майже сорок років тому спалила листи і фото від Юрія.
Ліза порпалася у шухляді і витрушувала ще і ще чорно-білі свтлини, конверти, листівки. Господи! Скільки всього тут? Все це безтілесно лежало десятки років.
З тих пір, як час у батьківському помешканні втратив сенс, Єлизавета не ворушила нічого саме у цьому комоді. На її думку, фотоальбоми – те, про що кажуть: «І викинути шкода, і нести важко…» Все – у минулому. А минуле, наче потойбіччя, тягне до землі. І як не важко, – відрощуй крила, люба.
Ліза давно забула про існування цих листів: коли то було?.. Батьківський дім – і її дім. Адже вона закорінена у нім, куди б не закинула доля потім і де б не звила своє гніздо. Люди, – як птахи: літають, літають... І от коріння підсічене: пішла за межу і мама. І листи, які колись надходили тобі, Лізо, на цю адресу, все ще залишалися тут, у маминій оселі. Тому, нехай так і буде: дай можливість у будинку своєї молодості їм і спочити – заховай у спогадах.
Ліза сиділа на килимі посеред розкиданих паперів. Сльози душили, і відчай не давав тверезо все зважити. Єдине, що вона зробила – зафоткала на камеру знімки, скинула на флешку… Передасть потім у Берліні синові. Сподівалася, що колись у нього виникне природне бажання розібратися у родинних зв’язках, хто кому і ким доводився. Але, ні!, тільки не особисте. Від сина приховувати нічого: кохання, шлюб, народження дитини... А листи краще спалити. Вони – для неї. Тільки її. І коли сама колись піде в засвіти, до чиїх рук потраплять ці зізнання? Ні. Надто сокровенне, щоб залишати. «Все одно, Лізо, ти будеш моєю». Владлен… Писав мало, але ґрунтовно, по суті.
А Юра… Колись його листи, призначені для неї, вона піддала дії вогню. Жінка тримала у руці цупку світлину, вдивлялася в зображення юнака у формі курсанта артилерійського училища. Звідки цей знімок? Вона ж ніби все знищила, що нагадувало про їхні стосунки?
Новорічний вечір у педагогічному. Тоді були популярні такі вечори: з курсантами. Ось Олена, Зоя, Вірочка… танцюють. Вона разом з Юрком. Хлопець запросив її на вальс і більше не відпускав ні для кого.
Ліза довго залишалася йому вірною, хоча обітниці не давала. Та він і не вимагав. Просто строчив їй із казарми ті листи кожного дня. «Доцю, та що ж це таке? – хвилювалася мама. – Це ненормально. Як нашестя якесь», – бідкалася.
Їхня родина тоді мешкала на першому поверсі п’ятиповерхівки, і поштові скриньки висіли якраз перед квартирними дверима. Ліза бігла додому після інституту, залітала в під’їзд, стягувала рукавички і трепетно відчиняла ключиком дверцята пошти: пальці намацували армійський конвертик. Вона вчитувалася в кожне слово, вдивлялася у почерк, наче хотіла впевнитися в істинності обіцянок, в яких Юрій зізнававсяї: «Я кохаю тебе, Лізо. Я кохаю!»
«Не вір», – говорила мама. «Ет», – відмахувалася Ліза і відписувала відповіді, стримані, норовисті, інколи шпилькуваті. Її захопив процес листування, що нагадував швидше гру бадмінтон. І жіноче его росло, як на дріжджах: їй все більше і більше хотілося чути від нього зізнань, нехай і в такий спосіб. А що, власне, могла відчувати до нього вона? Юнака бачила всього один раз. На тому новорічному вечорі. І хоча військове училище розташоване тут же у місті, та його вихованці самовільно не мали права покидати території закладу, навіть якщо боєць і місцевий, – хіба що на вихідний і то за умови доброї успішності та зі своєчасною явкою після відлучення: на контрольно-пропускний пункт необхідно прибути до двадцять другої години тої ж доби.
Юра служив. Ходив у наряди, студіював артилерійську науку. І писав їй листи. Вона відповідала і здавала зимову сесію. Потім було декілька побачень під час його відпустки у лютому. Він прийшов до неї в інститут. За нею. Вони добиралися до її дому через усе місто двома тролейбусами. Дорога займала майже годину. Та вона бачила тільки його очі. А він їх не відводив. Прикутим поглядом до її обличчя пускав бісики.
Не було тої бурі, шторму в її душі. Не чіпали його слова. Не чіпали. В листах – вони мертві. Їй було всього дев’ятнадцять. Несмілива, не розкута, на відміну від її декотрих подруг, які вже мали досвід любовних стосунків. Вихована строгим батьком, начитавшись книжок, вбила собі в голову, що поцілунок дається тільки, якщо кохаєш... І коли він насмілився її вперше обійняти і поцілував, – то поцілував невдало, тому що Ліза рефлекторно відвернулася, ковзнувши щокою по цигейковому коміру чоловічого пальта, адже той порив нічого не збурив у її чуттєвості. Дівчина байдуже вивільнилася із його обіймів, переступила сходинки, натисла кнопку квартирного дзвоника... То вже потім з роками вона зрозуміла, що і в нього не було ніякого досвіду.
Її мовчання до нього з приводу його ж почуттів прикопало те, що не встигло й народитися: у квітні надійшов прощальний лист. А вона стала чекати і шукала зустрічі. Весна розкошувала. Все цвіло, мов скажене. Хотілося бентеги: ходити на побачення, букетів, проводжання... Юра не приходив. І випадково зустріти його не доводилося. О, скільки Єлизавета виходила до міського парку у святкові дні на атракціони, концерти, танці! Парк шумів, буяв молоддю. Місто розливалося, наче річка під час повені, курсантами і дівчатами, а насправді – юністю. Вона вдивлялася в кожні плечі, погони, картузи, потилиці, профілі – не він!
Її дозвілля не мало ознак маловартості – навпаки – насичене різноманітними заходами, зустрічами, цікавим спілкуванням, туристичними поїздками, роботою у студентському будівельному загоні. Молодість – це дзвінка пора, залита сонцем і сміхом. Але не було поруч Юри. І туга за ним росла, набираючи форми, яку годі було й стримувати.
Вона перечитувала його листи, стосик, перехоплений білою шовковою ниткою. Приходила після занять, виймала з … Господи, а де вона тоді їх зберігала? Та це вже тепер і не важливо. Єлизавета їх читала так, ніби щойно отримала. Ліза знала всі ті послання напам’ять. Але продовжувала читати з аркушів. Навіть, коли родина перебралася на нову квартиру: здавалося б, що зміна обставин от-от має зрушити щось непевне і стигле в її душі.
А ще його фотографія. Вона вивчила на ній всі лінії: розріз очей, обрамлення вуст, дужки брів, ямочку на підборідді… Промайнули дні і два роки.
Останній курс інституту минав під знаком скороспілих весіль – майбутні вчительки посипалися заміж, мов ягоди після доброго дощу. А котра ще не вискочила, то хутко обзаводилася кавалером.
Єлизавета ж пливла сама по собі, вірячи в поцілунок тільки, якщо кохаєш. Осмислення відбулося несподівано: дівчину з паралельної групи кинув наречений-курсант. Вони мали побратися. Справи йшли до весілля. І Катя, так звали потенційну молоду, просто розквітала на очах. Гуртожиток загудів, коли дізналися, що Катерина в один зі святкових травневих вихідних не дочекалася свого, як вона гадала, судженого. Пояснень, було очевидно, хлопець і не збирався надавати. А потім одного разу біля центрального фонтану вона побачила його з іншою: Катя з подружками сиділи на лаві, їли морозиво, споглядали вечірній променад. Аж раптом повз них попід ручки продефілювала парочка, в якій Катя впізнала свого обранця, лейтенанта без п’яти хвилин. Він окинув її зором, ковзнув поглядом по обличчю і не привітався. Що то дівочі сльози? Роса.
Наступного дня, дізнавшись про цей інцидент, Ліза, повернувшись додому з інституту, зняла з балконної антресолі стару виварку і кинула туди всі Юрині листи разом з підпаленим сірником. Сухий папір пухнув, запалав і за лічені хвилини перетворився на жменю попелу.
Ніщо так не закономірно, як випадковість. Буквально через пару місяців, у серпні, Ліза його помітила. Вона перетинала парк і минала саме танцювальний майданчик. Публіка потроху підтягувалася... Музиканти налаштовували інструменти:
«Всё, всё очень просто,
Бешено, бешено, бешено кружит волчок.
Это сама природа наглядный даёт урок.
Крутится волчок…»
Призахідне сонце пашіло останніми променями, і приглушена його пристрасть торкалася оголених поверхонь паркової зони. Тіні дерев слугували умовними схованками чи то від задухи, чи від власних комплексів. Людина завжди шукає опору, іноді невловиму. В одній із таких оаз, утвореною кроною низькорослого дерева, стояв Юра, у цивільному. Поруч із ним – рудоволосий хлопець міцної статури, яку вдало підкреслювала сорочка червоного кольору. Вона бачила його спину, виточки, шви на одязі. А Юра дивився прямо на неї. Ліза притишила ходу: «Привіт», – сказала так, ніби вчора бачилися. Незнайомець повернувся на її голос.
– Це мій двоюрідний брат, Костя, – представив Юрій.
Ліза поволі рушила далі. Хлопці пішли поруч.
– Знаєш, я додому, – Єлизавета поглянула на Юру і пришвидшила кроки. На диво дівчина почувалася і виглядала абсолютно спокійною, впевненою. Юру таке зауваження не зупинило. Костя остаточно відстав. Ліза оглянулася і усміхнулася. Він дивився услід. Запам’ятав: легке бірюзове шифонове плаття з рукавчиком-ліхтариком, поясочок на талії, струнка постава, пружні литки, навколо яких звивається ніжна тканина. Каблук босоніжок надавав зросту, як і довга ручка сумочки подовжувала стан і підкреслювала його тендітність. Коротка об’ємна стрижка додавала жіночності лініям обличчя, шиї, грудей, цнота яких приховалася за складками шифону.
Розмова не клеїлася.
– Юро, куди ж ти тепер?
– В Бішкек. А ти?
– Через два тижні в сільську школу.
– Я напишу тобі.
– Не варто.
Ішли пішки. На вулиці почало сутеніти. Мовчали, але не поспішали позбутися одне одного: не чекали на зупинках тролейбуса, не ловили таксі.
– Лізо, що мені з тобою робити?
Дівчина стисла ремінь сумки. Лився серпневий вечір.
– Не проводжай мене, Юро. Бажаю тобі вдалої служби.
Він подався до неї.
– Ні.
Її рука мимоволі торкнулася його сорочки. Він підхопив дівочу долоню і притис до своїх грудей.
Ліза не опиралася. З-під легкої бавовняної тканини від юнака струмувало тепло. Її погляд сфокусувався на його шиї, що біліла з-під розхристаного коміра. Лізу вперше схвилювала Юрина фізична присутність настільки близько. Він пильно дивився на неї і руки не відпускав.
– Юро… – нерішуче промовила Ліза, обережно вивільняючи пальці, – Юро… я….
– Давай напишу тобі і побачимо, що з того вийде, а через рік я приїду.
– Ні.
Сплинув рік, другий… Відпрацювавши диплом, Ліза повернулася до міста. Аби ж він тільки знав, як їй у тому селі не вистачало його листів! Сидячи, було, в порожньому кабінеті, перевіряла контрольні, стоси учнівських зошитів, готувалася до наступних уроків, дивилася, як за вікном берези прали в осінніх дощах свої шовки.
Владлен з’явився у її житті несподівано і рішуче. На день Радянської Армії, 23 лютого, педагогічне начальство запланувало масовий огляд піонерських загонів у рамках військово-патріотичного пісенного конкурсу. Підготувати дітей до змагань допомагали курсанти артилерійського училища. Її шестикласники дісталися Владлену. І вишкіл спрацював: у них – переможне перше місце. На подію були запрошені і випускники школи – двоє лейтенантів-афганців, які перебували на той час у заслуженій відпустці.
Офіцери крокували коридорами з бойовими відзнаками на грудях, стрункі, мужні. від них віяло порохом, східним вітром і подвигом. Прямували у 6-А на виховну годину. Чоловіки запитували: «Єлизавето Павлівно, про що нам говорити?» Вони хвилювалися! Акцент було зроблено на знаннях з математики та на моральних якостях людини. Діти подарували власні вірші, малюнки. Вручили квіти. Сорок п`ять хвилин збігли. “Ех, Єлизавето Павлівно, аби ви знали… аби можна було розповісти… коли гармату наводиш на село…» – невесело кинув один із них на прощання.
Владлен чекав на неї біля школи. Опускався лапатий сніг, і у вільному падінні тих крижаних пелюсток було щось невимовно затишне. Вирушати відразу додому охоти не мала. Вона піддалася настрою, і пухова хустка снігопаду накрила їх обох. Півгодинна прогулянка обрамила спільні теми, погляди, мистецькі смаки… Він почав їй писати, але скупо, малослівно і рідко. Про невибагливий армійський побут, відмінне навчання, громадські доручення. Ліза відчувала, що вона мотивує хлопця: щоб отримати вихідний для побачення з нею, Владлен заповзято налягав на підручники. Але для неї те нічого не означало, адже він перебував на останньому курсі, і їхня історія могла б, як вона того очікувала, завершитися раніше, ніж розпочалася: поїде за розподілом і не згадає. На третьому побаченні він зробив їй шлюбну пропозицію. Все було настільки раптово і просто, що Ліза розгубилася: «Виходь за мене».
– Це неможливо, – відрізала. – Я на три роки старша за вас.
– Ну, і що? Що це за упередження?
– Владлене, мій досвід…
– Немає у тебе досвіду.
Гарячий поцілунок обпік вуста. Владлен сховав її долоні у свої. Твердо сказав:
– І перестань мені говорити «ви». Тому що все одно, Лізо, ти будеш моєю.
Він так і писав: «Все одно, Лізо, ти будеш моєю…»
Досвід набувати поїхали разом. Бажання Владлена, який "ішов" на червоний диплом, розпочати військову кар’єру з Далекого Сходу став для неї неабияким випробуванням. Те, що вона побачила, коли вперше опинилася у Приморському краї, потрясло її. «Знав би тато (який безнадійно хворів), куди я потрапила», – обводила Ліза сумними очима сопки. «Моєму в Хабаровську сказали, що це майже Париж», – намагалася переконати її сусідка Марина, яка «приторохтіла» слідом за своїм чоловіком із Києва. Париж не Париж, а жити мусиш.
Молоді жінки прибули у містечко одночасно. Догорав листопад, і зайшли морози. Чоловіки втягувалися у службу. Вони і днювали, і ночували в казармах. Це якраз та порода людей, коли «раньше думай о Родине, а потом о себе». Новоспечені лейтенанти не встигли заготовити дров. У Примор`ї груби топлять дровами, які, зрозуміло, потрібно перепиляти й нарубати. І не одну вантажівку: благо, навкруги неозора тайга.
Хлопці прибігали в обідню перерву, знімали з себе шинелі й пиляли, пиляли, пиляли... Сьорбали борщ, давилися кашею і миттю – знов у полковий стрій. Тих трудів вистачало днів на три. Все інше – жіноча справа.
Побут молодших офіцерів скидався на побут каторжників, а їхніх дружин можна було прирівняти хіба що до декабристок. Єдиний плюс такого становища – слаба вірогідність потрапити звідти на афганську війну, що не могло не радувати молодих жінок, переважна більшість яких були вагітними або мали немовлят. Та одного вечора Владлен зізнався:
– Лізо, ти тільки не хвилюйся… нам сьогодні запропонували відправитися в Афганістан: рознарядка. Якщо ніхто не погодиться добровільно, будуть у першу чергу набирати холостяків.
Її прорвало. Все, що накипіло, весь розпач, безпорадність від перебування в тій майже вічній мерзлоті:
– Не пущу! Нас уже троє!
Не було б щастя, так нещастя помогло: невдовзі Владлена комісували за станом здоров’я через травму, отриману під час військових навчань.
Повернулися у рідне місто. Стали в чергу на квартиру... Переможний вітер горбачовської відлиги завершився здобуттям Україною незалежності. Вони жили, як усі. Чоловіку запропонували роботу у тому ж артилерійському училищі. Посада цивільна, гроші маленькі, але то було рятівне коло, аби не почуватися непотрібним. Вона знову почала вчителювати. Мешкали разом з Лізиною мамою, родиною старшого брата. Чекали від військкомату на власне помешкання.
Одного весняного дня вона зайшла до міського Управління розподілу житла. В коридорі було тісно, гамірно. Ліза проштовхалася до стенду з обліковими списками громадян. Під стендами стояв рядочок крісел. Тому вона змушена була постати перед мужчиною, який сидів у одному із них. Ліза мимоволі перекривала йому кут зору. Почувалася некомфортно, і не через те, що впритул не підійти до інформації, а тому що на неї дивився той мужик: вивчав її талію, стегна, живіт, спідницю... Та жінка помилилася: він шукав зустрічі з її очима. То був Костя. Він упізнав її. Підвівся:
– Вийдемо?
– Ху, аж легше дихати, – сказала вона, ступивши на асфальт. – А ти теж у списках?
– А кого в тих списках немає? Все місто. Слухай, треба поговорити.
Вони завернули в «Русский чай». Ця назва завжди викликала у неї подив. Кафе з часом поникло, вицвіло і скидалося більше на забігайлівку. Та вибору не було: країною розповзалася убогість і порожнеча.
Перед нею стояла склянка чаю. Вона повільно надпила.
– А ти мені тоді сподобалася.
– Костю, для чого ти мене сюди покликав? Пройшло десять років.
– Ти буваєш на центральному кладовищі?
– В тебе такі закидони…
– Юри немає. Він загинув у Афганістані.
Ліза відчула холод, який нагло підкотився по стравоходу до горла. Її враз охопило бажання забрати сина з дитсадка і піти додому. Туди, де пахне маминим борщем і діти шумлять.
– Відразу потрапив з училища, – першим порушив тишу Костя.
– Пробач мені… – тільки й промовила.
– Та нічого пробачати. Я справді тоді хотів ближче з тобою познайомитися.
– І що завадило?
– Юрко не дозволив.
Владлен зайшов до кімнати.
– Лізо, ну, скільки можна? Згрібай оце все. Повернемося з Німеччини – потім розберешся. Іди поспи, – і швиденько почав складати папери. Владлен завжди міг виділити головне. Ліза обхопила його руку, припала щокою. Розридалася.
– Ти чого? Скоро побачимо дітей, малого… два дні всього. Не думай про погане.
–Знаєш, Владе, я вдячна тобі за все.
–Та знаю я, знаю. От дурненька, – і погладив Лізу, мов дитину, поклавши свою долоню на її майстерно пофарбоване, та вже сиве волосся.
