Межа міста, на краю якого будувалося геологічне містечко, проходила по досить незвичайній балці. Більша її частина широка та неглибока, а наприкінці значно глибша з доволі крутими схилами. Ділила балку на частини велика, від краю до краю, кам’яна брила. Внизу з каменю цебеніли цівки води, збиралися в струмочок, який живив ставок наприкінці балки. Дивишся на камінь, на воду – і згадуються слова відомої пісні: «Там де Ятрань круто в’ється/ З-під каміння б’є вода …». Ми ж співали, точніше слухали, зовсім інші пісні.
Тихими вечорами збиралися біля ставка, розпалювали багаття і співали пісні під гітару. Компанія складалася з кількох випускників школи, та студентів геологів, що приїхали на практику в геологічну партію. Нас, тобто школярів, в серпні чекали вступні іспити до вишів, а студенти вже це пройшли і відбули дві сесії. Ми їх дуже поважали. Студенти це відчували і дуже пишалися собою, особливо один, якого б ми ніколи не взяли в свою компанію. Насправді ж виходило, що це ми прибилися до них.
Співали переважно студенти. Особливо нам подобалися «Перекати», «Сніг», «Атланти». Такі пісні не звучали ні по радіо, ні на телебаченні, ні в кіно. Запитали в студентів, чи не самі вони придумали ці пісні.
- Ех ви, тубільці! Це ж Городницький!!
- А хто такий Городницький?
- Темнота! Городницький це пітерський бард, – зневажлива гримаса промайнула на обличчі студента. - У нас, у Москві, є кращі ніж пітерські – Окуджава, Візбор. Вам же подобаються пісні Окуджави про Надєньку, про Ваньку Морозова? Городницький геолог, геофізик, пише пісні на геологічну тематику і тільки за рахунок цього виграє в певних колах. У геологів, туристів-дебілістів. Вас, правда, це не стосується. Та що з вами, сіряками, говорити! Ви, мабуть і слова такого, як бард, не знаєте.
За таке ставлення до нас нестерпно хотілося натовкти москвичу пику. Стримувало від розправи прізвисько студента – Самбіст. Мабуть хлопець займався самбо, а це в наш час важило чимало.
Як писали в тогочасних газетах, нагорода знайшла героя. Містечко ще тільки будувалося, житла всім не вистачало. Сімейні знімали квартири в сусідньому селі, а одинаки мешкали у вагончиках, крайній з яких стояв якраз біля ставка, за лісосмугою на краю балки. Одної ночі з-за дерев вийшов високий дебелий дядько і гукнув, щоб ми розходились по домам і не заважали людям спати. Всі принишкли, а Самбіст, як то кажуть, «відгавкнувся». Дядько з криком «уб’ю» кинувся в наш бік. Школярі, як горобці пурхнули врізнобіч, а за ними і студенти. Чи то спрацював стадний інстинкт, всі побігли і я побіг, чи то «від гріха подалі». Дядько розкидав багаття, затоптав жарини і пішов спати.
Після цього випадку Самбіст більше не розповідав про бардів, а став розповідати про свої бойові звитяги. Після одної такої розповіді школярі звернулися до Самбіста:
- Слухай, а ти міг би наступного разу приборкати цього дядька?
- Запросто.
Наступного разу довелося чекати досить довго, ми вже й забули про цю розмову. Дядько з’явився шумно і несподівано. Далі все відбувалося майже як і минулого разу. Єдина відмінність, коли всі пурхнули від вогнища, Самбіст залишився на місці. Дядько з розгону так увірвав бідного Самбіста, що той залетів на середину ставка. Поки гасилося багаття, Самбіст сидів у воді тихо, як миша під віником, і лише коли широка спина нападника зникла за деревами виліз із води.
- Як ти? – співчутливо запитали в мокрого Самбіста.
- Та все нормально.
- А чого ж ти його не того?
- Не ту стійку зайняв!
